Розділ «ГОЛОДОМОР»

Ой на горі огонь горить,

а в долині козак лежить,

посічений, порубаний,

китайкою накриваний.

Дядько Сава слухає, гірким тужливим поглядом голублячи дівчину, а коли вона доспівує пісню, розчулюється:

_ Ох і голос, ох і пісня! Як тебе віддякувати? Просто не знаю, як тобі віддякувати.

Й тільки він сказав — віддякувати, як Галя знай тільки й дивиться на його руки, помережані вузластими жилами. Що робитимуть ці роботящі сильні руки? А вони вже залазять у полотняну торбу, накриту латаним-перелатаним мішечком, і дістають звідти цілушку хліба.

— Це тобі, дівчино, бери.

Галя бере — й боїться брати. Невже це їй, невже дядько Сава так розщедрився? Оце тракторист так тракторист, не обманула тітка Юстина, привела її сюди у Петрівку не марно.

— Спасибі,— шепоче Галя, не вірячи в своє щастя, тулячи скибку до грудей.

— їж на здоров'я.

Набравшись відваги, зухвало оглянувшись на Петрівку, що біліє хатами неподалік по горбках, подивившись на трактор, що чорніє край польового путівця, Галя відставляє вбік босу ліву ногу — і співає:

Ой гук, мамо, гук,

де козаки йдуть,

ще й зеленая та доріженька,

де вони ідуть…

Дядько Сава пучками торкає розмаяні ковильні вуса, крадькома торкається очей, наче витираючи черству сльозу, й схиляється над мішком, під яким сховано торбу. Галя гострим поглядом так і пасе його руки. Що дістануть руки з торби?

Біле-біле, чисте-чисте…

В чорних руках — грудочка сяйливого цукру-рафінаду!

А може, ще не рафінад? Ні, рафінад! А може, це не для неї? Ні, дядько Сава простягає їй грудку цукру.