Розділ «XIII. УКРАЇНА»

Тож не дивно, що праукраїнська культура породила славну старогрецьку112, а старогрецька — римську. Наприклад, батько грецької лiтератури Пересiдес був праукраїнцем. Грецький фiлософ Спорус Бористенiкус113 був праукраїнцем. Вiзантiйський iмператор Юстiніан (483–565) був праукраїнцем, походив з Iлiрiї i називався Управда. Греки переклали "Управда" на "Юстiніан", бо "юст" в перекладi — правда-справедливiсть. Грецький iсторик Дiодорус (1-ше ст. до нашої ери) пише, що засновник перської релiгiї Зоратустра був скiфом. Перси називали скiфiв "сакаї". Частина скiфiв-сакаїв оселилася у 5-му ст. до нашої ери в Iндiї. Вони мали там свою державу "Сакiя". Старший син короля Судогана — вiдомий потiм пiд iменем Будда — заснував буддiйську релiгiю. Слово "Будда" в перекладi означає "збуджений".

Наша Чорноморщина вiд сивої давнини була великим вогнищем української культури. Нащадки босфорцiв створили праукраїнську азбуку, другу по гiттiтськiй; перекладали вже в перших сторiччях християнства Святу Євангелiю староукраїнською мовою. Нашi босфорцi, а не греки, побудували християнськi храми на Чорноморщинi i в Києвi кiлька сторiч перед охрещенням Русі Володимиром. I першим митрополитом України був українець Настас Корсуньський114, а не чужинець-грек. I не чужинцi, але українцi, архiтектори та майстри побудували в Києвi чудо тодiшньої архiтектури i мистецтва — кафедру Святої Софiї. Вона наскрiзь своєрiдна, українська. Мистецтвознавцi ретельно шукали чужих впливiв — i не знайшли.

Нашi iсторики, а за ними i чужi починають українську iсторiю допiру з IX ст., збуваючи кiлькома лише натяками безмiрно бiльше, безмiрно багатше життя України до IX ст. Читаючи їхнi iсторiї України, отримуєш враження, що величезне культурне i матерiальне багатство i могутнiсть Києво-Руської iмперiї та її столицi Києва якось раптово вискочили з порожнечi i розвинулися до своєї величi лише за 1–2 сторiччя. Кожний школяр знає, що культура виростає на велику не сторiччями, але тисячорiччями. А нацiональну культуру творять i розвивають не чужинці, а творчий генiй власного народу.

Як свiдчать чужинцi, що були в Києвi в X–XIV ст., Київ був тодi культурнiший i багатший за Париж чи Лондон. Вiн займав понад 500 гектарiв. Чи можна розбудувати таке велике мiсто за 1–2 сторiччя? Наш Київ є не багато молодший за Днiпро-Славуту. Київськi печери викопали пралюди старокам'яної доби, тобто 7.000 рокiв тому. Християнськi ченцi лише вичистили їх iз кiсток, побитих черепкiв, дивних кам'яних знарядь тощо безмiрної археологiчної вартостi. Київ будувався i перебудовувався десятки разiв. Будували великi будинки, прокладали вулицi, отже, копали i перекопували землю сотнi разiв, винищуючи тисячі археологiчних свiдкiв iсторiї Києва.

Київ заселювали люди за трипiльської доби 5.000 рокiв тому, за скитської i сарматської — 2.000 рокiв тому i далі — без перерви. Отже, наш Київ є найстарiшою столицею в Європi. I не лише найстарiшою, але й столицею найстаршого, найбiльшого i найкультурнiшого (колись) народу Європи. Київ не сторiччями, але тисячорiччями був найдальше на схiд висуненою твердинею європейської культури i цивiлiзацiї. Вiн є таким i сьогоднi. Маємо повне право назвати Київ Вiчним Мiстом. Вiн і своїм вiком, i своєю вагою у свiтовiй iсторiї, якщо не перевищує, то щонайменше дорiвнює другому Вiчному Мiсту — Римовi. Наш старезний Київ має повне право називатися III Римом. У його iсторичному сяйвi маячення диких москвинiв "Масква — III Рим" є направду блазенською карикатурою, що з неї i кiнь регоче.115

Ще за короля Ярослава Мудрого (978–1054) Україна мала вже свою збiрку законiв "Руська Правда". Вона була збiркою українського звичаєвого права, що його творив наш народ тисячорiччями. Наша "Руська Правда" була найлюдянiшою, наймогутнiшою збiркою законiв у всьому тодiшньому культурному свiтi.116 За доби Литовсько-Руської держави нашi правники доповнили в XVI ст. "Руську Правду", це доповнене видання назвали "Литовським Статутом". Пригадаймо, що в Литовсько-Руськiй державi державною мовою була тодiшня українська. Литовсько-Руська держава була вже тодi конституцiйною монархiєю, зi своїм парламентом (сеймом), що зiбрався пораз перший 1401 року. Нашi правники уладнали, кодифiкували 1499 року i українське звичаєве право мiської самоуправи. Тодi в Захiднiй Європi мiста також мали самоуправу117, так зване "Маґдебурзьке Право". Нашi правники знали його, але не взяли з нього нiчого, що не згоджувалося з українським звичаєвим правом.

"Литовський Статут" i "Маґдебурзьке Право" були демократичними i самоуправа була справжньою. А це заперечувало московську централiзацiю, деспотичне безправ'я. Та уневажнити їх Московщина не мала сили довго ще по нашiй Переяславськiй поразцi 1654 року. Вона лише помалу, поступово, в мiру змiцнення своєї влади в Українi щораз бiльше їх порушувала. Маґдебурзьке Право скасували 1835 року, а Литовський Статут — 1842 року.

Iсторики дивуються, як українцi могли писати науковi богословськi твори вже по пiвсторiччi пiсля охрещення Русі 988 року. Ми вже згадували, що українська лiтературна мова iснувала кiлька сторiч перед 988 роком, тому могли українцi писати тодiшньою українською мовою науковi твори вже в XI ст. Наприклад, митрополит Iларiон (1051), митрополит Клим Смолятич (1155), єпископ Кирило Турiвський (1130–1182), Данило Паломник (1108), Феодосiй Печерський (1035–1074), невiдомий на iм'я автор "Слова о полку Iгоревiм" (1187), лiтописи XI i дальших сторiч, українськi письменники: М. Смотрицький (1587), Х. Фiларет (1596–1608), I. Вишинський (1625), Л. Зизантiй (1596), П. Беринда (1687), К. Ставровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), З. Копистенський (1620), митрополит П. Могила (1647), С. Косiв (1653), П. Голятовський (1659), Л. Баранович (1666), Ф. Софанович (1667), А. Радивиловський (1676), С. Мокрiєвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та iншi.118 Кожний із них мав найвищу тодi європейську освiту, кожний знав тодiшнi мiжнароднi мови — латинську та старогрецьку. Вони переклали українською мовою багато творiв європейських фiлософiв, науковцiв, письменникiв.

Крiм фiлософських та богословських творiв, українцi XVII ст. написали багато поетичних, нацiонального змiсту творiв також i театральних. Писали їх: К. Сакович, М. Довгалевський, С. Ляскоронський, В. Лашевський, Т. Прокопович, Л. Горка, М. Козачинський, Ю. Щербакiвський та iншi. Iсторичнi працi писали: Р. Ракушка, Г. Граб'янка, С. Величко, I. Ґiзель, П. Кохановський та iншi.

Все XVII ст. не вгавала в Українi збройна вiйна українського народу iз зажерливими сусiдами. Навiть i за таких, зовсiм несприятливих обставин, Україна йшла в перших лавах культурного європейського життя. Наприклад, чехи почали друкувати свої книжки 1448 року, українцi — 1491 року, поляки — 1497, серби — 1553, москвини — 1664.

Москвини почали друкувати книжки ПIЗНIШЕ за українцiв. Першим московським друкарем був датчанин В. Ґатон, а другим — українець I. Федорович. Ґатона москвини втопили, а I. Федорович утiк в Україну. Українцi допомогли йому закласти нову друкарню, i вiн видав кiлька українських книжок. Ґатонову та Федоровичеву друкарнi в Москвi москвини спалили, i в Московщинi не було потiм анi одної друкарнi ще 100 рокiв. А в Українi були: чотири у Львовi, три в Києвi, по однiй у Стрятинi, Крилосi, Угорцях, Уневi, Перемишлi, Острозi, Дерманi, Почаєвi, Рахмановi, Четвертнi, Луцьку, Чорнiй, Крем'янцi, Житомирi, Бердичевi, Черніговi.119

Датський посол Ю. Юст, що був в Українi 1710 року, дивувався, що не лише українська шляхта, але й звичайнi ченцi Києво-Печерської Лаври мали надзвичайно високу освiту i розмовляли бездоганно латинською мовою. Ю. Юст не вiрив своїм очам, бачачи письменних селянок. Знаючи європейськi мови i тодiшню мiжнародну латинську, українцi XVII–XVIII ст. купували i читали дуже багато захiдноєвропейської лiтератури — вiд Аристотеля до Ф. Вольтера. Київська Академiя мала величезну книгозбiрню.

Вiд скiфської доби аж до XVIII ст. український селянин орав своє поле зi зброєю при боцi. Отже, понад 2.000 рокiв український селянин не був пригнобленим гречкосiєм, духовним рабом, але був вiльним рiльником-вояком водночас. Такого не пережив жодний iнший європейський народ, хiба лише першi європейськi поселенцi в колись дикiй Америцi. I навiть пiзнiше крiпацтво не зробило українського селянина духовним рабом. Кожний крiпак знав, а найголовнiше вiдчував, що вiн може, має силу скинути кайдани неволi, втiкши у вiльний степ. Так безмежний, вiльний, український степ рятував українця вiд духовного рабства. Щобiльше! Вiн виховував i змiцнював в українця почуття власної гiдностi та потяг до незалежностi, до волi. А розвинене почуття власної гiдностi є основою духовного аристократизму. Всi чужинцi, що були в Українi, дивувалися з аристократизму українських селян.120 I по сторiччях крiпацтва український селянин назагал лишився духовним i культурним аристократом. Теперiшнє пригноблення, покiрнiсть нашого селянина — це лише поверховий, неглибокий вплив тимчасового121 крiпацького життя. А таке не є спадковим, воно минеться у вiльнiй Українi. Герої пiд Крутами, пiд Базаром, у чотирикутнику смертi, в українському вiйську 1917–22 рокiв, в УПА, 500 Безсмертних Українок у Кiнґiрi — майже всi вони були селянськi дiти. Всi чужинцi, що були колись в Українi, називають увесь наш народ лицарським, або українською мовою — "козацьким". Слушно!

Основа народної словесностi — глибоко правдива, бо її джерелом є саме народне життя. Український народ у своїх пiснях, переказах, байках малює козака взагалi, а запорожця понадто, людиною високоiдейною, як некорисливого, вiдважного борця за правду, за волю, за справедливiсть. I справдi таким вiн був. Iдейний бойовий клич українського козацтва: "За вiру християнську, за Україну, за Волю" знайдемо в багатьох документах у європейських державних архiвах. I не лише клич, але й офiцiйнi звiти про такi козацькi чини.

Нашi iсторичнi вороги москвини та поляки, зненавидiвши українське козацтво за його оборону України, всiма засобами намагаються оплюгавити його. Всi московськi та польськi iсторики, письменники, митцi малюють українське козацтво i Запорiзький Орден як дикi ватаги розбишак, злодiїв, п'яниць-крiпакiв, що повтiкали вiд своїх панiв, щоб не працювати, а жити грабунком. Тi iсторики та письменники лише не можуть витлумачити, яким чином темнi, дурнi крiпаки, та й ще ледарi, опришки могли створити з нiчого у дикому, обезлюдненому степу велику, багату республiку та вiйсько, яке перемагало вiйська найсильнiших тодi держав: турецької та польської; республiки, що до неї присилали послiв європейськi iмператори та королi з просьбою допомогти їм; республiку, що давала Московщинi тисячi своїх цивiлiзаторiв, творцiв московської культури i держави.

До спольщення української аристократiї багато козацьких отаманiв походили з київської iмперiальної аристократiї, як, наприклад, князi Заславськi, Збаразькi, Ружинськi, Пузини, Сапiги тощо. Засновником Запорiзького Лицарського Ордена був нащадок київських королiв князь Дмитро Вишневецький. За своїм звичаєм запорожцi перезвали його на Байду.

Д. Вишневецький мав найвищу тодi в Європi освiту. Вiн багато подорожував по Захiднiй Європi, вивчаючи її культуру, державний лад та стан європейського лицарства. У родi Вишневецьких були живими традицiї дружинникiв київських королiв. На тих традицiях Д. Вишневецький заснував Запорiзький Орден, додавши дещо з досвiду Мальтiйського Ордену.

У Запорiзькому Орденi були сотнi, якщо не тисячi, українських аристократiв та шляхтичів. Чимало з них мали захiдноєвропейську унiверситетську освiту. Неписьменних запорожцiв майже не було. Посол до Запорiзького Ордену вiд iмператора Рудольфа II Ерiх Лясота пише, що запорiзькi лицарi досконало знали всi тонкощі європейської поведiнки, у товариствi поводилися як найвищi європейськi аристократи. Вiн пише, що старшина добре знав латинську мову, а чимало з них знали ще якусь європейську.

Європейськi лицарськi ордени були становi, тобто приймалися до ордену лише аристократи та шляхтичi. Запорiзький Орден був демократичний, але не в сучасному, спотвореному розумiннi цього слова — тобто рiвноправнiсть усiх. У Запорiзькому Орденi не було рiвноправностi. Навпаки, був iєрархiчний подiл. У самому Орденi та в усiй Сiчовiй республiцi були стани: аристократiя — Значне Товариство, шляхта — старшина, лицарство — козаки, середнiй стан — промисловцi, торгiвцi, посполити — селяни, ремiсники. Лише той подiл був не за походженням, але за заслуги, за заняттям, професiєю. Дверi до старшинської гiдностi i до "Значного Товариства" були широко вiдчиненi кожному, хто довiв своїм ЧИНОМ, а не язиком, як у теперiшнiй демократiї, що має розум, вiйськове звання, провiдницькi здiбностi, тверду вдачу i моральну чистоту. Iсторик XVI ст. писав: "Запорожцi мають закони i послух — дисциплiну стародавнiх римлян". Iнший назвав запорожцiв: "…лицарi степу, герої в бою, забороло Європи на азiатському кордонi" (О. Пирлiнг).

По Переяславi 1654 року, а ще бiльше по Полтавi 1709 року Московщина хижацьки нищила економiчну i культурну силу українського народу, щоб вiн не мав сили визволитися з московського ярма. Проте знекровлена, знесилена Україна в XVII–XIX ст. не вмирала, лише завмирала, знепритомлювалася. Хоч український народ i загубив у Польщi свою провiдну верству, проте iдея вiльної України, iдея власної незалежної держави вибухла 1648 року з такою величезною силою, що зломила назавжди силу одного зi своїх поневолювачiв — Польщi. Щобiльше! Козацтво, Запорiзький Орден, Гетьманщина вiдродили не лише українську державнiсть, але й вiдродили саму українську нацiю. Так! I нацiю, бо сили того вiдродження вистачало на боротьбу з Московщиною на наступнi 300 рокiв. Сила нацiонального вiдродження 1648 року виявилася по 1917 роцi, коли вiдродилася стара Хмельниччина — українсько-московська ВIЙНА, коли вiдродилося старе Козацтво — ОУН, коли вiдродився старий Запорiзький Орден — УСС, самоукраїнiзованi полки — УПА. I знову сила нацiонального вiдродження 1917 року виявляється сьогоднi в СРСР, Московщина вже офiцiйно визнала свою ПОРАЗКУ в Українi i вже бачить, що Московщину чекає доля Польщi.