Розділ «У гаремі султана Сулеймана»

Таким чином дівчина потрапила до одного з найвідоміших турецьких султанів – Сулеймана (1520—1566), сина Селіма Грізного (Явуза). В Європі його звали Пишний, а в Туреччині Кануні (Законодавець) – за створення зводу законів, спрямованих на захист інтересів феодалів і закріплення селян за їхніми земельними ділянками, які належали поміщикам. Фактично це було введення кріпосного права.

А тоді він був ще двадцятип'ятирічним поетом, що посів престол після смерті батька. Одержав багато імен. Одне з них – Сулейман Величавий, що поєднало все те, що залишилось у спадщину від Селіма Грізного, «пан Царгорода і Єрусалима, Смирни і Дамаска і сім сот міст багатих Сходу і Заходу, десятий і найбільший падишах Османів, халіф усіх мусульманів, володар трьох частин світу, цар п'ятьох морів і гір Балканських, Кавказу й Лівану, і страшних шляхів на степах України, могутній сторож святих міст в пустині Мекки і Медини і гробу Пророка, пострах всіх християнських народів Європи і повелитель найбільших сил світу, що міцно стояли над тихим Дунаєм, над Дніпром широким, над Євфратом і Тигром, над синім і білим Нілом…» (10).

Сулейман не хотів бути схожим на батька й у дрібницях. Навіть тюрбан носив інакше, насував його майже на самі очі, а Селім носив високо, на маківці голови. Не був схожий на Селіма Грізного й щодо ставлення до жінок: не проміняв жіночі пестощі на незрозумілі пристрасті з юнаками. З наложницями проводив не так багато часу. Самовпевненому, гарячому, безстрашному герою, що сам особисто керував походами, взагалі не вистачало часу для гаремних любощів, а «Святий Закон» не дозволяв брати жінок у походи. З появою маленької Хуррем все зміниться, але досі жінки ніколи не супроводжували султана в його войовничих справах.

У величезному гаремі султана жило триста дружин та наложниць. Сулейман був упевнений, що в його безмежній державі «нема жодного дому, жодного роду, з котрого найкраща дівчина не впала б йому до ніг, якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему» (10). Тому й розростався він за волею падишаха. «Цілий світ! Заплутаний, безконечний, розділений, монотонний і страшний у своїй безвиході» (2). Різних націй, кольору шкіри, куплені на ринку, подаровані, продані своїми батьками, жінки проводили час у піклуванні про свою красу. Але не всім подобалося таке солодке життя. Бо султан дарував свої гарячі ночі лише найулюбленішим, а всім іншим залишалося чекати. Бувало роками жінки з гарему не отримували жодного знаку уваги від свого падишаха. Деякі не витримували і йшли на зраду. Якщо про те дізнавалися, кара за такий вчинок була страшна: невірну зашивали в мішок з отруйною змією і по спеціальному жолобу спускали у води Босфору.

Існувало правило: якщо дев'ять років поспіль падишах жодного разу не втішався з наложницею, вона мала змогу залишити гарем з досить відчутним приданим. Головний євнух гарему відповідав за цю цікаву статистику відвідувань господаря. Саме кизляр-ага розробляв розклад, за яким султан приділяв увагу тій чи іншій наложниці. Коли вибір було зроблено, ввечері вона одержувала коштовний подарунок, а вранці, якщо султан отримував бажане, ще один. Не міг дарувати любощів великий падишах тільки в четвер, бо в цей день завжди готувався до п'ятничної молитви. Якщо жінка народжувала дитину, вона переходила до так званих щасливих – це вірний шлях до стану офіційної дружини султана. їх у нього було від чотирьох до восьми. Діти першої ставали спадкоємцями престолу. Але це не могла бути християнка. Історія продемонструвала, що зміна віри, поміж інших справ, не була такою складною для Роксолани.

Ось у таке зміїне кубло потрапила юна полонянка з України, її ретельно обдивився медик султана й не знайшов фізичних вад. Роксолану описували «скоріше як милу, ніж красиву». Венеціанець Наваджеро писав, нібито «султан так сильно кохав Роксолану, що в османській династії ще не було жінки, яку б поважали так само». На його думку, у неї був дуже милий вигляд, вона добре знала особу Сулеймана. Посол казав, що Роксолана «молода, але не красива» («giovane, ma non bella»), а стамбульський люд вважав її за відьму. Венеційський посол Домініко Тревізано 1554 року писав про Роксолану: «Для його величності султана це така кохана дружина, що, – переказують, – відколи він її спізнав, відтоді вже не захотів знати якоїсь іншої жінки; такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай міняти жінок». Але ці слова опинилися на папері, коли минуло понад тридцять років від часу, як був зроблений подарунок візиру Сулеймана.

На відміну від багатьох полонянок, що сумували за рідною домівкою, за батьками, рідними, дівчина дивилася в майбутнє, як про те вже йшлося, із загадковою усмішкою. Вона дала собі слово зробити все, щоб її життя відрізнялось від тваринного існування жінок гарему. То кричав у юному тілі дух гордості, боротьби, гідності. Молода, але достатньо впевнена, рішуча, Хуррем чітко додержувалася свого плану. Вона дала собі обіцянку стати першою, заволодіти всіма думками великого султана. Відчайдушна дівчина з Рогатина стала на довгий шлях боротьби з правилами, ритуалами, традиціями чужого народу.

Передусім, на неї чекала сувора нещадна боротьба з собою. «Не зважати ні на що, не очікувати милосердя, жити, як оці розбишаки, звірі, хижаки! Стерпіти все, пожертвувати всім, але тільки не тілом! Немає тіла – немає тебе» (2). Так думала, але знала, що перш за все доведеться віддати саме його – красиве, гнучке, молоде, соковите. Й поволі звикала до неминучого. Прислухалася до себе: якісь тривожні зміни відбуваються з її поглядами на те, що відбувається. Нібито вона звикає до своєї долі.

Відволіктися від несподіваних думок допомагало навчання. Найпростіший спосіб забути про страждання хоч би на деякий час. Настя швидко вивчила турецьку, арабську, перську. Це було неважко. У дівчини складалося враження, що мова «приходить сама по собі, непомітно, як дихання» (2), а танцювати вона любила не менш, ніж співати. Й усе в неї виходило дуже добре, занадто, щоб не звернути на себе увагу стривоженого гарему. Гарна учениця за короткий час вивчила основи віршування та арабську мову. Ібрагім стежив за успіхами загадкової дівчини з далекої України.

Мовчазна, всезнаюча валіде Хамса не залишала дівчину без своєї уваги, пильно придивлялася до Хуррем і знала про кожний її крок. Ще не відчувала загрози від її розуму й кмітливості, від її незвичайності, бо саме незвичайність безповоротно руйнує традиції. Ані мати султана, ані перша дружина Сулеймана, ані головний євнух доки не були готові до десятиліть боротьби з цією тендітною дівчиною з майже хлопчачою фігурою. Може, це сталося тому, що дуже багато зусиль витрачалося в тім світі на пошук хоч якогось виправдання особистого існування.

Нарешті настав час, коли Хуррем була готовою з'явитися перед очі падишаха. Лише одного разу в житті, в день свого весілля, вона ретельно готувалася до зустрічі з коханим. Тоді вона хвилювалася й прискіпливо придивлялася до себе. Вона хотіла, щоб Стефан побачив, яка вона гарна. Усі дівчата вважають, що в день весілля станеться диво й вони будуть виглядати особливо, чарівно. Настя теж так думала, й по очах коханого бачила, що вона справді особлива. Усе закінчилось, ще не почавшись. Серце завмерло: не можна озиратися в минуле, бо інакше не буде майбутнього. Того, що було, не вернеш. Не дала й сльозинці скотитися по щоці. Віддала своє тіло досвідченим рукам євнухів, які за наказом валіде готували її до першої зустрічі із султаном.