Буча через онучу. Які дрібниці виводять людей зі себе… На які дурниці вони часом розмінюються…
Нарвалися на замаскований пост, коли були певні, що виходять за лінію розмежування, а за гайочком на горбку – вже територія, яку контролюють свої. Так воно й було. Бо свої й прийшли на допомогу, вчасно розібравшись, де свої, де чужі, одним влучним пострілом із гранатомета змусивши замовкнути розлогий кущ, що плювався вогнем, а йому якась підозріла група у камуфляжах відповідала автоматними чергами. Це могли бути тільки ті, хто виходив з оточення. Усе було правильно. Ще й побачили в оптику нашивки й шеврони.
Кущ вибухнув, злетів угору яскравим феєрверком. Але для Лома вже було запізно.
Він затуляв своїм великим тілом невелику заглибину, у яку перекотилися троє, відстрілюючись, намагаючись стягнути до себе й четвертого, пораненого, проте Лом застряг нагорі, збитий новими пострілами. Кулі входили у його спину та плечі, вибивали на камуфляжі дрібні червоні фонтанчики. Тіло сприймало рій смертельних бджіл вже цілковито байдуже. Поглинало, затримувало, приймало у себе гарячий метал на шляху до своїх.
Валентина і Корнета врятували целокс, знеболююче та джгути, накладені на поранене стегно – одному й на перебиту руку – другому. Роман зробив усе швидко, наче не вперше. Допомагав їм сідати у санітарну машину, допомагав вантажити Лома в іншу.
Усе було скінчено. Поруч були незнайомі люди, Ольга їхала до Львова, до його батьків. Усе відбувалося на іншій планеті. А йому в грудях випалило діру, яку ніхто не бачив, а він відчував. Там зяяла порожнеча, наче крізь нього пролетів снаряд і не вбив, тепер можна було запхати собі руку в груди й відчути, як рука проходить наскрізь. Нитка з брови, зав’язана Ломом, стирчала антенкою, чіпляючись за все. І це була єдина точка болю на його знечуленому тілі. Здається, він помер разом зі своїми хлопцями.
У кишені свого наплічника він знайшов якийсь папір, він знав, що там щось є; думав, розписка Ліки про дарування «хаммера», а виявилось – лист. Рукою написаний. На звороті контурної карти.
«Любий мій, я з тобою зараз. Чуєш? Зліва, де серце.
Тут тепло, тут завжди тепло, навіть коли ти мерзнеш. Тут чути живі поштовхи твоєї гарячої крові. Наче кроки. Наче ти йдеш лунким коридором – тук, тук, тук, тук… Зупинився на мить. Знову – тук, тук, тук, тук… Йди, мій любий, роби своє. Я чекатиму. Ти відчуваєш це, правда? Живу із цими думками, лягаю з ними і прокидаюся з ними. Чуєш, Ром?
Ти – вісь мого світу. Світ обертається навколо тебе, навколо того місця, де ти зараз є. Ти колись думав, що ти звичайний, ти часто був незадоволений собою, а виявилося, що ти тримаєш небо на своїх плечах. Не усміхайся і не хитай головою – це так. Я знаю це краще за тебе. Не сперечайся зі мною. У цьому – не сперечайся.
Мрію побачити тебе якнайшвидше. І щоб ти лежав у гарячій воді, у запашній піні, поклавши руки на краї ванни, заплющивши очі, і знав, що все нарешті закінчилося. Я зайду до тебе, митиму тебе, як дитину, – спину, живіт, ноги…
А зараз я цілую твої чорні руки, торкаюся пальцями твого потемнілого, обвітреного обличчя, твого присипаного порохом волосся. Я нікуди не йду. Я залишаюся з тобою, мій любий.
Ангела світлого пошли йому, Господи! Почуй мене, збережи цього чоловіка! Поможи йому, Господи!»
12
Четверте місце у купе потягу «Маріуполь-Львів» було вільним. Щойно поїзд рушив, чоловіки-сусіди запропонували: располагайтєсь, дєвушка, вибирайте будь-яку нижню полицю, яка подобається. Добре, що не погодилася, бо вночі на котрійсь із зупинок постукав у двері купе пасажир – Ольга зранку глянула вниз, побачила ще одного чоловіка, цей дивак спав, не знімаючи окулярів.
Але тоді, на початку подорожі, вона відмовилася від пропозиції: люблю, мовляв, горішні полиці. Наче мало не щомісяця їздить потягом, наче вона є досвідченим подорожнім, а не новачком, який боязко приглядається до всього у вагоні. Прагнула сховатися, мовчки спостерігати за тим, як змінюються за вікном краєвиди, слухати постукування коліс, думати про своє.
Сивий грубасик допоміг, відкинув драбинку – ось воно як нагору потрапити; усе просто. Ольга – білкою на горішню полицю, і вже її не видно й не чути. Стишилася, відчула себе вивіркою у дуплі на дереві. На своїй території.
А чоловіки внизу наче й забули про неї. Завзято розбалакалися, замовивши чай. Доводилося слухати.
– …немає жодного співчуття! – Лисий горизонтальними рухами пиляв долонею повітря, наче відмовлявся від чогось. – Жод-но-го! Це як відкрити вбивці двері до своєї хати: заходь, чужинцю, господарюй! Ось тобі сестра моя, ґвалтуй-знущайся, слова не скажу. Ось мати – вбивай, твоя воля. Це брат мій, а це мої діти… Розвали мій світ! Що, ні?… Що, скажете, ні? До таких людей я втратив співчуття, – він різко змахнув розкритою долонею. – Наче відрізало!
Грубасик, може, й хотів вступити у бесіду, але голомозий не давав, глушив своїм басом будь-які спроби відповісти:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Маріупольський процес» автора Вдовиченко Галина на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 22. Приємного читання.