Розділ «Частина друга»

Лом віднедавна зазвичай і куховарить, а чого? – не відмовляється; він ще на Майдані готував величезними казанами, йому не звикати. Після війни обіцяє відкрити у Луцьку ресторанчик «Батальйон», щоб ті, хто служив-воював, до нього приїжджали, а він зі своєю Оксаною усіх годуватиме за спецменю: «Каша по-майданівськи», «Борщ укропівський», гострий салат «Хунта», тобто тертий хрін зі сметаною, або майонезом, або олією; що є, з тим і салат. Навіть без нічого, таке теж трапляється. А хріна, каже Лом, навколо до хріна. Он у полі, дикий, чубки стримлять, йди та викопуй скільки хочеш. Хлопці «Хунту» наминають, крекчучи, кашляють, сльози з очей витирають. У мозку, кажуть, просвітлення настає. Продирає, кажуть, до…

До куприка, випереджує їх Лом. Їжте-їжте, хворіти не будете.

Баламкання ложок, гиготіння, аж раптом: тихо усі!

Лом замовк на півслові.

– Хто там? – Хома різко убік кущів. Тих, що на відстані, уздовж дороги. Свої там у такий час не ходять.

У корчах шарудіння.

Хома довго не думає: висмикнув чеку – закинув туди гранату. Вибух, спалах – і тиша. Підхопив калаша – й у сутінки, перевірити. Нікого.

Тільки-но повернувся, тільки-но за ложки узялися – як знову шурхіт, тепер трохи лівіше. Хома за гранату – вибух! І тиша… А тоді, ще лівіше, якийсь рух, якась тінь. Що за мана?

– Пес, хлопці! – прогудів Лом. – Онде відбіг, ховається. Куди ви дивитеся?… Ха! От сучара!

Тепер і Роман бачить: справді, пес. Посвистів до нього. Собака боком-боком вибрався з-поза кущів, припав до землі – і суне до вогню помалу, притискаючи вуха до голови та блискаючи голодними очима. Запах каші з тушонкою гнав його вперед, попри страх та небезпеку. І ані звуку. Навіть не скавулів. Зупинився біля перемотаних скотчем кросівок Лома. Обережно обнюшив їх. Мабуть, ніколи таких не зустрічав. У жодній партії взуття від волонтерів не знаходилося розміру Лома – він так і ходив у своїх рідних кросах п’ятдесят другого, розтоптаного, схожих на дві старі валізи, що ледве трималися на його гігантських ступнях.

Лом посунув убік свої роздовбані ходаки, подав бідоласі миску каші.

Пес їв пожадливо, підібгавши хвоста, смикаючи мордою вгору. Закидався їжею. А тоді глипнув вдячно та й улігся неподалік, сподіваючись, що його не проженуть. Ніхто й не збирався.

Назвали приблуду Сєпаром, бо ж думали, що там у кущах сєпари ховалися, а не безбашенний голодний псисько.

Голос він так і не подав. Німий був, умів лиш ледь чутно повискувати. Можна було лише здогадуватися, що тому псові довелося пережити.

Корнет спить на дні ями, на дошках, підтягнув ноги до грудей. Роман глянув згори, скинув спальник, та Корнет навіть вухом не повів. Знайде вночі, коли змерзне, або вже під ранок.

Уночі табір обстріляли. Хлопці ледве встигли з наметів вибігти, у бліндажі сховатися. Як пішло одне за одним, тільки рахуй, шістнадцять секунд триває паркан свисту – десь неподалік лягають снаряди, на голови сиплються пісок та земля. Кілька хвилин перепочинку – й нова порція палких привітів. У паузах по рації: «Лектор, атветь Мосту. Всі цілі?»

Коли усе закінчилося, випхали носа назовні, роззираючись. Тихо. Лише потріскування вогню віддалік – червоно-жовті спалахи на полі соняхів і чорний дим. Нічна фантасмагорія, химерний пейзаж під ясним місяцем. Ті поля соняхів від цього літа вже ніколи не сприйматимуться як ідилічна картинка, бо записалося у мозку, як на жорсткому диску комп’ютера: де соняхи – там обстріли, міни, небезпека та смерть.

– Корнете! – Роман заглядає у яму. – Корнете!

Третину карцера засипало ґрунтом, Корнет у вільному куті сидить, як миша під віником. Вуха руками затуляє. Спустили йому драбину, він хутко виліз, чіпляючись за перетинки замащеними руками, земля під нігтями і на обличчі. Тверезий як скло. Тут Батя й спустив на нього усіх собак, відірвався по повній.

– Корнет!.. Ще раз таке утнеш!.. Ще хоч раз нажерешся отак ні в село, ні в падло! Ще раз, сказав!.. Місяць житимеш у карцері!