Розділ «І вшир, і вглиб»

Тож дорадянський роман підкреслює насамперед благочестя майбутнього гетьмана, висуваючи на передній план такий важливий аспект його життя, як захист православ’я, що до нього Петро Конашевич готувався змалку як до священної місії.

Ми мусимо взяти до уваги ці дві версії, що ми й робимо, коли наводимо у нашій роботі. Не довіряти їм немає сенсу, бо вони мають достатню долю достовірності, а уточнення потребують тільки деталі (наприклад, рік народження), що не є вирішальним фактом, оскільки похибка не перевищує 5—10 років. Благочестя Петра Сагайдачного в останні роки його життя мало радше характер показово-нарочитий. Так чи інакше, воно не завадило йому грабувати у Московщині православні церкви. Щодо його простонародного походження – навіть якщо це правда, цю правду Сагайдачний аж ніяк не прагнув афішувати, натомість підкреслюючи своє шляхетство.

Нагадаємо, що невідомий навіть точний рік його народження (наведена нами дата прийнята з певною мірою умовності, історик Петро Сас вважає, що Сагайдачний народився десь близько 1678 року). Трохи більше відомо про роки його навчання. Є свідчення, що спочатку Петро Сагайдачний учився в Галичині, а вже потім в Острозькій академії, де була навіть друкарня.

Навчальний заклад, учнем якого пощастило бути Петрові, сучасники називали по-різному: «колегія», «тримовний ліцей», «академія». По суті, він поєднував елементарну, середню і початки вищої школи. В Острозькій академії, як у будь-якій школі Середньовіччя, викладалися предмети «тривіуму» – граматика, риторика, діалектика, а також «квадривіуму» – арифметика, геометрія, музика, астрономія. Велика увага приділялась вивченню мов – грецької, латинської, старослов’янської. Вивчалася й українська книжна мова. До викладання залучалися кваліфіковані вчителі: Никифор Парасхес, який перед цим десять років викладав у Падуанському університеті, уже згадуваний Кирило Лукаріс. Навколо академії створився гурток учених та літераторів. Учні академії мали змогу першопрочитання полемічних творів антикатолицького спрямування Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», В. Суразького «Про єдину істинну православну віру». Синтетичність і широта гуманітарного та наукового циклу академії пропонували не лише традиціоналістські цінності, які спиралися на візантійську освіченість та ідейну спадщину Київської Русі. У XVI столітті на українських землях досить відчутно заявила про себе культура Відродження з характерним для неї гуманістичним світоглядом і зверненням до античної спадщини. Ідеї українського Відродження розвивали ранні українські гуманісти – Юрій Дрогобич, Павло Русин, українсько-польський поет із Самбора Григорій Русин. Відомий у Європі став і українсько-польський мислитель та письменник Станіслав Оріховський.

Така атмосфера, звісно, не могла не позначитися на формуванні світогляду Петра Конашевича. З одного боку, це була загострена релігійна полеміка (у якій сам Сагайдачний згодом узяв участь), з другого – відкритість для сприйняття західних культурних цінностей. Східний культ православ’я та західний культ лицарства формували своєрідний світогляд, не тотожний ані польському, ані московському.

Руські православні шляхтичі почувалися підданими Корони, громадянами Речі Посполитої, і саме в цьому вбачали свою ідентичність. Проте цю ідентичність треба було обстоювати, бо польська ментальність не визнавала їхнього права бути водночас руськими, православними і шляхтичами, підданими Корони, вірними їй лицарями. У цій ментальності було лише одне місце для православної людини – місце «мугиря», «хлопа». Принижений соціальний стан «хлопа» виправдовувався його належністю до «схизматської» церкви – таким чином, через своє принижене становище «схизматики» відбували «кару» за свою належність до церковного розколу. Заперечувалася сама можливість руської вченості, автономного існування руської церкви, гідність слов’янської богослужебної мови (католики служили латиною і вважали, що тільки три мови придатні для викладання Слова Божого – давньоєврейська, давньогрецька (койне) та латина).

Звісно, миритися з цим було неможливо. Люблінська унія була спрямована на те, щоб урівняти в правах поляків, литовців та русинів, а на порівняння в правах католиків та православних була спрямована Берестейська унія, що означало визнання православними ієрархами України віро-вчительних постанов Фераро-Флорентійської унії.

Згідно з цими постановами, православні визнавали над собою владу Римського Папи, а натомість зберігали право на богослужіння церковнослов’янською мовою за східним обрядом, власну ієрархію і, що найважливіше, отримували рівні з католиками права, тобто православне священство зрівнювалося зі шляхтою.

На час перебування Петра Сагайдачного в Острозі припадає і написана ним праця «Пояснення про унію», яка названа литовським канцлером Сапєгою у його листі до полоцького уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича «предорогоцінною». Виходячи з того, що цю працю католик хвалив католикові, праця Петра Сагайдачного мала унійну спрямованість. Отже, ореол захисника православ’я, який оточував Сагайдачного у зеніті його слави, також за тьмарений хмаринкою сумніву, як і його шляхетське походження.

Утім, те, що Сагайдачний міг у молодості захоплюватись Унією та її ідеями, ніскільки не плямує його особисто. На цей акт покладало дуже великі надії ціле покоління, і навіть князь Василь Острозький, послідовником якого Сагайдачний, очевидно, був, мав на Берестейську унію великі сподівання і став її запеклим супротивником тільки після того, як вони не виправдалися.

Чому ж вони не виправдалися?

Як уже про те йшлося, польська шляхта була численнішою, ніж українська. Коли українські магнати радо погодилися на приєднання Волині, Київщини та Поділля до Корони, вони широко відчинили двері польській шляхті, яка закріпачувала корінне населення та притісняла місцеву шляхту. За шляхтою йшло католицьке духовенство із системою бенефіціїв, імунітетів та землеволодіння, якої православ’я не мало. І, нарешті, самі православні нерідко не могли знайти спільної мови з власним духовенством, бо православні «братства», які формувалися по містах України, частенько поводилися зі священиками за принципом «хто платить, той і замовляє музику». Спільнота сприймала священика не як свого пастора, а як найманого службовця, якого при бажанні можна й «попросити».

І нарешті, хоча Люблінська унія й зберігала попередні кордони повітів, вона постала стіною між тими українськими землями, які належали Короні, й тими, що відійшли до Литви. Люди однієї мови та однієї віри жили за різними законами й судилися за різними Статутами; частина українських шляхтичів, міщан та простолюдів були підданими Корони, частина – литовських князів.

Таким чином, в Україні ані шляхта, ані Церква, ані міщанство не могли відігравати роль ядра національної консолідації. Залишився лише один соціальний інститут, який міг взяти – і взяв – на себе цей тягар. Це було козацтво і центр козацтва – Запорозька Січ.