Розділ «VI. ЖОРСТОКІСТЬ МОСКВИНА»

Ще 1915 р. московський генштаб наказав своїм генералам ощадити набої з огляду на їх нестачу, а вдаватися якомога більше до багнетів, бо гарматного м’яса імперія мала вдосталь. Тоді москвини штурмували Перемишль 22 рази за один лише тиждень. Австрійці викошували гарматним та кулеметним вогнем полки за полками, а москвини нападали доти, доки австрійцям забракло набоїв. По тілах кількох своїх полків москвини увійшли до Перемишля. Оцю свою традиційну засаду — «людей хватит» Московщина застосувала і в розбудові промисловості СРСР. Ще за життя В. Леніна точилася в найвищому вузькому колі в уряді СРСР таємна запекла боротьба двох поглядів: господарників і політиків. Господарники виступали проти безглуздого винищення робочої сили імперії. Їх підтримували і генерали, аби уникнути втрати майбутніх новобранців. Політики ж доводили потребу, ба необхідність терору проти всіх ворогів влади, а насамперед «сепаратистів», себто немосквинів, бо ж кожний з них, мовляв, мріє розвалити імперію СРСР. Та й господарники і політики були переконані, що європейські капіталісти чекають нагоди напасти на СРСР. Отже, СРСР потребує якомога сильнішої армії. Сучасна війна — це війна машин. Військову силу може розбудувати лише дуже розвинена власна промисловість, власна техніка. Розвивати її в європейській частині СРСР небезпечно з огляду на близькість капіталістичних держав та ворожість України до Московщини. Вирішили індустріалізувати Сибір та північно-східну Московщину. Господарників очолював М. Томський, а політиків Й. Сталін. Згодом він повистрілював господарників, але здійснив їхні вимоги щодо розбудови Сибіру. Одне слово, московський уряд «робітників і селян» повернувся на старий, століттями випробуваний шлях «поміщиків і капіталістів». На шлях РАБСЬКОЇ праці на державу, на шлях розбудови військової сили НАСАМПЕРЕД.

Поступ військової науки і техніки вимагав тисячократно більшої промисловості, ніж мала імперія 1917 р. На місці тисяч кріпаків монархічних з’явилися мільйони кріпаків соціалістичних. Нові рабовласники перевезли до Сибіру та Московщини 20 мільйонів «сепаратистів», щоб витиснути з них усі до краплини сили на розбудову нової імперської потуги. Одним заходом Московщина здійснює обидві мети: розвиває свою промисловість і знищує своїх ворогів, а до того ще й заощаджує мільярди коштів. Киньмо оком, як це робилося, щоб відповісти на запитання: «Хто фактично вигублював каторжан у сибірських таборах на каторзі?» Всю економіку СРСР планує центральна установа в Москві — Держплан. Московські інженери мають т. зв. «Строительное уложение». На підставі довгорічного досвіду (ще й до 1917 р.) багатьох будов у тій книзі наведено цифри, таблиці, що показують: скільки тої чи іншої праці один робітник може виконати за один день. Плануючи якусь будову в Сибіру, інженери в Москві вираховують: скільки і яких треба фахівців, щоб закінчити будову в строки, визначені урядом. Ось так обчислену кількість робітників-в’язнів привозить НКВД на ту чи іншу будову, а начальникові табору дається розклад робіт із зазначенням, яка й коли мусить бути закінчена.

Щоб полегшити розрахунки між установами, що постачають матеріали і робітників і керують будовами, Держплан запровадив: 1) кошторис видатків на каторжанина і 2) теоретичну заробітну платню каторжанинові. За цим кошторисом усі видатки на каторжанина має платити сам каторжанин. Він має платити за харчі (разом з вартістю їх завезення, зберігання, приготування тощо), за опалення і освітлення в’язниці (табору), кошти утримання всієї адміністрації, як таборової так і позатаборової, разом з коштами утримання (і платнею) НКВД, вартових, псів тощо. Має платити навіть за утримання в’язниці під час слідства та суду і вартість свого перевезення до Сибіру. Разом каторжанин має платити щодня 7 рублів, а заробляти має 8 руб. 50 коп., якщо виробити «норму» — кількість праці, вираховану інженерами в Москві. Отже, за Держпланом каторжанинові має лишатися щодня півтора рублі чистого заробітку. Але той заробіток не видають в’язневі на руки, а лише записують на його ощадний рахунок. Вмирає каторжанин (а в таборах помирає їх 80%), і ті заощаджені гроші не видають спадкоємцям, а забирають до московської державної скарбниці. На руки видають лише тим в’язням, які виробили «норму» на 100%, а таких щасливців не більше 10% з-посеред усіх каторжан. Та й бувають ними ті, яким саме начальство дописує до невиконаної «норми» за «допомогу» адміністрації табору, тобто донощикам, охороні, конвоїрам, підганяйлам, повіям та іншим «нашим». Як бачимо утримання півмільйонного війська енкаведистів та ще більшого — урядовців не коштує Московщині ні копійки. Каторжанин платить за все. Платить навіть за ту кулю, що нею вартовий його застрелить.

Крім чорноробів на будовах потрібні інженери та майстри. З власної волі мало хто хоче їхати до Сибіру. І Московщина не хоче, щоб їхали, бо їм треба платити. Отож, місцеве НКВД, скажімо у Полтаві, одержує з Москви (а не з Києва) наказ вислати до Сибіру визначену кількість інженерів та майстрів. Полтавське НКВД ув’язнює ту кількість, вигадуючи їм якийсь «злочин», і висилає на каторгу. Заощаджуються великі кошти. Якщо вільний інженер одержує в Сибіру 3250 руб. на місяць, то він, на тій самій посаді, але як каторжанин одержує лише 50 руб. на папері, а фактично на руки лише 5 руб.[107]. Але ж і Україна потребує тих знавців. Отже, на звільнені місця в Україні присилають «своїх» з Московщини. Знову таким робом Московщина 1) розбудовує Сибір; 2) заощаджує мільярди рублів; 3) московщить Україну.

Європейські соціалісти тримали державну владу в своїх руках багато разів. Але ніколи не здійснювали свої соціалістичні ідеї так, як московські соціалісти в СРСР. Європейські соціалістичні уряди втілили в своїх країнах більше соціалістичних ідей, ніж московські соціалісти в СРСР. І не тільки не розстріляли, навіть і не ув’язнили жодного контрреволюціонера. Тому московські соціалісти ненавидять європейських соціалістів значно більше, ніж капіталістів. Безсторонньо кажучи, вирахувані в Москві «норми» міг виконати за 9 годин кожний здоровий, звиклий до фізичної праці, робітник. Бо, як ми вже казали, ті норми не теоретики вигадали в кабінетах, а взято з тривалого досвіду. У Канаді не існує жодної «норми», а канадські робітники на півночі на таких самих будовах, як у Сибіру, виробляють більше, ніж загадує московське «Строительное Уложение». Виробляють у такому самому кліматі, як сибірський, а помирає їх не 90%, як у Сибіру, а менше як 0,01%. На Колимі вимирало в 1935–1936 рр. 30% каторжан[108]. Колишній в’язень, що доглядав картотеку каторжан, пише, що в 1947–1955 рр. вимерло в Колимі понад 7 мільйонів[109]. У Байкало-Амурських таборах (БАМЛАГ), у Кузнецьку, Караганді вимирало щорічно 30%, у Карелії — 60%. На спорудженні Бєломорсько-Балтійського каналу помирало ЩОДЕННО в одному лише таборі понад 700. На їхнє місце привозили щоденно тисячу. В одному лише таборі померло понад один мільйон в’язнів[110]. В 1922–1958 роках Московщина винищила 60 мільйонів люду[111]. Хто ж фактично спричинив смерть 90% каторжан? Чи всю оту техніку знущань, катувань з усіма їхніми подробицями винайшов уряд у Москві або найвищі керівники НКВД, чи може місцеві малі й дрібні начальники, слідчі, вартові?

Плановики в Москві насамперед хотіли збудувати якомога більше і якомога швидше всього, чого Московщина потребувала. Вони добре розуміли, що робочу худобу треба ліпше годувати, щоб вона не підупадала на силі. А з усіх каторжан було лише 5–10% таких, що їх треба винищити, бо вони боролися чи можуть боротися проти Московщини. Решта 90% — це невинні, працьовиті, тихі раби і вбивати їх — безглуздя. З цих міркувань плановики в Москві склали щоденне меню каторжанина, що дає йому досить калорій виконувати «норму». Наказали табірному начальству витрачати на харчі два рублі щодня на особу. У меню були: житнє борошно, м’ясо, риба, крупи, лій, олія, цукор. Щоправда, все те було найнижчого гатунку, проте давало досить калорій, його можна було купити за два рублі. І табірне начальство купувало. А в’язні вмирали з голоду тисячами. З тих харчів вони одержували (крім хліба) лише 25–40%. Решту розкрадало начальство — від постачальних складів до кухарів. Водночас не лише в Сибіру, а в Україні щороку зогнивають мільйони центнерів продовольства в купах проти неба. Єдина причина — нездарність москвинів щось налагодити. Привезені до Сибіру харчі видавалися таборам напівгнилими, спричинювали шлункові хвороби, збільшували смертність. Дуже багато в’язнів гинуло від холоду. За планом кожний мав одержувати щодва роки новий теплий одяг, білизну і взуття. Ніколи того не одержував, бо 75% завезеного нового одягу і взуття начальство продавало місцевим людям, а гроші привласнювало. З померлих каторжан одяг забирали до складу. Найгірший видавали іншим каторжанам, записуючи до рахункових книжок, що видали новий. Каторжани ходили напівголі, гинули від морозів тисячами. В’язень мав право купити ще подертий одяг, якщо мав гроші на своєму ощадному рахунку. Так він платив двічі: вперше за новий (якого ніколи не одержував) і вдруге за знятий з мерця. Але ж тих, хто мав заощадження, було якихось 10%. Бачимо, що смертність могла бути не більшою за 5–10% навіть за сибірських обставин, якби в’язням видавали призначену їм кількість та якість харчів і одягу. А це залежало від МІСЦЕВИХ урядовців, а 95% їх походило з простого народу. Це підтверджують і чужинці, повернувшись із сибірських таборів. У своїх спогадах вони наводять тисячі фактів садизму вартових, бригадирів, дрібних урядовців навіть москвинів-в’язнів, знущань не з примусу начальства, не викликаного поведінкою каторжан, а з власної волі. Ось один приклад з багатьох.

За часів війни 1941–1945 рр. їхав улітку з України до Сибіру поїзд із в’язнями, яких навмисно годували солоною рибою, не давали пити. В’язні божеволіли зі спраги і просили води. На одній станції поїзд зупинився за кілька кроків від водогону, і в’язні ще голосніше вимагали пити. Саме в цей час на станції стояв поїзд з сибірськими солдатами, що їхали на фронт. Вони співали українських пісень. Почувши крики, вийшли, а довідавшись про причину, принесли в’язням води. Вартові повідомили про це начальника, а той з наганом у руці наказав воякам забиратися геть. Солдати мовчки оточили його, відібрали зброю і запитали: «Чому ти не давав води в’язням?» Москвин мовчить. «Чи твій начальник наказував не давати?» — перепитують. Мовчить. Солдати стягли з нього штани та сорочку і відшматували, погрозивши, що не втече від їхнього суду, коли не даватиме пити і не годуватиме в’язнів. Командир військового ешелону не втручався. Надалі в’язні одержували воду на станціях.

У романі «Идиот» Ф. Достоєвський оповідає: селянин Балабанов прийшов до свого приятеля міщанина Суслова в гості. Випили по чарці. Суслов похизувався новим годинником. Коли він порався біля самовара, Балабанов узяв зі столу кухонний ніж, підійшов до Суслова, кажучи: «Благослови, Господи. Прости Христа ради» перерізав приятелеві горлянку і забрав годинника. За 1917–1945 рр. москвини повбивали сотні тисяч власників, щоб відібрати від них їхні годинники.

Колишній в’язень-москвин оповідає: «Двоє в’язнів-москвинів грають у карти. Один програв усі гроші. Не маючи що поставити на карту, каже: «Якщо програю — заколю отого бородатого, що спить у куті і щовечора молиться». Програв і заколов»[112].

В Одесі в 1918 р. жило багато українських родин утікачів з Галичини. Українська Галицька армія воювала проти більшовиків. Коли червоні взяли Одесу, вони наказали тим родинам повертатися додому. Виділили окремий поїзд, призначили день, коли галичани мають прийти на вокзал. Коли ті прийшли, москвини перестріляли всіх разом з немовлятами112 .

У 1918 р. ленінці взяли Київ, і їхній командувач М. Муравйов надіслав В. Леніну телеграму: «Ми вогнем і мечем запроваджуємо радянську владу. Взяли Київ. Гарматами били по палацах та церквах, по попах і ченцях немилосердно. Київська міська рада здалася і просила замирення. Я відповів наказом обстрілювати отруйним газом. Ми могли не допустити до вибухів та пожеж, але не хотіли, бо наше гасло є нищити все немилосердно»[113].

В. Ленін, наказавши випустити з в’язниць всіх злодіїв, душогубів, волоцюг і т. п., своїм здивованим співробітникам пояснив: «У нас у Московщині справжніми революціонерами, загартованими у боротьбі з багатіями, є лише ці злочинці. Наші м’якотілі інтелігенти не надаються на твердих революціонерів»[114]. Звільнених злочинців почали брати на посади чекістів, вартових, міліціонерів тощо. Московська монархічна влада до 1917 року стримувала свій злодійський народ від убивств та крадіжок жорстокими карами. Московська соціалістична влада після 1917 року сама закликала: «грабь награбленное», «мир хижинам, война дворцам». І народ кинувся грабувати, вбивати, мордувати. Той, хто зазнав пекла 1917–1920 років у Московщині, може належно відчути стихійність ВСЕНАРОДНОГО московського насильства. Клич «Грабуй награбоване» не мав відгуку в Україні. Селяни не дозволяли нікому грабувати панських маєтків. Село обирало земельний комітет, і той перебирав від поміщика маєток, управляв ним, чекаючи нового земельного закону. В тих маєтках влаштовували школи та сільськогосподарські дослідні установи.

Чи це не перебільшення українського націоналіста? Наполеон відповідає: «Свобода матиме на московський народ вплив міцного вина на людину, що не звикла пити. Коли б якийсь новий Пугачов з університетською освітою став на чолі незадоволених москвинів, то … мені бракує слів висловити вам те, що настало б. Мою пам’ять пошанують європейці тоді, коли ті північні дикуни заволодіють Європою»[115]. Як бачимо, геніально далекозорий Наполеон сто років перед 1917 роком бачив В. Леніна з його КП та НКВД.

Москвини не пускали до себе здібних до торгівлі немосквинів, хіба що не могли без них обійтися, зокрема заборонили всім євреям жити в Московщині. Китайці — відомі торгівці, у їхніх руках перебувала торгівля на Амурі, що був кордоном між Китаєм і московською імперією. Москвини відібрали все майно в китайців, що жили на московському березі, а самих китайців загнали до ріки і наказали плисти на китайський бік, загрожуючи перестріляти тих, хто відмовиться. Десятки тисяч китайців потонули на очах москвинів. Китай тоді був безсилий запобігти цьому. Таке сталося перед 1914 роком. Москвини завжди намагалися заробити на нещасті. Ось найновіший приклад.

Немосквини в СРСР на «нашій не своїй землі» часто голодують. Їхні родичі на чужині пересилають їм їжу та одяг. А що 90% вигнанців з СРСР є немосквини, то й посилки відправляють здебільшого немосквини-емігранти. Уряд СРСР наклав на ті посилки 300–500% мита. Громадяни СРСР не мають таких грошей, отже, мито сплачує той, хто посилає. Багато мільйонів доларів цього мита одержує Московщина лише зі США. Московщина горлає про американських «акул Уолстріту», які обдирають когось до нитки. А «робітничо-селянський» уряд здирає з емігрантів таке мито: 40 фунтів борошна коштують у США 4,4 долара, а за ввезення його в СРСР накладає 20,6 долара. 40 фунтів рису коштують 8 доларів, а московське мито на нього — 27,2 долара. 20 фунтів сухого молока коштують 9 доларів, а московське мито на нього — 21,4 долара. 40 фунтів коштують 6,4 долара, а мито 23,6 долара. 40 фунтів смальцю коштують у США 10 доларів, а московське мито — 37. Знані міжнародні добродійні установи — Міжнародній Червоний Хрест, американське КАРЕ і т. п. часто посилають голодним у всьому світі харчі. Певна річ, безплатно. Радянський уряд не дозволяє таким установам нічого присилати до СРСР, аби його громадяни не довідалися, що капіталістичний світ має всього так багато, що може ще й дарувати бідним народам.

Чи знову не перебільшення українського націоналіста? Авторитетний москвин, що сам вийшов з народних низів, а його твори видаються в СРСР мільйонними накладами, пише: «Найпитомішою рисою московської національної вдачі є ЖОРСТОКІСТЬ, і то жорстокість садистична. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народну. Я переглянув архів одного суду за 1901–1910 рр. і мене охопив жах від величезної кількості неймовірно жорстокого поводження з людьми. Взагалі у нас у Московщині кожний з насолодою б’є когось. І народ уважає биття за корисне, бо ж склав приповідку «За битого двох небитих дають». За 1917–1919 рр. селяни закопували полонених червоногвардійців донизу головою так глибоко, що з землі стирчали ноги. Потім сміялися як ті ноги карлючилися. Або високо на дереві прибивали цвяхами одну руку і одну ногу і насолоджувалися муками жертви. Червоногвардійці ж здирали з живих полонених денікінців-контрреволюціонерів шкіру, забивали цвяхи в голову, вирізали шкіру на плечах, як офіцерські погони і т. п.

Я не знаю, чи де у світі поводяться так жорстоко з жінками, як у московському селі. Московська народна мудрість каже: «Риба — не м’ясо, баба — не людина», «Для бабів і звірів суду немає». Коли я питав учасників громадянської війни, чи вони не гидяться вбивати один одного, то вони із здивуванням відповідали: «А кому це шкодить? Людей багато. Всім вистачить». «А де ж той — так гарно змальований нашою літературою — богобоязний шукач правди і справедливості «русский мужичок»? Я шукав його по всій Московщині і не знайшов. Не знайшов, бо він існував лише у мріях наших письменників, а не в житті» (М. Горький. «Русская жестокость»).