Розділ «XV. МОСКОВЩЕННЯ»

Монархічна Московщина дозволяла Україні театральні вистави: «Ой, не ходи, Грицю», «Сатана в бочці», «Москаль-чарівник», але забороняла ставити європейські п’єси українською мовою. Дозволяла танцювати гопака, але забороняла український балет. Дозволяла співати українських народних пісень, але забороняла українську оперу. Дозволяла видавати оповідання з селянського життя М. Вовчка, але забороняла П. Кулішеві переклади українською мовою В. Шекспіра. Одне слово, культивувалося примітивне малоросійство.

Першу московську енциклопедію (81 том) видали в ХХ ст. в Петербурзі німці Брокгауз та Ефрон. В Європі перший азбуковник уклав 75 року по РХ римський науковець Пліній. Англія, Франція, Німеччина мали свої азбуковники вже в XVII ст. Після 1917 р. Московщина видала: 51-томну «Большую Советскую Энциклопедию» двома виданнями, 10-томну малу (три видання), 38-томну технічну, 38-томну медичну, 12-томну історичну, 10-томну літературну, 10-томну дитячу, 1–2–3–4–5-томні з окремих галузей науки, техніки, мистецтва.

Галичани почали 1930 року друкувати у Львові тритомну енциклопедію «Книга Знання». Московщина саме провадила в Галичині величезну пропаганду про розквіт української культури в УРСР; тож змушена була дозволити Україні 1932 року створити окреме видавництво і видавати 20-томну «Українську Радянську Енциклопедію». Українські науковці склали перші три томи. Московщина 1934 року їх ув’язнила, зібрані матеріали забрала, закрила видавництво. Українські емігранти розпочали 1949 року друкувати за кордоном 9-томну «Енциклопедію Українознавства», надсилали її до іноземних бібліотек, зокрема до університетських, розпочали видавати її англійською мовою. Московщина затривожилася і відновила закрите 30 років тому видавництво Української Радянської Енциклопедії, яке видало з нечуваною в УРСР швидкістю: всі 17 томів за 6 років. В цій «українській» енциклопедії згадано тисячі москвинів, які не мали жодного стосунку до будь-чого українського. Водночас не згадано тисячі славетних, широко знаних українців. Навіть москвини закинули редакторам УРЕ запопадливе змосковщення і лакузтво»[447].

Українські пізні Івани не спромоглися до 1917 року скласти і видати повний словник української мови та словники технічно-наукової термінології. Мали лише словник Б. Грінченка, далеко не повний, та й він з’явився випадково: московський уряд не дозволив спорудити пам’ятника Т. Шевченкові, і зібрані на нього кошти використали на видання словника.

Після 1917-го заходилися поквапно укладати московсько-українські науково-технічні словники. Склали їх за 1920–1930 роки понад 30. Пам’ятаючи українсько-московську війну та селянські повстання, Московщина якийсь час не наважувалася заборонити українцям видавати словники. Лише знищила в 1933 р. ті словники разом з упорядниками, бо словники показували величезне багатство української мови.

Західно-європейські, романські мови утворилися з латинської, а германські — під її великим впливом. Латина не чужа Західній Європі і цілковито природно була там міжнародною і науковою кілька сторіч. Всі європейські університети навчали в XIV–XVIII ст. латинською мовою. Коли ж почали розвиватися європейські національні літературні мови, а науковий та технічний розвиток вимагав нових наукових та технічних термінів, європейці творили їх з латинського (і грецького) мовного багатства. Слов’янські мови майже не мають спільного з латинською і грецькою мовами словництва. Коли виникла потреба в нових наукових та технічних словах, слов’яни мали творити їх з латинської (і грецької), або з власного мовного запасу. Який спосіб застосувати — залежало від багатства чи бідності рідної мови. Давні слов’янські народи творили свої мови тисячоліттями, їхніх мовних скарбів вистачало для творення нових термінів і понять. Так чинили чехи та українці. У чехів спрацювала ще й відраза до всього німецького.

Нерозвиненою московською мовою не могла ні розмовляти, ні писати провідна верства аж до О. Пушкіна, тобто до ХІХ століття, адже її лексику, граматичні форми, творить увесь народ, а еліта впорядковує, вдосконалює народну, виправляючи літературну мову. «Аж до ХХ ст. простолюд й інтелігенція були дві, чужі кровно і духовно, верстви», — визнає письменник О. Грібоєдов (він польського походження. Справжнє прізвище — Грзібовскі). Інший змосковщений іноземець О. Гругенберг пише: «Нема чого себе дурити: є дві Московщини. Одна інтелігентська, а друга — дуже далека від неї духовно і мовно — мужицька». Те саме твердив Ф. Достоєвський.

Провідна верства московської нації говорила і писала спершу мовою, що принесли їй українські цивілізатори. Від XVIII ст. почали накидати їй німецьку прибалтійські німці, що відтоді запанували в усьому світі Московщини. Після війни з Наполеоном вже самі москвини французили свою мову. Так мова московської провідної верстви цілковито відірвалася від народної. М. Ломоносов спробував очистити московську мову від чужоземних слів, але не знайшов у московській народній мові матеріалу замінити їх. Московська мова навіть не позбулася цілковито непотрібного їй німецького суфіксу «ІР» (аккомпанИРовать, эксплуатИРовать), переписувала собі здвоєні букви чужомовних слів, хоч так не вимовляла їх[448]. Московська наукова й технічна лексика має 99% слів та виразів німецьких, французьких, українських навіть не змосковщених бодай формою, як отой хвостик «ір».

Без перебільшення українська мова є однією з найбагатших у світі, зокрема й серед слов’янських. Наші академіки-словникарі не мали жодної потреби запозичувати в чужинців і складали науково-технічні словники з мовних скарбів українського народу. Українське наукове і технічне назовництво є найбільш слов’янське з-поміж слов’янських, крім чеського.

Українська Академія Наук до її погрому Московщиною 1933 року видала 35 українських словників з окремих галузей науки і техніки. Укладали і видавали їх за неймовірно тяжких обставин, під цівкою московського нагана. Але пізніше, як уже мовилося, Московщина знищила і словники, і їх авторів. В історії людства не знайти прикладу такої розправи з академіками-словникарями.

Після 1917 року Московщина видала понад 300 великих московських словників і кількасот менших, загальним накладом кілька десятків мільйонів примірників: 17-томний (27 тисяч сторінок) «Словарь современного русского языка», перевидала (2700 сторінок) словник московської мови В. Даля, 4-томний (понад 4 тисячі сторінок) етимологічний, 4-томний (3 тисячі сторінок) словник мови О. Пушкіна, кілька десятків правописних, говіркових, історичних. Шкільні словники (московські) видаються стотисячними накладами кількакратно. Іноземно-московських видань понад 400 — загальних, технічних, наукових. Лише бібліографія цих технічних словників склала книжку на 419 сторінок[449]. Англійсько-московських — понад 70, з’явилися московські словники навіть африканських та азійських народів. А понищивши 1933 р. українські словники, Московщина більше не дозволяла 15 років видати ЖОДНОГО, навіть змосковщеного.

Після Другої світової Московщина змушена була дозволяти Києву видавати українські словники. Нарешті 1948 року видали їх більше десятка нечувано великим (як на україномовні видання) накладом: від трьох до п’ятдесяти тисяч примірників, а «Орфографічний» М. Стефанцева навіть 250 тисяч. Звідки така московська щедрість? Бо в цьому словнику читаємо, починаючи з обкладинки (московське «орфографічний» замість українського «правописний»), на кожній сторінці такі «українські» слова, як етаж, керосин, лапша, бечівка, дерзкий, резина, бравий, бариш, лишній, лопнути, свекла і тисячі подібних.

Нарешті почали в 1953 р. видавати (закінчили аж 1963 р.) найбільший, 6-томний (121700 слів, 3490 сторінок) українсько-московський (Московщина видала 17-томний, 27 тисяч сторінок, «Словарь русского языка»). У передмові читаємо крім поклонів Сталінові й таке: «Словник Б. Грінченка надто застарів і побудований на хибних методологічних засадах, а всі пореволюційні словники виявилися націоналістичними. Їх справжнім завданням було… якнайбільше віддалити українську мову від російської. Звідси різні вигадки, архаїзми, діалектизми, що заповняли всі ті словники… Вказівка тов. Сталіна зобов’язує вносити до словника нові слова… Редактори виходили з основоположних вказівок Й. В. Сталіна… і цей словник відбиватиме зв’язок українського і російського народів». Словник настільки змосковщили, що навіть залякані редактори україномовних журналів наважилися писати: «Той, виданий 1948 року у Москві, «Російсько-український словник» величають на Україні «російсько-російським». А про той горопашний «зелений» сказано стільки прикрого, як ні про жодний інший[450]. На обкладинці «Українсько-російського словника» зазначено, що головним редактором є І. Кириченко. А на останній сторінці надруковані прізвища справжніх редакторів, «очей и ух государевых» — Н. І. Шарапова, Н. С. Васильєва, Л. В. Лукашкіна. На тих справжніх авторів натякає один з «редакторів» того словника М. Рильський: «Деякі редактори викреслюють з авторських рукописів слова, яких не знаходять у «зеленому» словнику. З таких слів вони складають свої словники заборонених слів».

Всі видавництва в УРСР — державні, уряд дає їм гроші, але й вимагає прибутків. Складаючи річний звіт, книгарні подають, скільки і яких книжок продали, а скільки і які лежать не продані. Відповідно до тих звітів видавництва планують подальші видання. Книгар-москвин, одержавши від видавництва українські книжки, ставить на полиці 10–15 примірників, а решту ховає. Продавши ті 10–15, книгар каже покупцям, що всі випродані. Сховані у сирому льоху гниють, їх відсилають переробляти на папір. Головна книжкова база Донеччини постачає книжки на всю Донеччину. На тій базі нема творів: М. Вовчка, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, Л. Українки та інших старих і нових українських письменників. Але всі полиці вгинаються від творів московських письменників»[451]. «Облкниготорг Донецької області замовив «Вибрані твори» А. Кримського аж … 35 примірників. На складі немає жодного примірника ні старих, ні нових українських класиків. Харківська область має 1600 шкільних та 2 тисячі громадських бібліотек. А Харківський облкниготорг замовив 250–300 примірників творів І. Франка, П. Мирного, О. Гончара, О. Довженка[452]. Він же замовив книжок у видавництві «Радянський письменник» на 34 тисячі рублів, а у видавництві «Советский писатель» — на 214 тисяч рублів. У видавництві «Держлітвидав» замовив на 50 тисяч рублів, а в «Гослитиздат» — на 250 тисяч»[453].

З 38 журналів, що їх передплату оголошує «Союздрук УРСР», немає жодного українською мовою. У Харківській області (разом з Харковом) продається 200 примірників «Літературної України». У всій Донецькій — 60 примірників, у всій Волинській — десять. А редакція одержує тисячі листів з обуренням на брак її у книгарнях та кіосках[454]. Редакція дослідила причини і виявила, що саботують замовлення обласні книготорги, книгарні і навіть продавці газет. Імперський уряд наказує з Москви видавництвам в УРСР постійно ЗМЕНШУВАТИ щороку наклад україномовних газет, журналів, книжок, а надто тих, на які попит ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ. Навіть україномовні часописи наважуються про це писати[455].

Перебравши 1917 року ввесь політичний спадок монархічної Московщини, «демократична» успадкувала її ненависть до Тараса Шевченка. Москвини в 1917 р. палили «Кобзаря», портрети Т. Шевченка. Україна відповідала війною. Таку мову москвин розуміє. Московщина вдалася до старого, традиційного способу боротьби: проголосила найзапеклішого ворога всього московського Великого Тараса приятелем Московщини. Навіть пам’ятник йому поставила. Традиційне московське шахрайство, підробка історичних документів виявилися в перекладах творів Т. Шевченка на московську мову. Читаємо: «Как Батурин славный рать царева подпалила» («Як Батурин славний Москва запалила»); «А в твоей земле царевой есть ли чем питаться?» («А в твоїй Московщині є чим поживитися?»); «Сечь немчурою обросла. Русские царевы слуги тоже греть умеют руки» («Січ жидовою обросла. Та й москаль добре вміє гріти руки»). «Крепкой бранью осыпает» («По-московськи лає»); «Царских слуг объяла зависть, все поразоряли» («Москалики що заздріли, то все очухрали»); «За что же мы панов рубали? И острой пикой боронили татарам ребра?» («За що ж боролись ми з ляхами? За що скородили списами московські ребра?»); «Как Сеч разоряли, по церквам оклады-ризы, свечи забирали» («Як Січ руйнували, як москалі срібло, злато й свічі забрали з Покрови»); «Шляхта была и все взяла, кровь повипивала. А царица даже воздух в цепи заковала» («Ляхи були — усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували»); «О Богдан мой, сын мой милый! Горе мне с тобою. Что ты сделал, неразумный, с матерью родною» («Ой, Богдане, нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну»); «Расписке поверил чиновничьей» («На квиток повірив москалеві»). «Может выжжена Украйна, может Днепр спустили в синее море» («Може Москва випалила, і Дніпро спустила в сине море»); «А меж ними землячки кое-где мелькают. По-господски так и чешут» («А між ними і землячки де-де проглядають. По-московськи так і ріжуть»); «Сыновья родные … под царевой беленою … заглохшие» («Твої діти молодії … московською блекотою … заглушені»). «Когда начальство раскопает и славний обкрадет подвал» («Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох»)[456].

За часів Т. Шевченка крадену назву «русский», «Россия» визнала Європа, та й самі українці. Великий Тарас не визнав і постійно вживав лише «москаль», «московський», «Московщина», не визнавав Московщині права на будь-який спадок Руської держави ІХ–ХІІІ ст. з столицею Києвом і тим протестував проти загарбання України. Один з визначних українців ХІХ ст. зізнавався по програній боротьбі за самостійність України 1917–1922 рр: «Ми ніяк не могли зрозуміти: на що натякає Т. Шевченко, кажучи: «Присплять лукаві і в огні її (Україну), окраденую, збудять». Хто, як, чому має присипляти, обкрадати? В якому вогні? Хто збудить? Цього ми не розуміли, і не було кого запитати». Теперішні національно свідомі українці після нової поразки зізнаватимуться теж, що вони не могли зрозуміти ні політичної ваги різниці «росіянин-москвин, Росія-Московщина», ні кривавих наслідків плутанини цих понять у боротьбі України за свою державну незалежність. Про трагічне нерозуміння іншого тотожного московського шахрайства — «советский» — ми вже згадували.

Московщення, зрозуміло, охоплює всі царини життя, отже і мистецтво, музику, театр. Московщина не дозволяє українським композиторам у СРСР використовувати українські народні пісні, а примушує використовувати московські. І то не лише народні, а й партацькі т. зв. «цыганские романсы».

Державне радіо УРСР передавало 1946 р. творів українських композиторів 23, а московських 56. Але й цього мало. Московщина вимагає більше таких московських, що прославляють «героизм русского» (навіть «советского») народу і його любов до «матушки России»[457]. Навіть польські комуністи протестують проти того, що Київське радіо всю програму до Польщі подає московською, а не українською мовою. В Україні радіо і телебачення відводять лише 25% часу українським темам, а 75% — московським. Навіть щодо співу, музики, поезії. У Києві випускають лише московські платівки, а українські — аж у Москві[458]. Кіностудії УРСР виробляють українські фільми московською мовою, а потім роблять переклад українською, і то лише деяких, режисери та актори не знають української мови[459]. Навіть з «Лісової пісні» Л. Українки зробили фільм мовою московською (хоча до Америки послали в перекладі українською). «Взагалі фільм українською мовою — це щось винятково рідкісне у нас», — пише не український націоналіст-емігрант, а київський часопис[460].

В УРСР — 60 постійних театрів. З них 30 — москвомовні. В Одесі є шість театрів. З них лише один україномовний. В Кіровограді був до 1917 року український театр. Тепер нема. У західних областях України не було жодного до 1945 року, тепер — кілька москвомовних театрів. У Мукачеві немає україномовного, але є москвомовний.