Розділ «IX. ТВОРЧА ЯЛОВІСТЬ МОСКВИНА»

Прикладів московської творчої яловості можна наводити безліч — як у духовній, так і в матеріальній діяльності, як масштабних, так і на побутовому рівні, як це спостерігали окремі письменники. Гліб Успенський розповідав про одне московське село, головним прибутком якого був продаж сіна. По дорозі до міста була невелика баюра, отож возити сіно на продаж можна було лише взимку, коли те болото замерзне. Але селяни потребували грошей ще до зими і тому продавали сіно місцевим глитаям за 5–10 коп. за пуд. Глитаї продавали його взимку у місті за 30–40 коп. Село могло насипати дорогу через те багно спільними силами за 2–3 дні. Не робило цього за десятки років, а віддавали сіно глитаям за півдарма. Аж нарешті якийсь начальник застряг у тому болоті, розгнівавшись, наказав селові насипати дорогу. Тоді насипали[168].

Московський інтелігент пише: «Мені дуже сподобався начальник поліції за те, що під час пожежі він дав мені доброго стусана в потилицю, щоб я не стояв, а помагав гасити»[169].

Глибоко безбожницький московський народ позбавлений творчого духу. У всіх царинах культури і цивілізації творили в московській імперії немосквини. В старій (Брокгауза і Ефрона) і навіть у вкрай сфальшованій радянській енциклопедії знайдете тисячі прізвищ творців московської культури. Серед них переважна більшість — немосковські. Навіть ті, хто мають московські, виявляються немосквинами чи напівмосквинами, коли дослідити їхній родовід. Т. зв. «русскую» культуру творили пушкіни, гоголі, лєрмонтови, бортнянські, чайковські, глінки, брюлови, боровиковські, венеціанови і т. п. Вони творили і саму московську мову. Московська мова — мішанина фінських, татарських, українських, німецьких, французьких мовних елементів. Кажемо НЕ про міжнародну технічну та суто наукову термінологію. Йдеться про словник звичайних, щоденних слів, про граматику та синтаксис, про дух і душу мови.

Самі москвини визнають: «Всю московську державність і культуру, від Рюрика починаючи, творили немосквини. Вся наша московська історія — це ж суцільне «закликання варягів». А ми, москвини, знаємо лише руйнувати»[170].

Натомість москвини роздмухують міфи про своїх видатних історичних осіб. Всіма засобами і способами. Як от про «геніальність» В. Леніна. Мовляв, він був творець нових ідей, нового ладу, нового життя. Ставлять В. Леніна вище навіть за К. Маркса. Навіть історію поділили на дві доби: доленінську і поленінську, дожовтневу і пожовтневу (до 1917 року поділяли на допетровську і післяпетровську). Його глорифікацію зробили такою гучною, що навіть немосквини повірили в «геніальність» літературного плагіатора. Навіть побіжний перегляд писань В. Леніна доводить, що його власних ідей там менше, ніж запозичених. Тема «В. Ленін — плагіатор» важить на цілу дисертацію. Про рівень культурності В. Леніна свідчить його власна жінка: роман М. Чернишевського — досить примітивний, вузькоглядний — В. Ленін уважав за шедевр світової літератури з такими глибокими думками, що їм, мовляв, не дорівнюють думки світових філософів[171]. «Геніальність» В. Леніна цілком виявилася в його книжечці «Держава і революція», в якій стверджується таке: робітнича держава запровадить збройною силою залізну дисципліну. Спираючись на неї, ми, робітники, обернемо державних урядовців, інженерів на виконавців наших наказів. Робітники будуть їхніми начальниками і будуть їх наймати і виганяти за своєю вподобою. Всі вони одержуватимуть таку саму платню, що й прості робітники. Такий лад призведе до того, що поступово зникнуть усі урядовці, всі інженери, а їхні обов’язки виконуватимуть самі робітники за чергою[172]. Та навіть і ця демагогія В. Леніна є літературною крадіжкою. Те саме говорив П. Ткачов у своїх відозвах до народу[173]. П. Ткачов писав: «т. зв. шлях мирних реформ, мирного поступу є найнездійсниміша утопія, що її люди вигадали, щоб заспокоїти своє сумління і приспати справу визволення робітництва з капіталістичного ярма»[174]. Таке — слово в слово — писав і В. Ленін. П. Ткачов радив революціонерам погіршувати життя робітників, щоб їм урвався терпець, і вони зробили революцію. В. Ленін писав: «У що гіршому стані опиниться робітництво, то ліпше для революції». П. Ткачов ненавидів селянство, вважав його за худобу, що далі своєї стайні не може і не хоче бачити світу. В. Ленін називав селян баранами, а їхнє життя ідіотським. «Розумна людина не знайде в марксизмі нічого, що може заперечити», — писав П. Ткачов. В. Ленін повторив те слово в слово. С. Нєчаєв писав: «Моральним є все, що допомагає революції»[175]. В. Ленін повторив це дослівно. Удержавлення землі і промисловості, грабунок церков, глумливу пародію на вибори, деспотичний, жорстокий, централізований уряд, автократично ведена вождем партія-орден і т. п. — всі ці ідеї пропагував М. Чернишевський 1862 року[176].

Духовними предками В. Леніна були не лише П. Ткачов, С. Нєчаєв, М. Чернишевський, М. Бакунін та інші революціонери, а й Іван ІV, Петро І, Катерина ІІ, Микола І, О. Аракчєєв, Г. Потьомкін, А. Хомяков, Ф. Тютчев, М. Катков і т. п. Від них В. Ленін успадкував духовний, ідеологічний і політичний капітал московства. І слід визнати, що добре ним розпорядився, приніс Московщині великі дивіденди. Лише навербовані ним мільйони московських патріотів-немосквинів у всьому світі дали Московщині більше, ніж її золото.

Можливо, як ні в чому іншому, нездатність москвинів виявляється в народному господарстві. Держплан у Москві і його відділення в республіках, наприклад, складають календар польових робіт. Визначають, скільки і яких культур сіяти, як і коли орати, жати, молотити. Визначають те кожному найменшому колгоспові. Визначають навіть, скільки має вродити. Колгосп усі роботи мусить починати і кінчати за «графіком», тобто у визначені дні. Наче не існує дощових днів, посух, граду, буревію. Не вродить заплановане, відбирають у колгоспників усе до останньої зернини, засуджуючи їх на голодну смерть, як було 1921, 1933, 1946, 1956, 1963 років у великих розмірах, а в менших відбувається щороку. Як пророкував Салтиков-Щедрін сто років тому: «Там, де були веселі села та лани пшениці, залишився самий «порядок». Чим більше того «порядку», тим більше безладдя. «Почалася сівба, а на поле не вивезли й половини запланованих добрив. Треба сіяти, а насіння нема, бо в осінніх звітах зазначено, що є насіння, а навесні виявилося, що воно зогнило. Треба везти на поле гній, треба орати, сіяти, треба жати, а сівалки, жниварки, комбайни, трактори стоять розібрані в майстернях, чекаючи ремонту, бо запчастин не прислали. А вже відремонтовані стоять у полі нерухомі, бо знову поламалися. В одній лише Полтавській області стоять понад тисячу невідремонтованих тракторів»[177].

Український народ займається землеробством щонайменше 5 тисяч років. Московський — від ІХ ст., коли прийшли українські цивілізатори з Києва. Українці користувалися плугом ще до ІХ ст. Московський уряд посадив у XVIII ст. на Харківщині кілька сіл москвинів. Вони дряпали землю сохою ще й у ХХ ст. Газети СРСР пишуть, що в самій лише РРФСР стоять 400 тисяч непридатних до роботи сільськогосподарських машин.

Мільйони селян у СРСР марнують мільярди робочих днів через безладдя керівництва. До 1917 р. продуктивність селянської праці становила 32 кг зерна за один робочий день. У СРСР, у механізованих колгоспах, 12 кг, тобто на 266% менша, хоч колгоспники працюють на 80% довше, ніж працювали до 1917 р.

Держплан визнав найкращим травопільний спосіб проф. В. Вільямса. Проф. Д. Прянішніков критикував травопілля, науково довівши, що просапний спосіб подвоїв врожаї в Європі. В. Вільямс був членом КПРС, а Д. Прянішніков — безпартійний. Д. Прянішнікова усунули з посади. Уряд у 1930-і роки винищив фахівців, які поділяли погляди Д. Прянішнікова. Врешті зменшення виробництва зерна, м’яса, молока, яєць тощо нарешті примусило уряд СРСР визнати просапний спосіб.

М. Хрущов наказав 1954 року зорати мільйони гектарів цілинних земель, не турбуючись тим, чи це можливо. Наказ мовчки виконували. Плугів не вистачало, орали дуже мілко навіть яловий пісок. Забракло добрив, жниварок, транспорту. Наслідок — зібрали лише 30% від запланованого. Так 572 казахстанських радгоспів утратили 1962 року 250 млн. рублів. Ще більша біда прийшла, коли буревії змели орний шар. Одне слово, спланували так, як писав сто років тому Салтиков-Щедрін. Знавці попереджали, що в Казахстані не можна стільки орати, бо вітер змете зорану землю. Їх не слухали. Зорали навіть пасовища та сіножаті, і лише в одній області (Павлодарській) згинуло 1962 року з голоду: 18 тисяч худоби і 32 тисячі овець, а 1963 року ще 26 тисяч худоби і 102 тисячі овець[178]. Подібне господарювання притаманне москвинам. У XVIII ст. Петро І наказав привезти до Московщини десятки тисяч тонкорунних овець з Бухари на розплід. Незвиклі до морозів вівці подохли.

Перший секретар КП Казахстану М. Беляєв пояснював на пленумі ЦК КПРС у грудні 1959 р. неврожаї в Казахстані тим, що прислані поселенці тікають, бо немає тут житла, води, харчів, бракує добрив, транспорту, а до елеваторів везти далеко. Розлючений Хрущов кричав: «Ні, врожай був добрий, але половину зораної землі не засіяли. Під снігом лишили на корені 1618 тисяч га, бо 18 тисяч тракторів стояли несправні. На жнивах простоювали 32 тисячі комбайнів, 21 тисяча вантажних автомашин, 11 тисяч жниварок, а місцева влада нічого не зробила, щоб не допустити цього»[179].

Московщина визнала, що невигідно сіяти зернові в Казахстані навіть за урожайних років, бо 80% землі тут так засмічені вівсюгом та осотом, що не повертається насіння[180]. На цілинні землі витрачено було 6,7 мільярда руб. додатково, крім звичайних затрат. Лише за два роки (1954–1955) Московщина вивезла до Казахстану з УРСР 200 тисяч молоді (60% випускників ВУЗів), 80 тисяч комбайнів, 60 тисяч вантажівок, 200 тисяч тракторів тощо[181]. Московський план — заселювати цілинні землі молодими українцями, не давати їм там української школи, преси, пошта не надсилає тамтешнім українцям часописи, журнали, книжки з України. Навіть звичайного сільського театру українського не дозволяють. Так господарська недолугість поєднується з антиукраїнською політикою Москви, здійснюючи діла і мрії своїх попередників. З московських же джерел можна без кінця наводити факти московської творчої яловості, нездарності. В СРСР пророкували ще 1929 року: «Нема сумніву, що СРСР за якихось три роки стане одною з найхлібніших, якщо не найхлібнішою, країною в світі»[182]. Наступний вождь 24 роки пізніше (1953) запевняв усіх: «За три роки все населення СРСР буде забезпечене харчами повністю»[183]. Через 10 років (1963 р.) той самий Хрущов купував за кордоном 14,5 мільйона тонн пшениці.

Порівняно з 1913 р. в СРСР 1954 року виробництво продуктів землеробства збільшилося лише на 15%, тобто на 0,4% річно[184]. Але ж за ті 40 років сільське господарство одержало нової техніки на мільярди рублів. Кількість агрономів, ветеринарів подесятерилася, в багато разів збільшилася кількість штучних добрив, виведено врожайніші сорти і т. п. А урожайність землі в СРСР ЗМЕНШИЛАСЯ на 5,5%. У розрахунку на одну людину продукції зменшилося на 16%[185].

Хоча війна 1914–1917 рр., а потім московсько-українська, пізніший безоглядний грабунок москвинами забрали мільйони голів худоби в Україні, проте ще в 1928 р. порівняно до 1913 р. збільшилося її поголів’я в Україні на 14,4%: корів — на 15,3%, свиней — на 20,4%, овець — на 19%. Перераховуючи за умовним мірилом, всього поголів’я в СРСР 1955 р. на 9,3 мільйона голів стало МЕНШЕ, ніж 1928 р. Самих лише корів — на 28,4%. Навіть за два роки — від 1960 до 1962 рр. зменшилося виробництво зерна на 18%, м’яса — на 27%, картоплі — на 50%[186].

Планувалося збільшити у 3-ій п’ятирічці сільськогосподарської продукції на 10,4% щороку, а збільшилося 1938–1940 рр. На 2,3%. У 5-ій п’ятирічці планували збільшувати на 12% щороку, а збільшилося на 1,5%. У 6-ій п’ятирічці (1956–1960 рр.) ЦК КПРС наказав досягнути збільшення на 70%, а 1963 р. купив за кордоном 14,5 мільйона тонн зерна.

Секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв на пленумі ЦК 26 березня 1965 р. говорив: «За останні роки наші плани піднести сільське господарство не виконано. За планом сільське виробництво мало збільшитися за 1959–1965 рр. на 70%, а фактично збільшилося на 10%. За ці ж роки приріст худоби зменшився удвічі порівняно з попередніми роками. Приріст свиней, курей зменшився більше як удвічі. Не вистачає дуже багато сільськогосподарської техніки. Жнива розтягуються на 30–40 днів. Майстерні ремонтують лише 60% машин, а 13 тисяч колгоспів не мають майстерень. Села споживають лише 2% електроенергії. У багатьох колгоспах колгоспники не мають ніякого голосу в розв’язанні колгоспних справ. Їм не виплачують повністю їхнього заробітку. Колгоспи одержують за свою продукцію ціну, яка не повертає навіть витрат»[187]. Московщина має величезні простори добрих пасовиськ. А 1961 р. завезли до Московщини з інших «республік» 209 тисяч тонн м’яса і 639 тисяч тонн молочних виробів[188].

До 1917 р. у московській імперії було мало сільськогосподарської техніки і мінеральних добрив, а збирали з 1 га по 16,4 цнт. зерна, 152 цнт. картоплі. А в 1959 р. зібрали: по 18,4 цнт. зерна, по 180 цнт. картоплі. У Німеччині для порівняння: по 52,8 цнт. зерна, по 450 цнт. картоплі[189].

ЦК КПРС ухвалив збільшити виробництво мінеральних добрив у п’ять разів і задля того побудував кілька великих підприємств, устаткування для яких закупив за золото в Англії. І що ж: «Гори штучних добрив марнуються на станціях»[190]. «На станціях: Березань, Свіса, Турка, Рухівка, Буялик та на багатьох інших височіють кам’яні гори. Вони утворилися зі сотень тисяч (а може й мільйонів) центнерів штучних добрив, що їх минулими роками висипали на землю проти неба. Дощі та вітри обернули їх у камінь, ні до чого не придатний. Так кожне третє підприємство штучних добрив працює у нас на вітер»[191].

Переконавшись, що ніякими соціалістичними способами (розстрілами, голодомором, каторгою тощо) не збільшити сільськогосподарського виробництва, уряд СРСР вдався до капіталістичного способу — матеріального заохочення. Але кого? Колгоспників? Ні. Наглядачів. Партія послала до колгоспів УРСР тисячі твердих московських комуністів. А матеріальна спонука для колгоспників в Україні полягала в тому, що московський уряд: 1) зменшив їхній присадибний городець з 0,25 га до 0,15 га; 2) відібрав від українських колгоспників їхню худобу; 3) збільшив українським колгоспникам обов’язкову кількість трудоднів до 300 щороку. Ці присадибні городці взагалі стали сіллю в московських очах. Вони ж бо становлять лише 2,5% (6 млн. га) усієї орної землі, а дали, наприклад, 1960 р. 70% усієї картоплі, 64% усіх овочів. На тих городцях утримувалось 43% (16 млн.) усіх корів, 23% (16 млн.) свиней, 24% (35 млн.) овець та кіз. Ця приватницька худоба давала 1960 р. 76% молока на базарах, 22% усієї вовни[192]. Такі цифри подає сама московська статистика, що навмисно зменшує товарну вагу присадибних ділянок. Фактично цифри значно більші, бо колгоспи часто купують у селян, а постачають державі як продукцію колгоспу.