Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

— Пане Окільнюк, ви не маєте бажання піти зі мною по зайців? Я розіклав у лісі сильця.

Старий зиркнув на двері, якусь хвилину думав, прислухаючись до гримоту, і заперечливо покрутив головою.

У лісі я готовий був умерти, побачивши на краю галявини розшматованого вепром зайця. Та доля не скривдила мене. Між стовбурами на гіллячках, як хлоп'ята, висіли великі вухані. Я переставив сильця і перекинув через плечі здобич. Крім мене, з хатини ще ніхто не виходив. Окільнюк спав на печі. Молодиця через лійку наповнювала пляшки, складала до кошика, кудись збираючись. Побачивши, як я розбагатів, вона кинула на мене заздрісними очима.

— Шкода, — сказав я. — Шкурки мені ні до чого, а зайці замерзли, хіба що прийдеться почекати, або лишити їх вам.

Вона вперше усміхнулася. В її роті не вистачало одного переднього зуба.

— Покладіть, нехай відтануть.

— Незручно, я вже у вас забарився.

— А шкурки гарні. От справили б Семенові комір.

— Мабуть, я ще не піду.

— Та й правда… — Вона чогось зашарілась. — Я несу це зілля на польську колонію, — махнула вона кошиком, — Виміняю муки, може, печеного хліба.

Куточки її губ неприступне зігнулися на кашель чоловіка, ти через мить їх знову відпустило, і вона, як учора, повела на мене наполоханими і воднораз колючими очима.

Мимо віконця вітер зацідив сніговою порошею, в хаті посутеніло. Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тоді поспіхом накрила хусткою кошика і, нічого не кажучи, вийшла з хати Голосно луснули сінешні двері. Окільнюк засопів і повернувся на другий бік. Видобувшись з кожухів, сів на ослоні і почав протирати очі «той, що б'є мертвих». Угледівши мене, він зіперся на лікоть і замислився.

— А-а… Це ти! — мовив він.

— Впізнаєш?

— Вас тут небагато приходило вмирати. Тобі пощастило. А двох, — він розглянувся по хаті і провадив тихіше: — Двох мій старий закопав у лісі. — Чомусь посміхнувшись, він поманив мене пальцем до себе: — Тиждень спокою не було. Лупцювалися, аж гай шумів. Не могли поділитися ганчірками з мерців.

Він рвучко схопився з гнізда і почав натягати штанці.

— А я зайців наловив, — повідомив я.

Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.

— Мої не здогадаються, — сказав він, очевидно, про батьків. — Мені однаково, нехай побігають. А ти добре, що прийшов. Мене сумління мучило: думав, розгризли дикі свині. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобі давали?

— Давали, — відказав я.