Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

— Ні,- заперечив я. — Якби сусідка, вони точніше знали б, коли шукати. Це робота Мигельської,- випалив я несподівано для себе, та одразу ж повірив: її.

— Ти збожеволів! — Марійка сплеснула долонями і почервоніла за свою грубість. — Прокопе, — благальне мовила вона. — Це образливо.

— Мигельська, — сказав я, дедалі утверджуючись у своїй думці. — Я, Марійко, знаю життя і цих друзів. Я вже сам себе побоююсь, настільки наперед знаю, до чого має прийти. Це ніби перед смертю. Така загострена інтуїція, що не можу тобі пояснити. Я прийшов до Покутського, він каже, що стара нездужає, мені чогось не при гадці, я навіть пожартував над дідом, коли ж лягали спати, я побачив на кухонних дверях його тінь, і щось у ній таке було, що я в думці сказав: «Стара сьогодні вмре». Вранці відвезли на цвинтар.

— Не смій так про Мигельську, — схвильованим півшопотом сказала Марійка. Очі її блищали. — Я з Зоряною знайома багато років.

— Цим способом вони і митців завербували. Дивно лише, навіщо я їм здався. Уламок гімназиста з вирваним серцем і розпливчастим світоглядом — навіщо я їм? З села приїжджав. Невечір, колишній стрілець, людина, страшно озлоблена на поляків. Вони його поки що відшили, хоч не збагну, який у цьому сенс. Може, щоб їдкіший став. А я? Той Невечір рубатиме шаблею, я ж і на це не здатний.

— Ти так багато береш на себе, аж нескромно.

— Вибач, коли так.

— Але не гнівайся, добре?

— Угу.

Марійчині заперечення мене стомили. Я став як ганчірка: можна робити що завгодно. Ліг. У голові порожньо, все тіло відмовлялося служити, навіть, здається, не билося серце.

— Ти голодний? Загріти чаю?

Я не одізвався, і Марійка вийшла до передпокою.

Вночі вона ніби пестила мене. Чи мені снилося?…

Х

Мені чогось бракувало. Я вертівся на всі боки, але нічого не знаходив. Тоді я вирішив на якийсь час піти з міста. Доброго півдня добивався крізь замети за ліс, до Семенка, «який б'є мертвих». Над хатиною цідився голубий димок. Стіни були обкладені бур'яном, замість вікон на снігове пустище глипіли маленькі темні щілини.

Я знайшов під повіткою лопату і взявся розчищати сніг. Навколо його поцяткували заячі сліди. Я намагався вибирати сліди цілими і складав візерунком уздовж стежки. Довівши її до повітки, сів на дровітню відпочити і побачив у кутку кільце дроту. Через кілька хвилин у мене на руці висіло півтора десятка силець, і я рушив снігами до лісу.

Зайці раз коло разу стрюхикали всі галявини, але в гущавину йшли своїми окремими путівцями, на них я і розкладав петлі, прив'язуючи вільні кінці дротин до пригнутих гіллячок, щоб, потрапивши в зашморгу сірі бешкетники повисали в повітрі й довго не мучились.

Хутко насувався вечір. Мені, звичайно, було б приємніше зайти до хатини із здобиччю, але я спітнів, поки розвішував сильця, і боявся простудитися.

В хатині блимав каганець. Заглянувши у віконце, побачив біля плити на стільчику похнюпленого господаря з гачком для грані. Дверцята в плиті були відчинені, на хату шугало червоне сяйво, і виразно було видно великий горбатий ніс господаря і валок довго відпущеної бороди. Господар неспокійно повів плечем, відчувши мій погляд, автоматично підгорнув грань і знову опустив голову.

Я загримав у двері, закалатав обмерзлою ожеледдю клямкою. У сінях, шлапаючи і з шелестом хапаючись руками за стіни, хтось добирався до дверей, затих, а коли я ще раз сіпнув клямку, тужно заскиглили дверні завіси в глибині сіней — у коморі чи в другій половині хати.