Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

- Є, Марійко.

— Ти ненадовго, правда?

Вона була у светрі і фалдованій спідничці, а я хотів би її бачити в сукенці, тоді вона святковіша, чужіша, і я тримаю себе в руках. — Одягнися в сукенку, — сказав я.

Вона здивовано відступила, та розцінила моє прохання інакше і усміхнулась, ховаючи лукавинки.

Біля кав'ярні «Де ла Пе» стояло кілька фіакрів, всередині яскраво горіли люстри, на фіранки падали тіні високих капелюхів. Візники, тупцюючи край тротуару, весело перемовлялись.

— З жіночого монастиря, кажуть, втекло кілька молодих черниць.

— Почули, що є де попастися.

— Всі — колишні гімназистки. От нюх мають, бестії.

— Вчора отамечки за будинком зупиняє мене панянка в лисицях і милим богом розсипається, аби довезти до кав'ярні. Кажу: «Який мені рахунок? Іди пішки. Кілька кроків». Вона не вступається в дороги. Мусив підсадити і довезти. А тут скіцьнула у двері, тільки її бачили.

— Ще австріяками розпсовані…- Візник вилаявся.

— Зі злої трави лихе й сіно.

Марки мені вистачило на те, щоб підстригтися, купити квиток і маленький шматочок мила В парній я виліз на горішню лавку і з тугою подумав, що у себе в бункері навряд чи отримав би більше задоволення од купання. Отут у лазні я вперше збагнув, що мої мрії стали настільки далекими, що вже мене не хвилювали. Я розізлився і вийшов з таким настроєм, як колись обстриженим баранчиком з відсутнім поглядом сідав у поїзд на Відень.

— Ти чого недобрий? — запитала мене Марійка.

— Стригли несправною машинкою.

— Якби ти знав, який ти гарний з цим блідим рум'янцем… Ти прав білизну? Сам?!

— Тобі завжди якісь дрібнички впадають у вічі.

— Хіба те, що я зодяглася в сукенку, не дрібничка? — Бідна, вона й мені хотіла віддячити.

— Це — ні,- сказав я, пригортаючи її.

— Будеш вечеряти?

Я кивнув, і вона випурхнула до передпокою. «Ох, Маринко, Маринко… Кінець нам. Що мені — накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка і Родзісада? Винен я чи не винен у тому, що Марина конає від сухот, а моє серце і мозок топчуть чобітьми?…»