— Слухай, не паплюж ти себе і мене.
— Ти дурень! — Але гнів її тут же погас. — Чуєш?
- Іди під три чорти, — прогарчав я. Вона схлипнула і, вибухнувши якимсь сичанням, заплакала. По стінах блимало зайчиками полум'я з-під плити
Я підвівся на лікоть, думаючи зараз же серед ночі піти геть, і побачив, як Докія підломлюючись, судорожно хапаючись за пояс, валиться додолу. Я одвернувся. Переді мною стояло її перекривлене чи то усмішкою, чи якоюсь іншою спазмою лице…
Що з людьми витворяє недоля.
Бона розливала самогонку в пляшки, а на неї скрадливо, якимсь новим поглядом дивився з-під руки її чоловік. Груди його високо піднімалися, я бачив, як стискуються кулаки, і бачив, що він до плачу зворушений, що йому жаль її, і в цьому жалю він ладен її задушити, або помилувати.
Я дбайливо намотав на ноги онучі, взувся і тільки в блузі вийшов з хати. Потім крок за кроком дійшов до лісу, зняв ще трьох зайців, порвав сильця і вернувся до садиби. Господарів у хатчині не було, мабуть, пішли освідчуватися на другу половину. Семенко сидів на ослоні, поклавши руки, на скриню.
— Збираюсь іти від вас, Семене, — сказав я.
— Мої чогось зранку зчепилися, — повідомив хлопчик.
— Помиряться. — Я накинув на плечі куртку. — Прощай.
— Прощай, — відказав «той, що мертвих б'є», досить холодно, але щось у дитячій душі зламалось, і він додав крізь сльози: — А мені нема де дітись.
— Виростеш, підеш у світ.
— А-а… — йому перехопило подих.
— Прощай. Хто знає, чи доведеться зустрітись.
XI
Досі я ні до чиєї хати не приносив біди. А тепер це легко зробити. Життя прогресує. Якби я був дикуном, то з обурення пускав би в небо отруєні стріли. Я одного разу бачив на малюнку голу напружену фігуру з піднятим на грозове небо луком. Дикун стояв міцними ногами на щовбку скелі, а мені здавалось, що він, скутий паралічем, зисить у повітрі, як гріб Магомета. Взагалі в мене на місяць, либонь, один день не заповнений химородами. Такий день сьогодні. Я вже зо три години бреду снігами. Йду, весь мокрий від поту, думаю, що невинність Окільнюків не тільки така, що в ній відчуваєш гостроту розпусти; вона межує з розпустою, бо в сусідстві з нею знаходить порятунок.
Я до дрібниць перебирав у пам'яті все, що бачив і чув в Окільнюків. Це славні люди! Ні, справді. Чого від них хотіти? Я їм вдячний, що вони повернули мені день тверезості, не намагаючись лицемірити, як на їх місці вчинили львівські міщани Те, що Докія розкладає карти, нічого й чекаючи, а Сильвестр ні на що не надіється, поки не ні п'ється, можна вважати вищим станом тверезості. Аякже, пропав кінь, то й узду кинь.
Гірко йти снігами. Схоже, що я відпочив і скріпився силами, аби виладувати себе на зворотню дорегу. В чоботях мокро, сорочку хоч викрути, шапка дубіє на голові. Я вдивляюсь у хуртовину, може, раптом появиться циган на шкапі. І цього разу в його чортячих очах я побачив би зневагу. Він таки менш залежний від долі. Доля- це щось таке, як хуртовина. Вона монтується з багатьох складників, про неї просто неможливо сказати всю правду, але ми настільки наївні, що пробуємо; а циганові байдуже; він кудись поспішає з сином за поясом, як кенгуру, і завертає його назад, до зганьбленої жінки тільки думка, що та заслуговує стусана. Його певність така гаряча, що важко уявити, ніби за дорогу вистигне Коли все життя мрієш, вигадуєш і шукаєш примар, твої найбільш тверді наміри скидаються на іскринад комином. При цьому власна ціна своїм діям невисока, а від інших хотів би вчути похвалу, чекаєш, щоб з тобою розплатилися за те, що ти невільник долі. Доля схожа на хуртовину. Вимотує жили, а тобі здається, що хтось збоку все те видить, і повертаєш голову, щоб побачити співчуття в очах. Ми більше як наполовину солісти стороннього погляду. А може, й на всі три чверті…
Я йшов навмання полем, орієнтуючись на ряди тополь над завіяним коритом гостинця. Ось те місце, звідки повернувся шпигун, звідси до міста рукою подати. Я ковтнув снігу і пішов швидко. В глибині хуртовинного валу затемніли контури кам'яниць. Чи мені причулося, чи справді вітром принесло дрібоніння трамвайного дзвінка. Я подумав, що нинішні римляни, як би не старалися задушити варварів, не зможуть цього зробити, ними попихає ідол наживи. Він спонукає їх пускати в рух фабрики і давати рабам огризки. А раби ці вміють терпіти. Найнеймовірніше падіння людини і загалу, коли воно спричинене, а не викликане бешеністю, не стає могилою. Ображене серце не вмирає навіть тоді, як тіло зотліло. Трошечки повітря і сонця! Кров очиститься, і тіло воскресне.
Сутеніло. Подув лінивий південний вітер. Буде відлига. Я розімлів і ледве піднявся на другий поверх.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Люди зі страху.В облозі» автора Андріяшик Роман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга другаСПАДОК ВІКУ“ на сторінці 108. Приємного читання.