Розділ «Книга перша»

Вони полювали на молодих хлопців, примушуючи їх «добровольцями» записуватися до стрілецьких загонів.[19] Марш в «усуси», недобитий злидарю. Кажуть, розійдися, болячко, бо чиряки йдуть. Ніхто не питав, що ці ясирні добровольці масово здавалися в полон і після тамтешньої лазні повертали зброю проти своїх. Ото наори мілко, посій рідко, то вродить дідько.

Мисливців важко збити з пантелику. Вони реготали, чуючи, що я родич Повсюди-Завадовича, провадили, підбадьорюючи стусанами. З таким серцем діти знущаються над батьком, який не знав ні себе, ні життя, їх того пнувся навчити, а під старість спився. Вони ходили з карабінами навпереваги, дихали горілкою. (Гордій сказав би: «аж закусити хочеться»), своєю лихістю могли збентежити наймужнішу людину.

— Хто? — ліниво, з хрипотою протягнув сотник. Щось зловісне було в його першому слові. Я знеобачки розв'язав мішок, виклав на хустину шматок солонини, два варених яйця, головку часнику, пару яблук. Він терпляче стежив за мною і все більше кривився. Коли я зупинив очі на ньому, він сів, звісився на руках і вперед ногами стрибнув до мене…

— Хто нині мудріший, — говорив він потім, — важко судити. Нехай це вирішує історія. Відпустити тебе не маю права. Ти родич Повсюди-Завадовича?

Я кивнув.

— Він тебе й може визволити.

— Я напишу листа.

— Але відповідь прийде не швидше як за місяць. А тебе треба чимось годувати. Якщо я скажу: «Прибудь через місяць», — хто за це поручиться?

— Тут є у мене знайомі. Попрошу доктора Костя Грушевича.

Він довго спідлоба дивився на мене. — Глупота — дар божий, але ним не слід зловживати. Приповідка є така. Французька. Я був там у полоні. Грушевич особа ненадійна. Або?… Нехай буде Грушевич. Тільки, щоб ти не перешкоджав, — він підняв дверцята в підлозі,- опускайся туди.

У льоху темрява, поквапливо зашарудівши чорною мантією історії, прочитала мені довгу, нудну нотацію. Треба сподіватися, неостанню.

VII

Грушевич поручився за мене і безвтішно дав згоду на те, що я склепаю залізний парканець навколо будинку. Я списиками заточував кінці прутів, а думка ліниво кружляла над малозаселеною, але сповненою багатьох несподіванок латочкою дійсності на неозорій ниві життя. Власне кажучи, я все порозкладав на п'ятрини там, у льоху. Але в душі не випогоджувалось. На гадку навивалося то одне, то друге, примушуючи заново все переживати. Мене мучило незрозуміле почуття вини. Отак іноді встаєш після кошмарного сну, який залишає в надрах свідомості гостре відчуття фатальної випадковості і, як дикуна, наводнює тебе страхом перед самим собою. Тоді й не дотямиш, що робити, аби позбутися цього страху, аби накинути гамівну сорочку на своє підсвідоме неупокоєне «я».

І я заново перетасовував карти. Грушевич склався в моїх уявленнях людиною без центра ваги, і його можна сприймати остільки, оскільки він зустрівся в дорозі. Покутський зникав з виднокола. Я вислав продукти поштою. Биковський, якого стрільці називали просто Биком, постать епізодична. Це собака на ретязі дурних потреб, і за неї несе відповідальність велебна система. Микола — весь у тумані прийднів. А Гривастюк, Гордій, Молотковський? Може, вони й мають рацію. Марина? Вона не може собі простити. Хто знає, хто знає?…

До мене співчутливо, аж зворушливо ставиться Христина. Якось у ту хвилину, коли серце напливною хвилею огортає відчай і коли він настільки сильний, що його яріння передається іншим, вона ніжно доторкнулась пальцями до моєї скроні:

— Сивизна…

— Так?

- Її не було, коли ти приїхав.

— Була.

— Ні, - заперечила. — Ні. Ти недооцінюєш дівочої спостережливості.