Розділ «Книга перша»

Тут пана немає,

Немає рабів!

«Такий енергійний чоловік, як Франко, зумів так багато зробити тому, що думки, які приходили до нього, коли писав прозу, він дарував поезії, а образи, які не вкладалися в поезії, жертвував прозі…»

— Браво! — вигукнула Христина. — Ви зворушливо, неповторно читаєте.

— Пробачте, — сказав я. — Це, очевидно, під впливом вашого декламування.

— Ні-ні! — наполягала вона. — Ви обдарований оратор. Чогось зітхнувши, вона зробила крок до мене, сперлась боком на шафку, сховавши долоню під пахвою і покривши рукою опуклі груди. Я дав би їй років дев'ятнадцять, якби не ластовиння і невинна веселість обличчя, які робили її молодшою.

— У гімназії я сама писала вірші,- сказала вона, спускаючи очі. — Цікаво, як би ви їх читали?

— Чому не продовжуєте писати?

— Бо… Бо багато «бо». До вісімнадцяти всі, здається, пишуть.

— Я не пробував.

Вона поривчасто простягла руку, мало не торкнувшись моєї. Одну секунду ми дивились одне одному у вічі. І вона збентежено одступила. Я поклав до шухляди книжку і сів на крісло. Христина кволо з широко розплющеними від якогось внутрішнього здивування очима опустилася на диван.

Смеркало. Попрощавшись з Христиною (Грушевич так і не повернувся), я перекинув через плечі мішок і подався на станцію. Ще вранці мені сказали, що поїзд на Львів відходить опівночі. Я пристроївся позаду двох калік-жебраків. Один із них, озирнувшись на мої кроки, замовк, але невдовзі заговорив знову:

— Поверне на весну, я заберуся кудись на хутір, а ти — як хочеш. Виберу собі обговтану молодицю, аби вміла шанувати, — там тепер мужика зі свічкою не знайдеш, — і переживу лиху годину. Щось то мусить змінитися. Тоді повернуся на копальні.

Видко, вони вже давно нерозлучно никають світами, зведені безвихіддям. Бредуть, не заважаючи один одному, але й цінуючи присутність іншого, бо принаймні можна балакати, не побоюючись, що втрачаєш розум.

— Я міг податися на схід. Міг. А італійський? Мало його мені? По щирості, то ніхто не знає, чого хоче. А я знаю одне: хочу жити. Я в полоні їв кору, їв… Ой, душить! — . Вів зупинився, ковтнув вітру роззявленим ротом і, нагнувшись, поспотикався за товаришем.- їв, кажу, в полоні мишей, їв ящірок. Аби вижити. Тепер я хочу…

Він не доказав. Обидва миттю чудернацькою двотулубною істотою шугнули попри мене назад і, поки я оглянувся, пірнули в підворіття. Я перейшов на протилежний бік вулиці і з калатаючим серцем застиг, чекаючи, що буде далі. Але зокіль не було живої душі. Між дахами недолуго стогнав вітер, десь дзеленчала підірвана бляха. Вони недарма повернулись, щось запримітили. Та дивно: вулиця, порожня; Ще перечекавши хвилину, я попростував уперед. У кінці кварталу в груди мені вперся, ошпарюючи лице, морозяний вітер. Вільною рукою я поправив шапку. Раптом, мов із-під землі вставши, мене оточили якісь люди. Я рвонувся туди-назад, та десятки рук потягнули мене вниз.

— Будеш кричати, — заревіли над вухом, — заткнемо ганчіркою пельку.

Я осліп від крижаного холоду, що заповзав в очі.

Під закоптілою стелею горіла плитка, як тарілка, лампа, ритмічно вибухаючи кривавим промінням. Голі стіни, подовбана підлога, надвалена грубка. На зсунутих столах хрипів сотник. Він був такий широкий у плечах, що вони звисали за краї стола. На дебелій шиї ткацьким човником бігав зморщений кадик, мало не досягаючи квадратної неголеної бороди. Я кинув посеред долівки мішок і сів на лаві біля виходу.

— Одразу видно муштровану людину, — сказав приставлений де мене командиром «мисливців» стрілець. — Сотник відпочивають. Тоді я знадвору накину на двері защіпку, а ви… ви можете віддихатися. Адже ви звихалися, як помічник кухаря. Вперше бачу такого моторного козака.