Розділ «Книга перша»

— Хвалю: менше свавілля.

— Так. А як же з грунтом, пане добродію? — Згорнувши папку, він очікувально затримав м'ясисту долоню з короткими грубими пальцями на обкладинці.

— Ще подумаю, — сказав я несподівано для себе. Ні, я для політики не годжуся. Я розмовляю з людьми занадто прямолінійно, готовими оцінками, не даючи їм можливості побачити речі в розвитку. Тим самим я позбавляю себе можливості створювати ситуацію для нападу чи відступу.

Гривастюк повернувся обличчям до ріки, як полководець, викинув уперед руку:

— Вибирайте. На хазяйське око, то далеко й шукати не треба. Ось тут, під горою, відступивши від отих акацій, з богом починайте.

У мене аж у п'ятах похололо.

— Обійдеться без транспорту, рівно, городець викрається, річка, пасовисько, помешкання при гостинці. Для майстрової людини все це, знаєте, велика зручність. Якщо ви не надумали далі навчатися.

— Пізно, пане Гривастюк. Ви справді радите слушно. — Між іншим, я нічого не втрачаю завдяки своїй прямолінійності. Діалектика речей, якщо тримати долоню на її пульсі, не зраджує. — До речі,-додав я, — не раз уже зупиняю погляд на цьому клині. Мене лише стримує ота брила, бункер…

— Гейби тіснувато через неї, - погодився Гривастюк, але одразу ж просіяв:- А ви її під стіжок, чи що? Зрештою, нехай собі сидить десь у кінці городу під лопухами.

Гривастюк пішов від мене божественно-замислений, у прекрасному настрої. Коли він сховався за пагорком при цвинтарі,- він сходив до села мурованкою, — я не втерпів і підкотив до шкарпу чималий кругляк. Увалень, важко відштовхнувшись од землі, полетів низькою дугою, вдарився і розбігся градом. Я розчаровано дивився вниз. Жоден камінець не досяг дна, Я постановив собі піти до Гривастюка в гості.

Левадихи не було дома. На столі я застав листа від Покутського і листівку із зображенням Львівської ратуші.

«Любий хлопчику, — писав Покутський. — Не знаю, чи доживу до твого одвіту. У нас у місті страх що твориться. Голод. Роботи нема. Сотні львів'ян щодня переселяються на Личаківку, попи не встигають проспівати «вічная пам'ять». Софія моя лежить опухла, я ледве глипаю. — Кілька рядків закреслено. — Помагай тобі боже. Нікуди не рипайся, бо й далі небезпечно, та ще появилося бандитство. Сиди в селі, раджу тобі як рідний батько. Думаю, ніхто до тебе не вчепиться, там на це повинні легше дивитися. На цьому не згадуй лихом. Дня 7 грудня 1918 року».

Я ліг на ослоні. Дрібно, жалібно дзеленчало під вітром вікно.

Безталанний Покутський! Можна сконати лишень від того, що попри будинок щодня тягнуться вози з мерцями. Забере скрута зі світу. Такі люди пропадають!..

У мене почалася гарячка. Я провалявся три доби в ліжку і ні на хвилину не переставав думати про Покутського. Це був єдиний чоловік, який міг мені простити найтяжчу помилку. Я не раз приходив до нього в такі хвилини, коли його з усіх боків цькувала біда, але й тоді він радий був зустрічі і все відкладав, щоб допомогти мені.

Мене підняла проста думка: поїхати до них. Адже не за горами. Поїхати, одвезти продуктів. Опріч того, спроваджу своє слюсарське начиння і взагалі не завадить відпочити, бо, чого доброго, справлю новосілля на цвинтарі.

Я згадав про листівку. Захотілося глянути бодай краєчком ока. «Терміново просимо сповістити, чи проживає в Колобродах родина Дмитра Повсюди, який є року народження 1864, син Пантелея. Розшукує…» Цікаво, скільки разів перечитав ці слова Гривастюк, якому адресована листівка? Особливо останні: «Радник державного секретаря»?

Я придивився до заліського штемпеля: листівка надійшла сьогодні.

— Дарма, що був злодій, аби тепер козак, — сказав я про себе. — Але до Львова все-таки поїду.

Микола чистив револьвер.