Розділ «Книга перша»

— Значить, красти! — повторив Западня, і його обличчя стало таким зосередженим, ніби він відкрив для себе і для своїх нащадків на багато десятиліть наперед найбільшу в світі істину і за всяку ціну намагався її запам'ятати.

Стрілець похмуро зиркнув на нього і одвернувся. Мабуть, йому показалось, що Западня божеволіє.

— Повертайтесь, добродію, прошу вас, — сказав він плаксиво і оперіщив коня батогом.

Коли обоз вигнувся на Заліський тракт, почалися зойки і голосіння. Люди довго дивилися вслід темніючій вужівці возів, а назад поверталися мовчки, немов поворогували між собою або було їм до прикрості соромно. Було в цьому щось непевне, пічнявіюче, зловісне.

Я бродив понад Дністром до пізнього вечора. Вітер рябив зеленувату воду на крижаному віку, за островами погуркував далеким боєм скрухлілий лід, а навколо островів тонкою волосінню путалась піна. Усе було випадкове, жодного натяку на гармонію

З очей не сходив Загата. Він весь час ішов поперед мене, похитуючись і безвільно баламбаючи довгими руками. Десь збоку примарою тинялась Калина із зціпленим ненавистю обличчям, а далі — Гривастюк. Війта я бачив, коли виходили з села. Він запитливо глянув на мене, мовляв: «Ну, як — усе гаразд?» — а я опустив очі. Потім, коли я підняв їх, Гривастюк дивився на мене з неприхованим презирством. Іванчук, жестикулюючи, щось йому палко доповідав. Я згадав, що цей бридкий тип вештався між реквізиторами на нашому куті й міг бачити сутичку з бородатим йолопом.

Коли в природі все здається випадковим, то це, очевидно, передвістя змін. Це найсумніша і найнебезпечніша пора. Коли починає літати бабине літо, часом зацвітають черешні. А потім ця невинна надія припадає снігом.

У Левадихи сиділа Марина.

— Дякую, Прокопе, — мовила вона, обводячи мене тоскними очима, які в неї, як і в багатьох із нас, не в злагоді з виразом обличчя.

Левадиха вдоволено заплямкала. Ще крапелька — ї я зіпсував би їй настрій, та в сінях загупали чоботи, і на порозі появився Ілля Гордій. Слова, готові зірватися з уст, як роздрочений пес із припону, забралися в лігво. Ілля підозріло покосився на Марину. Вона схопилась, пружинячи на ногах, пересікла хату і вже в дверях звернулась до Левадихи:

— Біжу, бо діти голодні. То завтра передам. Сама занесла б, але далеко ноги бити болотами.

— Я на вогник, — невпевнено почав Ілля, спантеличений нехитрою Марининою викруткою. — Як вам сподобалося? Я думаю, що якби попросили людей: «Скрута, допоможіть», — дали б хто скільки може. Що, не так, Повсюдо?

Збігла- зашкварчала юшка в печі.

— Ой, трясця б на тебе! — підскочила Левадиха. А в нас помилувалися голими стінами, — сказала вона, розганяючи долонею клуби пари, — та й з тим назад.

Ілля згідливо кивнув, хоч на лиці було: «Бреши, бреши», — і всім тілом повернувся до мене.

— Вважай, що сіяти не буде чим.

Я не відповів.

— Можна нам на чотири ока? — спитав Ілля трохи згодом.

Ми перебралися до світлиці, я запалив лампу. М'яко стулені Гордієві губи ліниво посіпувалися, йому явно не з руки було починати бесіду.

— Клопіт у мене. Прокопе, — нарешті видавив він. — Пам'ятаєш: ми кланялися цісареві після пиятики, спали в мене? Тоді я згубив членський квиток. Може, ти підібрав і забув віддати? — Він на секунду почервонів і зітхнув, наче виконав тяжкий обов'язок. Покрутивши головою і усміхнувшись, показав на жолуді в решеті, які Левадиха сушила чорт зна з якою метою. — Приповідку про жолуді перехопив. Цікаву для наших днів. Так от, хтось-то позаздрив жолудям, що добре життя мають: на висоті, під гонцем, на свіжому повітрі. Почув це жолудь і відказує: «Ой, не заздріть. Увійдіть лишень в моє становище: не знаю, яким вітром зіб'є, куди занесе і яка свиня з'їсть…» Ну, як?