Розділ «Книга перша»

— Вони підуть далі,- не здавався Молотковський.

— Що вони там робитимуть?

— Будуватимуть соціалізм.

— Соціалістичне суспільство… — Я умисне не докінчив, даючи цю можливість Молотковському.

— О, не кажіть! — цмокнув він.

— Люди завжди хочуть мати щось з того, чого чекають. Я дотримуюсь тієї ж думки, що й ви.

На острові Гомера в Атлантичному океані мови не відають. Розмовляють з допомогою посвистування. Ми з Молотковським порозумілися приблизно настільки, наскільки б я порозумівся, посвистуючи, з мешканцями того острова. В душі я посміхнувся.

- Інакше і мріяти не варто, — сказав Молотковський.

— Тож-то.

Я залишив його в стані глибокого невдоволення і сам відчував якесь роздратування. Мене втішало, лиш те, що вдруге він не наважиться викинути щупальця.

Знову посипав сніг. Хмара крутилась над селом, наче щось вистежувала-чаклувала, опускаючи завіси зі снігу, які витягувалися і тремтіли під низовим вітром, поблискували в нетривкому сонці, спадали додолу широкими хвилями, несподівано переривалися, ніби через благість матеріалу, а потім валились велетенськими сувоями, заступаючи гори і село.

Сніг падав метрів за десять від мене. У каменоломню не долітала ні одна крупинка, мов і природа вирішила. мені сприяти. Я діркував скелю і підганяв себе: «Ось там наляж. Прокопе, тоді одвалиться цілий кубик. Отам наверти дугою, тоді, знявши штих, одвоюєш в дурепи скелі зручний плацдарм. А тут вдар молотом — відпаде…» Гур-р-р! Каменоломню окутало кам'яним димом. Із двадцятого сторіччя я повернувся в кам'яну добу з киянею, залізним молотом і сталевим свердлом, з ранами на тілі, заподіяними залізними плювками прогресу, і нерішучістю в характері, яку світ вручив мені, як міну, щоб я ніколи не забувався, щоб пам'ятав: між тобою і твариною, яку ведуть на забій, усього нуль різниці.

А хто це тиняє стежкою? Невже сюди? О, та це ж двадцяте сторіччя вислало до мене, в кам'яну епоху, жінку, яка повинна мене втішити і розрадити.

— Ху! Легше до неба дістатися, ніж до тебе, Прокопику.

— Бо до неба — це вперед, а до мене — назад, — сказав я, мотаючи з надпочатого клубочка.

— Ой, дихнути нема сили.

— Тут повітря інше.

— Боже, як ти спотворив гору!

— Я не винен, що в мене безбожні смаки… Що там Діється в селі, Ревеко?

— П'ють. Покажи свої руки, Прокопику.