Розділ «Книга перша»

— Сідайте, прошу вас. Ось стільчик. Тут трохи темнувато, я відчиню двері. Так нервую, пане Повсюдо: нема чим вогню розвести! Тільки й того, що цілими днями махаю коромислом. Щось вогка наша зима. Пробирає мокротою до кісток.

Залізний брус міняв форму в його руках, як шматок глини. Коли я запитав, чи має він дрільборер, щоки його підвелися блідим рум'янцем, ніби він винен, що прогрес минув Колоброди. Та досить було показати вуглем на стіні що й до чого, — без зайвих слів приступив до роботи. Довгі, незграбні, мов чепіги, руки перетворилися у вивірені точні механізми.

Молотковський, забувшись, кумгикав якусь пісеньку. Я порпався в купі воєнного лому, вибираючи метал на деталі, наслухав. Третього чую в селі, що співає,- Загату, причинну Теклю і Молотковського. До Теклі під вікна мене вже не раз навертало. Вона співає, ходячи в хаті по колу, наче запряжена в кират: заклавши за спину руки, згорбившись і виставивши вперед усміхнено-скривлене обличчя. Першого разу, провивши гугнявим безрадісним голосом:

Вийшли в поле косарі

Косить ранком на зорі, —

вона раптом пішла навприсядки, метляючи ногами і дико лементуючи:

Гей, нуте, косарі!

Бо нерано почали;

Хоч нерано почали,

Та багато утяли.

Звівшись, стала мов укопана, добру хвилину дивилась в одну точку, наче чекаючи відповіді, потім сплеснула в долоні, вдарилася в боки:

До обіда покосили,

Гострі коси потупили…

По обіді спочивали,

Гострі коси поклепали…

Іншого разу я побачив її в чому мати на світ народила. Проспівавши:

Як поїхав мій миленький на базар, до рідні,

Купив мені черевички, ось вони, на мені, —

вона ступила в розтоптані личаки, розвела руками і, підстрибуючи, кричала:

Щоб я його голубом звала,