— Сіяли на цей рік обмаль, — торохтіла Левадиха, ходячи дзиґою по хаті,- лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимітає шпихліри, тоді знову голод, а з голодом — пошесті: тифи, віспи, холери. Казала також, що будуть забирати пашу на військо. Лишиться сільська худібка на бараболинні із загат, як у воєнні зими.
— Куди носити? — повторив я запитання. Левадиха несподівано вмовкла, мов вичерпала запас слів, і накинула на плечі кожушину.
— Ходи.
У сінях я наступив на кочергу, і держаком вдарило в двері до світлиці.
— Боже мій! — зойкнула стара. — Та ліхтарку прихопи. Незугарний же ти в роботі!
— Отак нас учили бути недобрими, — вирвалося в мене. Під оборогом, де я склав порізану грушу і де з незапам'ятних днів валялися клепки з розсохлих цебрів і бочок, Левадиха постукала костуром.
— Тут, де стою, Прокопику, — вона по-дівочому, мов хто її ущипнув, відскочила од стіни. — Треба відкинути ріщачко і сміття, щоб не насипалося досередини. Схрон небіжчик Антін викопав глибоченький, можна з усього села сховати. Бруси виважуй обережно, аби не впасти. А я піду ще один мішок полатаю.
— Добре, бабусю.
Коли вона зникла, я засміявся: серце її одразу розм'якло, як пересвідчилось, що «глибоченький» схрон на місці. Ось де бастіон віри і надії.
Я згріб сміття, перекидав дрова, підняв дві залізнозав'ялі дубові дошки. Зсередини запахло печерицями. Світло ліхтарні впало на клин муру — він димів теплом. Тепло, миртовими галузками повзло, вверх, мов добра душа землі.
— Опісля сповістиш Марину, — раптом сказала над моєю головою Левадиха. Вона наче від печі повернулась: щоки рясно палахкотіли, очі поблискували. — Від Марини повернеш до Байдиної жінки, того Байди, що його перед тижнем заарештували. Четверо діток у хаті. — Помовчавши, додала: — Марина від Ковальчуків відокремилась (лишень не подумай, що для того, аби мужиків занаджувати). То зайди з городу до комірчини, бо псяра може накинутися.
Попереносити до схрону Левадишине збіжжя не складало труднощів. Я акуратно присипав бруси сміттям і навалив важкий відземок. Левадиха примірялась примруженим оком.
— Ніхто й не подумав би! — сказала в захопленні. — До того ж оборіг непокритий, непримітний. То квапся, Прокопику, най тобі бог помагає.
Небезпека прибавила старій енергії. Здавалося, вона могла б командувати відступаючим у паніці полком. А я одного разу не дав стриму роті. Та й добре зробив. Розбіглися, як миші, і ще на день зберегли собі життя.
— Байдиха… До Байдихи не забудь, — кинула Левадиха навздогін.
Шибка спливала проти місяця тьмяним нереальним блиском. На стіні мерехтливо тріпотіли тіні від дерева з яким загравав вітер. Я злегка постукав. Із бузкової темряви комірки в недобудованій стодолі виринула біла тінь.
— Хто?
Я поманив Марину пальцем. Рипнули двері. Мабуть, вона мене впізнала, інакше не вийшла б. Але ступала в город трохи боязко, на ходу зав'язуючи хустину. Я рушив назустріч і зачепився за пеньок. Марина зупинилася, потім позадкувала до рогу стодоли.
— Ти знову п'яний, Прокопе.
— Я? Знову? Хіба я тоді…- мені аж у грудях закололо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Люди зі страху» автора Андріяшик Роман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга першаВ ОБЛОЗІ“ на сторінці 49. Приємного читання.