Розділ «Книга першаВ ОБЛОЗІ»

Щовечора милуюся зробленим. Коли не сіє дощ і небо не хмарне, залюбки дивлюся, як з землею прощається сонце. В останні хвилини воно висить над обрієм, мов для збутку. Та, пірнувши за кряж, наче розкаюється за свою нерозважність, виганяє на небо отари вогнистих баранців, обводить, окутує їх зубчастими стрічками і лиш згодом, зовсім знемігши од спішної і марної праці, вистелює на небесному безмежжі помережане золотим позументом покривало. Дністер жевріє, вигнувшись веселкою, жадібно впивається тонами надвечір'я, а височенні тополі на обох берегах лукаво зазирають у його лоно, ліниво й замислено перебираючи стрімкими вітами розсипане полум'яне намисто. Чути, як пливе вода між розколинами льодів і вітер розчісує бадилля всохлих полинів.

Під вечорові шепоти я згадую, спекотне передвоєнне. літо, коли доля звела мене з Мариною. Була жахлива посуха. Сонце з самого ранку впиралося в долину снопом вогню, жорстоко пражило весь день, і до наступного ранку від землі не одлипала прогіркла чадом жара. Листя пов'яло, наїжувались і скаржно потріскували стріхи, в повітрі шугали голубі язики спустошливого марева.

Дністер був зовсім змілів, безпорадно щулився до безвітряних тіней тополь і нагадував худокостого дідугана, який не знає, куди дітися з наболілими боками. Тумани, що піднімались 'завжди над річкою і скроплювали росою навколишні поля, не появлялися кілька місяців. Зібравши кволий запечений колос, селяни спробували було стати до плугів, та грунт закам'янів, як бетон, воли спотикалися через три кроки, й ніщо не могло примусити їх зайти в борозну.

Усе ниділо, мертвіло. Гибла худоба, падали від сонячних ударів люди. Розпач і безнадія, мов страхітливе всепоглинаюче багно, засмоктували серця. Протягом дня на вулиці не появлялась жодна жива душа. Лише надвечір на коротку мить робилось гамірно, а потім усе знову вмовкало, мов потужна, неосяжна, як блискавка, судорога накидала на оселі залізний зашморг.

Казали, що спека — півбіди. Восени розпочнуться сльоти, буде безсніжна зима, хто обсіється — зерно однаково пропаде в землі, а наступного року буде такий голод, що за кусник хліба доходитиме до розбою.

Міняйли і жебраки пророкували кінець світу, пекельні смерчі й западання землі. Відголоски про збройні сутички в різних кінцях світу блискавично облітали села і посилювали жах перед завтрашнім днем. Запанували нудьга і відчай. Невизначеність угамувала щоденні клопоти. Не скрипіли по хатах ткацькі верстати, смутком огорталися небілені стіни, ржавіли теслярські барди і мулярські кельні, навіть під циганськими шатрами не лунав передзвін ковальських молотків — для всіх завтра стало страхом, а нині перетворилось на чекання.

Безгоміння перед боєм — і те не настільки моторошне. Воно все-таки сповнене рухів хоч невидимих. А тут відчували, що десь збирається гроза, і очікували її безборонно, в муках, мов загодя звикаючи терпіти, боятися і мовчати.

Якось у спопеленому небі забринів літак. Скрізь позатикали вікна і молились, упавши ниць, а вночі від хати до хати блудили скривавлені люди, які покалічили самі себе в нестямі, в приступі істерії, і чіпляли до клямок «божі листи» — попередження про початок світового розгардіяшу.

Я приїхав на тиждень у відпустку. Батько був на заробітках у Буковині, від мами годі було слова добитися — вона стала ходячою молитвою. Щоранку мимо наших воріт Марина носила до Дністра мочити полотно. Це тоді була, мабуть, єдина признака життя в селі, лиш у Ковальчуків ще гомоніли на оборі.

Увечері, коли Марина забирала сувої, я перестрівав її над рікою. Ми коротко просиджували на плитках, дивлячись на віддзеркалені у воді зорі, й балакали про одне й те саме: що з того всього вийде. Якось вихопилося в мене: «Дивися, скільки зір на воді. Вистачить, щоб виткати доріжку до щастя всім людям». Марина сумно похитала головою і, не одриваючи погляду від тих утоплених зірниць, сказала: «А якби ще хто сказав, куди ту дорогу простелити». Мене знову щось підмило: «Я скажу. Хочеш?»-«Хочу».

…Маринині губи пахли талим снігом. Вона пішла додому зосереджена, ніби прислухаючись до свого серця, а наступного вечора ми знову дивилися на ріку, але я почав сумніватися: наяву це чи уві сні.

Одного разу нас застав в обнімку Ковальчук. Кощавий бусурмен приплівся задиханий, без шапки, обстрижена наголо чорноволоса, голова скидалась на підкурений затикач від кагли. Погупавши палицею по плитці, гукнув: «Марш до хати!» Марина поволі рушила в городи. «А з тобою я розквитаюсь», — погрозив мені, крутнувся на здоровій нозі (друга в нього виросла назад пальцями) і пустився навздогін за Мариною. Я просидів над Дністром до пізньої ночі. Тоді зашелестіли кроки. «Ходи звідси», — сказала Марина.

Ми вибралися за село у вертеп — ниркоподібну прірву на межі з грушівськими полями. Густо погаптована корінням акації земля опускалася в безвість, куди стікали дощові води, довго гуркочучи підземними коридорами по уступах скель. Колись ще хлопчиками ми насипали в потік полови, а як верталися до села, вона кипіла у водовороті посеред Дністра.

Навіть сонячного дня тут стоять непробудні тіні присмерків. Ми покружляли навколо урвища і сіли під крислатим кущем ліщини. Було тихо, мов не на землі. Пряно пахло опале листя. Місяць тільки-но виповз із-за обрію і рум'яно озирав видноколо. Заріділа щетина стовбурів, шапки калини перехильці збігали вглиб, темніючи багрянцем китиць. Ліниво колихався і шурхотів на обочині пирій, шовкова бахрома трави ластилась до долоні, немов просилась: пригорнися ж до мене, і я тобі передам нетерпеливий стукіт дівочого серця, тобі буде добре від того, що й у тебе так само, як у людей, наче твоя любов викотилась із золотих серпанків мільйонів кохань молодою зіркою.

Мене на той час перевели в підмайстри. Якби одружений, то за законом через рік став би майстром. Квартира була, злидні не загрожували. Зрештою, я тоді міг перенести які завгодно злигодні, бо все було попереду, я наближався до нього впевнено, забуваючи буденні неполадки. Правду кажучи, мене в ту пору більше непокоїло давнє. Зводячи очі на вершечок Корняктової вежі чи дивлячись на потемнілий мур Чорної кам'яниці Софії Базель, я завсіди чогось думав, що люди роблять прикру помилку, зневажливо відмахуючись від минулого. Адже чимало з нього проскакує в сучасному. Воно вже обгризене розумом, має своє місце в історичному досвіді народів.

Щось з приводу цього я і Марині говорив з невинним запалом, забуваючи, що часто повторюю висловлювання свого гімназійного вчителя Мефодія Гірчака. Деякі думки цієї розумної людини стали моєю власністю після того, як я знаходив їм підтвердження в житті. І вони посіли настільки значне місце, що іноді приходять на уста мимоволі, буває і невпопад, але я їх не приглушую, бо якщо вони й не сколихнуть чиєї-небудь уяви, то ніколи нікому не зашкодять.

…Несподівано в полі тої ночі ліг туман. Навколо місяця утворилась матова корона, пронизавши небо велетенською сонно-незворушною нічною веселкою. Шарудів вітер, зриваючи з гілля і розсіваючи краплі роси. Кілька крапель, протвережуючи, впало мені на руку. Ні, то були Маринині сльози. Вона сказала, що зможе приїхати аж під кінець осені.

Перед початком війни я ще три дні пробув удома і стрічався з Мариною. Але, видно, і ці зустрічі не були в силі щось остаточно вирішити, бо коли вибухнула війна, і Панько Середа, побоюючись, щоб не забрали на фронт, засватав Марину, вона здалася.

Дощ. Скеля набучнявіла, набряк держак молота. Обух лише приминає брезклий, поцяткований зернятками граніту вапняк. А кидати роботу не можна Та й несила. Глянеш на рядок стосів — і руки знову тягнуться до молота, незважаючи на втому. Я у Львові познайомився з одним художником. Дивна це була людина, лагідної, якоїсь втомлено-старечої вдачі, хоч тому художникові не було й тридцяти. Жилося йому гірко, сидів на хлібі й воді. Та не скаржився. Коли б я до нього не прийшов, заставав його з пензлем у руці. Картини він розставляв уздовж стін, оточивши себе довкола, тоді почав розвішувати в другий і третій ряд зверху. Якось я застав його не при ділі. Сидів кволий, виснажений, фарби і пензлі валялися на підлозі, мольберт пустував. Я зрозумів, що він вичерпав себе і купа не торканих підрамників потрапить на звалище.

Художник несподівано почав розпитувати, що діється у світі (досі він був відлюдником і нічим не цікавився), чи й далі триває безробіття, чи будуть робітники виїжджати в села на жнива. Словом, зі старим він покінчив, але ще не вирішив, куди податися. Ми просиділи години зо три, розмовляючи про речі, до яких йому завжди було байдуже. Потім я запросив його пообідати зі мною. Він відмовився. Тоді я приніс ковбаси, хліба, вина. За столом я переводив очі з картини на картину і мимоволі прохопився, що один із змальованих пейзажів я десь бачив. Художник подивився на мене з недовір'ям і сказав, що цього не може бути, бо… Він кинув виделку, взяв з підлоги пензель і підійшов до полотна в протилежному кутку.