Розділ «Книга першаВ ОБЛОЗІ»

— Правильно, — гримнув я. — За ваше здоров'я.

— Дай боже!

«Теляті вовка з'їсти».

— Закусіть, пане Повсюдо, ось салатик.

— Дякую. А взагалі рух відбувається знизу і зверху. Це лиш тенденція поступу — спрощувати складне — вручає засоби пересічним людям. Отже, геніальність неупереджених цілком відносна. Як гадаєте, пане Іванчук? Та ти мене, братчику, не слухаєш. Ну й добре робиш, бо… Вип'ємо ще по одній?

Іванчук з готовністю налив, але якраз встали всі до другого тосту, ми приєдналися. Стільці проспівали тріумфальну. Крім мене, ніхто вже, здається, не їв.

З «вищої компанії» повернувся Гривастюк, Катерина встигла відсунути крісло впритул до Гафійчиного, а Іванчук — забрати з-під стола руку. Щось на мигах пояснюючи Катерині, Омелян видобув зі спідньої кишені конверт. Ось вони порозумілися, і сяючий війт з таємничим виглядом подав мені конверт.

— Розпечатаєте вдома, пане Повсюдо.

У мене молотом забилося серце: порядок!

Гривастюк побачив, яка неприхована радість охопила мене, і подав руку. Я її міцно потиснув.

Його місія щодо нас закінчилася. Він передав папку Гафійці і перейшов до столу, за яким сиділи «свиняче рило», «молодик з периферії» і ще двоє осіб. На цей раз Іванчук провів Омеляна заздрісними очима.

Пиятика була в розпалі. Катеринин язичок безбожно заплутався в словах. Сміючись, вона тонко повискувала, все важче спиралась на Іванчукове плече. Коли скрипки зацигикали вальс і в протилежному кінці залу звільнили місце для танцюючих, вони на кілька хвилин вийшли на вулицю, і я пересів до Гафійки.

— Ви танцюєте, Прокопе? — поцікавилась вона, уся в полум'ї від випитого вина.

— На жаль, ні. Але ти, Гафійко, не скучатимеш. Зараз закланяються з усіх боків.

— Я зі сторонськими не піду, — заперечила Гафійка, машинально притискуючи до грудей батькову папку. На її обличчі було трішки легкої дівочої печалі. Зі схлипливим сміхом вона запропонувала: — А ви відшийте, коли хтось буде кликати. Добре?

— Якщо ти цього хочеш.

— Так, — поклавши на стіл папку, вона на секунду закинула руки за голову, поправляючи хустку. Якось випадково зачепила мою ногу своєю і не забрала назад. — А в місті танцюють погано. Мало не обнімаються. У селі таку пару вивели б геть. Та от скрипки втихли, і знову над столом заходили пляшки.

— Хили, Повсюдо, — майже викрикнув Іванчук, припровадивши веселу, мов сонце, війтиху.

Не минуло й чверті години, як четверо нас впорали плящину. Я придивився до Гафійчиного носа і відкрив, що вона роздуває ніздрі точнісінько так само, як Іванчук. Я хотів підігнути ногу, щоб не торкалась Гафійчиної, але вона наче свинцем була налита. Оглянувшись на завісу над сценою, на кобзаря з бандурою на розмитій сторіччями могилі серед степу, я побачив, що кобзар мені сумно підморгує, а хлопчик-поводир глузливо виставив рожевого язика.

Раптом щось розплилося, пересунулось, і перед очима захитався Гривастюк.