Розділ «Книга першаВ ОБЛОЗІ»

— Ти не торкався?

— Ні.

— Куди ж ти?

— У льоху запертий Мельник. Піду випущу. На дверях висіла колодка.

— Мельнику! — гукнув я. — Пане Мельнику!

— Я тут, — почулося з підземелля. Уламком підкови я виважив скобу. Перш ніж відхилити двері, я попередив:

— Криж захворів на тиф, ні до чого не торкайтесь.

— Чув той гармидер, — прогудів Мельник. Глянувши на сонце, він розправив плечі. — Ну, вдруге я їм облизня дам.

Ми вдвох підійшли до вікна в стравниці і стали поруч Марини. Крижа кидало в гарячці. Та ось в горлі забулькало, він судорожне ковтнув і, витягшись, завмер.

— Кінець, — сказав Мельник.

Марина мовчки підтвердила кивком голови.

Через день поклало Іллю Гордія, а через добу я прокинувся від спраги. Марина повернулася з кухні з Левадихою. Старенька дала мені напитися якогось відвару і звеліла Марині засвітити лампу. Вони плавали переді мною тінями.

— Дай мені дзеркало, — попросив я Марину. Вони перезирнулись, і Марина подала дзеркало. З нього мов крізь туман на мене глянули прозоро-сині очі. Вони були спокійні. Навскіс і впоперек буквою «М» над переніссям викарбувалися короткі гострі зморщечки. Дві продовгуваті зморшки обабіч рота, губи зіп'яті докупи, підборіддя розчленоване затіненою впадиною. Чоло високе, з півкруглими закутинами, спертими на рухливі борозенки. На вухо спадало пасмо русявого волосся. Я подумав: «Оце я». Ще раз глянув у дзеркало, щоб запам'ятати.

Досвіта гарячка відпустила. Коли Марина принесла опечатаний смолою конверт, мені здавалося, що нічого не станеться, коли я встану. Марина розрізала конверт і подала мені віддрукований на машинці аркуш. Я кілька разів перечитав і поманив Марину.

— У валізі золоті крони. Однеси всі до Гривастюка.

— Що з тобою, Прокопику?

— Однеси. За те, що я поклав на бункері хату, на мене наклали контрибуцію.

— Яку?

— На, прочитай.

Вона стиснула плечима: