Розділ «Книга першаВ ОБЛОЗІ»

— Нічого він мені не зробить, Маринко.

— Не кажи. Потерпаю.

— Що ти, Маринко? Велике цабе — Гривастюк.

— Боюсь.

— Але ж не хочу я з Йосипом нічого мати, — гримнув я роздратовано.

Вона мовчки закивала головою і сіла на стільчику біля мене.

— Казав Молотковський, що Криж зліг на тиф.

— Як? — Я полапав кишені, але кисет з тютюном залишився коло нової хати.

— Вже без пам'яті. Стрільці порозбігалися хто куди.

— Самого покинули?

— Прокопе, Прокопику!.. Не смійі — Марина заломила руки.

— Я не буду заходити до замка.

— Прокопе, не роби цього, — застогнала Марина. — Прокопе!

Її надтріснутий голос вивернув у мені душу. Але я непослухав. А дорога на Лісничівку ще ніколи не була таю довгою. Журно погойдувалися на вітрі берести. Журно лився спів пташини з ялиць. Все ніби попереджувало про небезпеку.

Навколо замка вітер перегортав жмутики сіна, гримали двері, дзвеніли шиби.

Криж головою звисав з канапи, слабо ворушачи, губами. Опухлі повіки конвульсивне напливали на очі, то відкривали їх. Це вже була не людина, а нагнічена вогнем груда м'яса. Над нею метушились у снопі сонячного проміння іскри пилу. Такий же хаос, мабуть, у Крижевій голові. Він то насторожувався, наче до чогось прислухаючись, то хмурився, ніби не йняв чомусь віри, то на перекошений ріт набігала несподівана усмішка, розходилась зморшками на щоках, перетворюючись в оскал болю.

Надворі почувся гомін. Я вийшов на поріг. Перед замком зупинились три верхівці — двоє стрільців і санітарний поліцай. Вони довго перемовлялись, показуючи руками на вікно, за яким лежав Криж, нарешті повернули коней і галопом помчали на тракт.

Потім прийшла Марина, принесла вінок з нанизаних на нитку зубків часнику.

— Візьми на патик і повісь йому на шию, — сказала вона. — Кажуть, часник помічний, — Але, заглянувши через вікно до кімнати, вона тихо додала:- Він не виживе. Виживають слабші здоров'ям, не такі…

Зволоженими очима заглянула мені у вічі.