Розділ «ТРЕТЯ ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ ГІТЛЕРА (1942–1944)»

Під весну 1943 року, коли генеральний штаб СССР почав масово перекидати авіошляхом свої нові партизанські з'єднання та побільшувати їх шляхом примусової мобілізації серед українського та білоруського населення, становище нашої підземної армії стало загрозливе. Дотеперішня загроза нашим партизанам від німців була мінімальна. Німці, як традиційні вояки регулярної армії, ніяк не знали методів партизанської боротьби. Територія була для них чужа і незнайома. Відносини на величезних окупованих територіях також були невідомі. Натомість, московські партизани мають багатий досвід партизанської боротьби та й територія не була їм чужа, бо як батюшки-царі так і безбожні комісари роками і віками топтали нашу землю, отруюючи наших людей старшобратською та комуно-марксистською пропагандою. Активна боротьба з таким противником була для нас нелегкою.

Але ми добре знаємо і знали тоді, коли взялися за зброю, що шлях до національної незалежности веде через активну збройну і психологічну війну, яка пов'язана з геркулесовими зусиллями всього народу, з кров'ю, потом і нелюдськими труднощами. Ми були свідомі того, що лише зброя може служити запорукою перемоги над непрошеними «визволителями». Хай навіть наша боротьба під ту пору не мала виглядів на повну перемогу над двома потугами світу, проте наш спротив, наша тверда національна постава до «визволителів» зі сходу і заходу демонструє перед цілим світом тепер і показуватиме нашим поколінням в майбутньому вічну живучість української національно-визвольної ідеї, вона доводить, що Петлюрівщина, якої так зоологічне не люблять інтернаціоналісти всього світу і наші «добрі старші брати» та «визволителі», так невмируща, як саме життя. Ми продовжували традиції героїв наших визвольних змагань і засвідчували переємність петлюрівської ідеї в сорокових роках двадцятого віку. Тому й смерть і труднощі нам були не страшні.

Розділ одинадцятий

СПРОБИ ПЕРЕГОВОРІВ: УПА — ПОЛЬСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

Протягом цілого літа 1942 року та зимою 1943 року Головна Команда УПА всіма силами намагалася нав'язати контакт з польськими підпільними організаціями в Західній Україні, щоб через них зв'язатися з делеґатурою польського екзильного уряду в Польщі. Мета контакту:

— припинити українсько-польську ворожнечу, коли обом націям загрожує повне фізичне знищення від тих самих ворогів,

— нормалізувати українсько-польські взаємовідносини тимчасовою угодою на час війни, де обидві сторони, замість взаємної боротьби, мобілізують всі спільні сили проти спільних зовнішніх ворогів,

— нав'язати діловий контакт поміж УПА і АК (Армія Крайова).

Посередником у цих переговорах був вище згаданий польський національний діяч на волинському Поліссі, Броніслав Ходоровський. Я знав Б. Ходоровського ще з передвоєнного часу. На полі його земельного наділу був ґраніт, де наша спілка виорендувала грунт і організувала велике каменярське підприємство. Це було в селі Мочулянка Людвипільського району. Ходоровський був польським патріотом, але не визнавав дикого шовінізму і відстоював дружню співпрацю між українським та польським народами. В той час, як Москва «визволила» Західню Україну, Ходоровський, замість того, щоб їхати в Казахстан, як «буржуй», пішов у підпілля. Він відразу нав'язав контакт з нашою організацією. Коли у вересні 1940 року я опинився в Україні, між нами відновився особистий зв'язок на базі спільного руху спротиву проти комуни.

Контакт мав бути встановлений через Рівне, де у Ходоровського було особисте знайомство з одним керівним членом польської підпільної організації, Яном Камінським та іншими поляками. Він їздив багато разів під охороною наших бойових відділів до Рівного, де за посередництвом Камінського, пробував пов'язати нашу делегацію з польськими підпільними організаціями. Одначе, всі ці заходи були неуспішні. Шовіністичне польське підпілля далі вважало Західню Україну невід'ємною складовою частиною Польщі і на жодні переговори з українськими «зрадниками Польщі» не хотіло дати своєї згоди. Вони називали УПА «бандою», яка бореться і буде боротися проти цілости кордонів Польщі.

Таке дивне ставлення справи в зовсім новій міжнародній ситуації нас дуже дивувало, а Б. Ходоровський був дуже розчарований такою поставою своїх земляків, його совість палив сором за цих незрячих поляків. Події далі блискавично розвивалися. На очах посилювалось польсько-українське напруження, підсичуване з кожним днем шовіністичними елементами з обох сторін.

У березні 1943 року, по смерті Ходоровського, Головна Команда УПА зробила ще одну пропозицію переговорювати з польською стороною. Цим разом за посередника був польський ксьондз з польського села Степанська Гута Костопільської округи (прізвища ксьондза не пам'ятаю). І цим разом поляки вперто називали всіх українців «бандитами» і ні на які переговори не давали згоди. Всі вони були загіпнотизовані «союзом» Сікорського з Сталіном. Чули, що в СССР, на підставі договору «Сталін-Сікорський», оголошена загальна амнестія для всіх цивільних і військових поляків та що там організується нова польська армія під командуванням генерала Ан-дерса. Всі вони вірили, що спільними силами західніх союзників та СССР буде розбита потуга Гітлера, після чого вони матимуть змогу знову відновити свою державу ще в ширших кордонах за рахунок нових територіяльних анексій. Щоб не загострювати своїх «союзних» відносин з Росією, поляки, замість співпраці, всюди всіма силами поборювали український та білоруський визвольний рух, як ворогів Росії і Польщі. Стара концепція «рівноваги сил».

По всіх містах України працювало в німців дуже багато поляків, як місцевих інтелігентів, так і завезених з Польщі. Всі вони володіли німецькою мовою і позаписувалися, як Volksdeutsch. Перекладачі, шофери, залізничники, урядовці, сторожі і навіть прибиральниці у великій мірі вербувалися з-посеред поляків. Це була спеціяльна політика Гітлера. У підбитій Польщі в 1939 році так само на подібних роботах були замість поляків — українці, білоруси та різні новоспечені Volksdeutsch. Нам було відомо, що багато жінок колишніх польських офіцерів та навіть вільних жінок з вищою освітою працювали в німецьких установах служанками та прибиральницями. Це були патріотичні люди, які давали цінні інформації про німців своїм організаціям спротиву. Але ці організації, маючи, правдоподібно, фальшиві директиви зверху, поставили цей цінний інформаційний, а потім диверсійний польський апарат не на службу своїй батьківщині, а на службу совєтським загарбникам, які потім заплатили полякам комуністичною окупацією Польщі і навмисне затрималися за Вислою, щоб німці вигубили палких патріотів у спровокованому Заходом варшавському повстанні. По польських селах і хуторах большевицька партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв'язкові та передавальні пункти і засоби транспорту. А по квартирах польських мешканців у містах большевики мали явочні квартири та кур'єрів і шпигунів для совєтської розвідки від поляків.

Тісна совєтсько-польська співпраця в німецькому запіллі була загально відома ще весною 1943 року. Це особливо відчувало наше національне підпілля, коли большевики оголосили нам офіційну війну. Вони почали масово мобілізовувати в свої партизанські відділи поляків, які разом з росіянами одверто почали воювати всіма засобами проти нас. У польських селах большевицькі партизани заводили своє засилля, де місцеве населення давало їм всесторонню допомогу, замість того, щоб обмежуватися вимушеною ввічливістю, як це роблять, звичайно, всі люди в подібних ситуаціях. Поляки все це робили з ентузіязмом, бо СССР воював проти окупанта Польщі — Гітлера. Що буде завтра — ніхто з поляків не думав. Треба припускати, що й польський уряд в Лондоні мало думав про це, бо всі ці люди діяли у згоді з його директивами.

Жахливі наслідки згаданої совєтсько-польської співпраці дуже тяжко відчувало на собі все населення України. За допомогою поляків Москва почала посилено здійснювати в Україні ту програму, яку пропонував Лукін нам.

Ми не бачили жодної користи з тої програми для України, бо ми ясно усвідомлювали, що вона означає море крови для української нації на користь міжнароднього марксо-большевицького комунізму та російського імперіялізму. Поляків так само, як і росіян, доля населення України (а може і їх власного), зовсім не турбувала. Вони пильнували свою окрему політичну ціль: руками західніх союзників та СССР знищити Німеччину, а руками росіян та німців знищити національно-визвольний рух України, щоб мати змогу знову окупувати Західню Україну.

Це була фатальна помилка польського народу та його екзильного уряду в Лондоні, їх політика не довела до жодних позитивних наслідків «імперіяльного маштабу», а довела свою націю до становища совєтського сателіта і замість приятелів, наробила і далі робить собі ворогів серед своїх сусідніх націй. Докладні дані про наведену совєтсько-польську співпрацю та її наслідки, правдоподібно, суворо зберігаються у сейфах секретної служби СССР. її наслідки ми бачили вчора і бачимо сьогодні. Совєтська мемуаристика хоч до деякої міри освітлює певні аспекти цієї справи. Комуністичний полковник Медвєдєв, зрадник білоруського народу, пише про українців після невдалих переговорів так:

«Оповідаючи про всі лихоліття, дідусь дуже часто згадує про «гайдамаків».

— Що це за «гайдамаківці», хто вони такі? — запитали ми.

— Хіба ж ви не знаєте — здивувався голова колгоспу. Це продажники, головорізи. Ох, люті ж собаки! Та ось поглядіть на їх газети. Вони самі пишуть, як продали душу Гітлерові.