Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)»

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця, Євгена Коновальця, вела в останні десятиліття кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває ввесь Український Народ не складати зброї так довго, поки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток всіх його сил та заспокоєння всіх його потреб. Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери взиває підпорядкуватися створеному у Львові Краєвому Правлінню, якого головою являється Ярослав Стецько.

Слава Героїчній Німецькій Армії і її Фюрерові Адольфові Гітлерові!

Україна для українців. Геть з Москвою! Геть з чужою владою на Українській Землі! Будуймо свою Самостійну Українську Державу!

Рівночасно з проголошенням акту 30.6.41 р. ця група опублікувала та пустила в масовий кольпортаж копію іншого, дуже важливого документу під назвою «Акт консолідації українських політичних сил». На жаль, я не маю під рукою цього документу. Зміст його зводиться до того, що всі українські політичні угруповання консолідуються, щоб таким чином створити один всенаціональний політичний провід Соборної України. Під документом було видруковано багато підписів визначних українських громадян, головним чином з Галичини. Чи цей документ та його підписи були дійсні, чи фальшиві — я не знаю, але сам документ був достосований до загальних подій з великою майстерністю.

Ці два документи робили велике враження на народні маси та внесли дуже серйозне замішання в ту політичну лінію всієї України, про яку була мова вище. Акт консолідації вказував на те, що наче б то серед всіх українських угруповань, хоч і не подано їх назв, нарешті припинилася зненавиджена народом партійна ворожнеча та створився якийсь один провідний політичний центр. Отже, все те, що говорять інші — брехня.

Насправді ж акт проголошення нової держави за плечима німецької армії та ще й з участю німецьких офіцерів та інших високих урядовців з привітальними телеграмами: Стецько-Бандера-Гітлер і т.п. вказували на те, що той новий політичний провід, як майбутній уряд України під німецьким протекторатом, договорився у цій так важливій справі з німецьким урядом та має завдання репрезентувати Україну перед німецьким урядом.

Народ ясно розумів, що якась нова форма адміністрації української території під німецькою окупацією мусить бути, що цю адміністрацію німці можуть передати тільки таким людям, яких вони добре знають і мають до них довір'я. Народ вважав, що серед українців, мусять знайтися такі люди, що будуть вести свою націю під німецькою окупацією. Якщо такою людиною сьогодні має бути навіть нікому невідомий, особливо на східніх землях, п. Степан Бандера, то на це під чужою окупацією немає ради. Всяка виборність у воєнний час під такою тоталітарною окупацією, як гітлерівська, відпадає. Вся відповідальність спадає тоді на тих людей, що беруться таке діло вести. Українському народові були відомі подібні приклади, де навіть найвищі національні авторитети жертвували своєю особистою гідністю, щоб не лишати своєї нації на волю долі в тяжку національну годину, а вести іншою дорогою до тієї самої мети. Під час другої світової війни таким прикладом був герой Франції маршал Петен.

Коли ж замість німецького протекторату на фронті, за фронтом, через радіо, газети та журнали шириться вістка про створення Української Держави, тоді тим більше така політична акція не може не мати хвилюючого впливу на маси народу. Бо це ж доказ, що німці — не «людоїди», а культурна і справедлива нація, яка несе на схід Европи свободу поневоленим націям.

Наскільки ці два акти та їх початкові наслідки були переконливі, свідчить той факт, що «державу» п. Бандери в перших днях благословить архипастирськими посланнями навіть така політично-письменна людина, як Князь Української Греко-Католицької Церкви Митрополит Граф Андрій Шептицький.

При цьому треба підкреслити, що якраз найбільшою жертвою ошуканства актом «консолідації» зроблено Митрополита Шептицького. Він благословив «державу» п. Бандери тільки тому, що його явно ошукав довірочний його ж підвладний духовник о. д-р Гриньох та сам «прем'єр-міністер» Ярослав Стецько. Вони о 4 год. ранку 30.6.41 р. з'явилися в Митрополита Шептицького, як спеціяльна делегація від С. Бандери, де заявили, що вони діють на підставі консолідаційної угоди з усіма політичними партіями та що їм «Український Національний Комітет» доручив проголосити створення української незалежної держави. Того ж самого дня до Митрополита Шептицького з'явилась делегація німецьких офіцерів в особах Ганса Коха та Зондерфюрера[8] Кайта, які заявили Митрополитові, що місцева команда німецької армії не має жодних застережень проти проголошення акту створення української незалежної держави. Ці ж самі старшини та багато інших були присутні на зборах, де була проголошена державність та «декрет» Степана Бандери, який призначував Ярослава Стецька головою «уряду» цієї держави.

За кілька днів Митрополит Шептицький довідався про дійсний стан речей та про політичну диверсію групи Бандери і змінив своє ставлення до державної фікції цієї групи. Незабаром все українське громадянство довідалось, що це не була серйозна акція, узгіднена з іншими українськими політичними чинниками та німецьким урядом. Вже 2 липня 1941 року німці відібрали від «уряду» Стецька львівську радіостанцію, а 13 липня німці розігнали ввесь уряд, а «прем'єра» арештували. При цьому було заарештовано чимало інших розконспірованих людей.

В Україні створилося невиразне становище — одні вважали, що треба ще почекати, а інші казали організовувати цивільну адміністрацію та всякі інші установи. Крайовий провідник групи Бандери — Іван Климів Легенда — автоматично стає «міністром» політичної координації та «головнокомандуючим збройних сил». Цей «міністер» видає за підписом — «Лейтенант Легенда» цілий ряд наказів по військовій лінії, повідомляє про створення своєї головної квартири з окремими центрами авіяції та танкових військ. Лейтенант Легенда наказує під загрозою кари смерти всім окремо повсталим з'єднанням в усій Україні підпорядкуватися директивам та наказам його головної квартири.

В одному з таких наказів (ч. 4) «міністер» Климів-Легенда, призначивши та впорядкувавши всі роди «збройних сил», на закінчення пише дослівно таке:

1. На українській землі війна. Німецька армія вийшла, як наша союзниця в боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати.

2. Головна роля в першій фазі боротьби паде на німецьку армію. Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити українську міцну армію, щоб потім спільними силами приступити до розподілу і перебудови світу. (?!)

3. Назначую одиноким сувереном на українській землі Український народ (?!) та його виразник Провід Української Нації зі Степаном Бандерою на чолі. Всяке зазіхання на це наше право стрінуть наш рішучий збройний спротив. Німецькій армії в боротьбі з Москвою помагатимемо всіма можливими засобами, але творитимемо свою Українську Армію.

Думаю, що коментарів до цього «наказу» не треба. Цей наказ свідчить сам про себе та про його авторів.

Які ж позитивні та негативні моменти «державного» акту Бандери?

1. Акт 30.6.41 року офіційно пригадав широкому світові, що в Україні нуртує воля до своєї суверенної державности.