Розділ «Книга друга СПАДОК ВІКУ»

— Відчиніть, — гукнув я.

Знову шелест і шлапання, але вже якісь старанніші і легші.

— Хто там? — спитав жіночий голос.

— Подорожній, впустіть загрітись.

У сінях почулося зітхання, гримнув засув. Хата була непричинена, і я побачив у скупому світлі високу струнку жінку з обв'язаною рушником головою. Вона сердито штовхнула засув і чистим дзвінким голосом запросила:

— Заходьте.

Я підійшов до плити, наблизив до дверцят руки. Жінка вміряла мене проникливим поглядом темних, глибоко посаджених очей і, ставши ногою на припічок, вилізла на влаштовані майже під стелею нари. Я сів на лаву. Під бічним вікном на ослоні в купі кожухів хтось схлипував судорожним сонним плачем.

— Вибачте, що невчасно потурбував, — сказав я. Молодиця на мить звісила з нар голову і знову лягла. — Ви звідки? — запитала вона своїм зворушливо-мелодійним голоском.

— До Львова їду, — відказав я. — А ви як — самі? Молодиця промовчала, потім через добру хвилину покликала:

— Сильвестре!

З сіней, розтираючи долонею горло, ввійшов господар, став біля печі, дивлячись на молодицю, ніби питаючись:

«Кого впустила і як мені поводитися?»

— Подорожній, — сказала жінка. Господар повернувся до мене, недовірливо оглянув зверху донизу і буркнув:

— Добрий вечір.

Я тільки тепер розрізнив солодкувато-теплий запах самогонки і побачив на плиті високий спіжовий казан з мідною трубкою в накривці.

— Ночувати проситься? — звернувся господар до жінки.

— Не знаю, — відповіла вона холодно. — Спитай сам.

— Ночувати проситесь? — похмуро скосився на мене господар.

— Як дозволите… Якщо ваша ласка, переночую. Господар полапки обмацав кишені, вийняв люльку і капшук з тютюном.

— Курите?