Розділ «Книга друга СПАДОК ВІКУ»

— Докіє! — вперше назвав він дружину по імені.

— Чого?

— Завтра заступаєш. Не забула?

— Ні.

— Аби знов не було нарікань.

— Ніби я можу спати, як воно смердить під головою.

— Я знаю, чого ти не маєш сну. — Окільнюк сплюнув. узяв гачок і сів на стілець. — Я дві ночі не сплю, а вона — одну, і ще невдоволена.

— Зате я ходжу на колонію.

— Зрозумій, бабо, що сон найдорожчий людині. Я за виграшку ходив би на колонію.

— Хотіла б я бачити, як ти босяком петляєш по снігах. Окільнюк люто застогнав і спустив на груди голову. Пальці його судорожне стискали держак гачка. Докія очікуюче зиркала на нього, готова кинутись з пазурами, та він, мабуть, вирішив цього разу стерпіти.

— Ви були на фронті, пане Окільнюк? — запитав я. Він довго мовчав, похитуючись, і відповів, що був.

— Де?

— На італійському.

— Я теж там воював.

Він нагнувся ще нижче, підставивши під світло з плити високе, зібране в полискуючі валки бездумне чоло. Відблиски заграли на тонкому задертому оселедці волосся і масивному горбатому носі. Він явно не мав бажання заходити в бесіду.

- І за віщо там стільки людей полягло? — сказав я. Окільнюк навіть не поворухнувся. Та коли Докія вилізла на нари, він, ніби звільняючись від якоїсь настирливої гадки, скрушно зітхнув і спитав, вводячи очі на нари:

— Йдеш спати?

— Ага.

— То й вони нехай лягають.

— А я за рукав тримаю?!