— Родина! — Микола перебрався на канапу. — Як-не-як братів син, — додав він, запускаючи пальці в бороду.
— Вважаєш, що коли буде потрібно, можна просити заступництва?
— Прокопику, — розсердився Микола. — Якщо ти не можеш полагодитися з сумлінням, то… — Він повернув до вікна голову. — То не питай, бо гірше ж для тебе. Крім того… Крім того, в двадцять чотири роки вже дещо треба розуміти і бачити. — Миколині губи нервово сіпнулись. але подивився він на мене співчутливо. — Якщо на те пішло, ти й так за стіною. Чого забігав?
— Гривастюк… — почав було я, проте вирішив не розповідати.
— Що Гривастюк?
— Нічого. Кажеш — мені двадцять чотири роки?
— Я не збагну, чого ти хочеш.
— Жалить, Миколо, жалить ґедзь життя.
Микола поплескав потилицю, суворим поглядом зміряв прямокутник вікна.
— Звертати на вік нема чого, — сказав я. — Нині долю планети вирішують безмізклі діди.
— Ти твердо надумав їхати?
— Відвезу продуктів, бо на пошті, сам знаєш, розкрадуть. І треба привезти свої речі.
— Чекай мене десь перед третіми півнями.
VI
Надія була, що із Залісся до Вигнанки дістануся поштовою таратайкою, а там, можливо, щось зустрінеться на Львів. Але пошту відправляли раз на тиждень, і на два наступні рейси місця замовили січові чини.
— Турку! — шкірився Микола. — Здай мішок експедиторові і не мороч собі, голови.
Я ковтав переддорожню нудоту, вагався. Тоді з-поміж личаківських гробівців випливав худий, згорблений Покутський, дивився на мене понуро й тупо, ніби вже не володів словами. Я згадав, як Покутський одного разу повернувся від інженера роздратований і похилив над моїм верстатом голову. «Люди добрі,- сказав він пригнічено, — але страх спонукує їх гризтися, мов псів». Восени шістнадцятого року я переповів ці слова Крафтові. Ми півтори доби лежали в болоті під вогнем, а коли канонада припинилась, хтось нас утішив, що розбомбили кухню. Минула ще одна ніч. Досвіта ми побачили у вибалку сині димочки над котлами сусіднього полку. Рушили туди диким стадом. Надбіг сонний офіцер, черговий на кухні, почав стріляти. Його мовчки, мов бадилинку, затоптали в багнюку і поруч порозсідалися їсти кашу.
— Гони додому, — розсердився я на Миколу. — Не збивай з пантелику, бо й так не тямиш, на яку ступити.
Микола поправив, оздоблені мідними бляшками кантарки на рисаках, підтягнув підпруги.
— Сідай!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Люди зі страху.В облозі» автора Андрияшик Р.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга перша“ на сторінці 59. Приємного читання.