Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА. До засновання київської держави»

«Ілюстрована Історія України»

Про сю біду Аварів память держала ся довго між українським народом. Київський літописець записав оповіданнє про те, як Обри (Авари) мучили Дулїбів, українське племя, що жило на Волини; каже. що Обри запрягали в вози дулїбських жінок і ними їздили. „Були сі Обри тїлом великі, а умом горді, і погубив їх Бог: померли всі, і не зісталось нї одного, так що стало ся приспіве: „погинули як Обри". каже той літописець. Але Обри не погинули так скоро, а тільки перейшли далї, на Угорщину.


11. Українські племена


Отакі степові бурі, як отсей аварський погром, не могли налякати привичних до всякої біди степових Українців, і вони далї держали ся в степах і посували ся все далї: на схід до Азовського моря, на захід до Дунаю, їх розселенню багато помогло се, що в каспійських степах з кінцем VII віку запанувала нова орда, Хозарська, не така хижа, як иньші: побираючи ріжні доходи з торговельних городів на каспійськім та азовськім побережу, вона навпаки дбала про спокій та безпечність в тих краях, не перепускала зза Каспійського моря нових турецьких орд, що тиснули ся в чорноморські степи, і так стало тут спокійнїйше та безпечнїйше. Українцї на своїх нових оселях почали господарити, кохали ся в хліборобстві, в торговлї. а відзвичаювали ся від війни. Було се добре, та не зовеїм. Бо відзвичаїли ся від того воєнного, трівожного житя, яким давнїйше жили, і як не мають великого значіння, великі вони тільки в його очах, як і тепер часто можна бачити, що люде з одної околиці дражнять ся другим, бо вони якесь відмінне слово уживають, або инакше вимовляють, або трохи инакше вбирають ся, а воно тим часом дрібниця.

В сїм часї, як бачимо, люде наші скрізь кохалисявхлїборобстві і найбільше з нього живили ся. Се видно і в мові: слово жито, котрим звали збіже, означає те, чим живуть люде: ще як люде не знали нїякої металічної снасти, орудували камінем, почало ся на Україні хліборобство; тепер же навіть в глухих сторонах, як от у Деревлян, про котрих київський літописець оповідав, що вони живуть „по звірячому, як худоба", — там люде орали і сїяли, і з того жили. В могилах Деревлян і Сіверян знайшли ся серпи і зерна ріжного збіжа (жита, овса, ячменю або пшениці). В ріжних писаннях згадують ся майже всі теперішні роди збіжа (тільки гречки нема), з знаряду хліборобського— рало, плуг, борона, мотика, заступ (рискаль), ціп; говорить ся, як люде орали, сїяли, жали, молотили, віяли. Господарство значить було подібне до теперішнього; тільки що млинів не мали, а мололи на малих ручних жорнах. Водили худобу всяку, але птиці ще мало; за те богато займали ся бжільництвом: самі богато меду споживали, і продавали мед та віск, і податки князям теж медом та воском платили. По лісових сторонах держали пчіл у бортях: в деревах видовблювали дупла, досить високо, щоб не дістати з землї, і в ті дупла пускали рої; де не було лісів, держали рої в уліях. Звіроловство, з котрого колись головно жили, тепер стратило давнє значіннє, як розвинуло ся хліборобство: ловили звіря більше для шкури ніж на поживу собі, або забавляли ся ловами богаті люде, бояри та князї. Звіря всякого по наших сторонах тоді ще богато водило ся. Князь київський Володимир Мономах в своїй науці синам оповідає про свої лови: в Чернигові, каже, взяв я на узду 120 диких коней в тамошніх пущах. Цїлихтри столітя майже нїчого не чувати у них. Про Антів остання згадка з 602 р., і за той час, за VII–VIII вв. імя се заникло. Звістки зібрані цїсарем Константином Порфирородним в серединї Х віку (коло р. 950) про степове жите, вже згадують на полуднї окремі племена українські: Ульців, Деревлян, Лучан і Русь київську. А докладнїйші відомости про сї племена подають київські лїтописцї, їдо писали сто лїт пізнїйше, в XI віці. Від них знаємо, що за Дніпром, на лївім березі, по Десні, Сейму й Сулї, в теперішній Чернигівській та Полтавській губернії жило велике племя Сївера або Сіверяне, мало значнїйші городи Чернигів, Новгород-Сїверський, Любеч і Переяслав. На правім боцї Днїпра коло Київа сиділи Поляне, инакше звані Русю. За Полянами далі над схід, в густих лїсах тодїшнїх по Тетереву, Ушу, Горини жили Деревляне, лїсові люде себто, а за Припетю Дреговичі, нїби болотяні (бо дрегва значить болото). На Волини, за Случею жили Дулїби. На побережу чорноморськім коло Днїпра мешкали Уличі, а далї на захід, над Днї-пром Тиверцї. Яке племя мешкало над Доном та на азовськім побережу, а яке знов на підгірю карпатськім, в Галиччинї, лїтописцї не кажуть. Але і там і тут мешкали також українські племена, або краще казати—східно-полудневі племена словянські, з котрих вийшов ниніш-нїй український нарід; тільки не знаємо їх племінних імен.


12. Побут українських племен


Про наші племена літописець каже, що вони ріжнили ся між собою своїми звичаями і побутом— „мали кожде свої обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде". Але сї ріжницї не були великі, і далеко більше в житю і по-бутї всіх сих племен було одинакового або подібного. З оповідань.іїтописцїв та иньших київських писань, з переказів чужосторонцїв, які описували наші сторони, з находок у старих могилах і. скарбах, нарешті і з самої мови, можна знати досить докладно, як жило ся нашим людям тоді, по їх розселенню на нових грунтах, в теперішній землі українській. Розумієть ся, не однаково жили по великих, богатих, торговельних містах і по глухих хуторах в глубоких лїсах, далеко від світу—як і тепер є велика ріжниця — паліятка хліборобства (меньшим, закругленим камінем розтирали зерно на великім, рівнім каменї). Ті ріжницї, які лїтописець показує, ловив я коней власними руками; ріжні мав пригоди: два тури (дикі бики) взяли мене на роги з конем разом, олень мене бив рогами, оден лось топтав, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч від пояса, ведмідь віддер менї кусник сїдла з-під самого коліна, барс скочив на мене й перевернув мене з конем…

Тому що дикого звіря й птицї водило ся ще богато, та й на свою худобу було лекше, бо пастівнїв та сіножатей було більше, їли люде мабуть більше мяса ніж тепер. Про те й тоді їли найбільше вже ростинну їжу—хлїб, кашу, варену городину. Хліб замішували на дріжжах і пекли в печи, подібно як і тепер; мясо по найбільше їли варене Пили найбільше мед, і дуже богато, всі, від бідних людей до князїв. Про князя Володимира оповідає літописець, що він казав розвозити бідним людям хлїб. мясо, ріжну городину, мед в бочках, а в иньших квас. А як їли богатші люде, видко з розпорядження князя Ярослава, щ6 мають давати княжим людям, які їздили збирати податки: для княжо го вирника і його слуги що дня хлїб, по мірі пшона й гороху на кашу, двоє курей, грудку соли, відро солоду на пиво, раз на тиждень бичка або полоть, в скоромний день сир, в піст замість мяса рибу.

Убирали ся просто. Носили сорочки полотняні і штани, поверху свити, а часом ще й кереї („корзно" звало ся), на ногах якісь плетені панчохи і чоботи або постоли, на голові шапку з якоїсь шкури, або плетену.

В старих могилах з тих часів можна бачити останки вовняних і полотняних матерій, полотна льняного і конопляного, грубшогоітоньшого ткання, ремінні пояси і коло пояса ножик, гребінець, шкуряна торбинка з ріжним припасом—огнивом, маленьким бруском до гострення; на ногах невисокі гостроносі чобітки зшиті на подошві з тонкої вичиненої шкури (як сафян). У жінок намисто, нашийники (гривни) зплетені з дроту, на голові шапочки або наголовники ушиті ріжними прикрасами. На висках висіли кільця, нашиті на ремінець; в коси вплітали ся також кільця—вони так і лежать рядом на кістках, від висків на чоло, або від висків на груди, як лежали коси. Богаті лишали ся шовковими убраннями, з грецької або арабської матерії, золототканою парчею та дорогими міхами (футрами), золотими уборами, ланцюхами. дукачами (медальонами), золотими ґудзиками, кованими поясами. Коли князї наші починають заходити в близші зносини з візантийським двором, переймають відти й ріжні убори й моди, а за ними переймали се також бояре й богаті люде.


13. Вдача, звичаї й віра


Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність. Особливо цікаво описує візантийський письменник Прокопій Антів і Словен, себто Українців і їх сусідів кінця VI віку, часів розселення. Каже, що вони ласкаві до чужоземцїв, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не стало ся їм якоїсь шкоди. Жінки їх незвичайно вірні своїм чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити ані бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не вміють слухати ся чужої гадки, кождий тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки й криваві бійки. Подібно кажуть пізнійші письменники про Українців та й иньших тодїшнїх Словян. Кажуть, що се люде відважні й воєвничі і ніхто б не міг їм противити ся, як би вони тримали ся одностайно.

Любили повеселити ся і забавити ся, поспівати й попирувати. Без пісні, танців, гри не обходила ся нїяка оказія. Літописець сердито оповідає про тодішні ігрища між селами, а на ннх„плясання і всякі бісовські пісні"—тому що вони були звязачі з старою, поганською (язичеською) вірою. „З плясаннєм, гудіннєм (музикою) і плесканнєм" справляли ся весілля. Про київське військо оповідає візантийський історик, що воно цілими ночами забавляло ся музикою й танцями, та піячило. „Руси в тім веселіє щоб пити, не можем оеч того бути", каже князь Володимир в оповіданню про його хрещеннє: київський літописець вложив тут йому в уста сучасне приспіве. І всякі свята поганські, а потім і християнські, уродини чи похорони-все звичайно справляло ся великою випивкою. Ся вдача привітна й ясна відбила ся і в звичаях та постановах. В старім праві нашім не було смертної кари на провинників, ані калічили за провину, відрубаючи руки, ріжучи уха, носи, як то робили по законам візантийським або старинтним німецьким. Духовні потім, перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантийських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та каліченнє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницї, в найгіршім разі оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крови проливати, на жите чоловіка наставати не любили. Що иньшого на війні, там уже як прийшло ся—то вже, казали, суд божий. Але калічити чоловіка й життя позбавляти— не любили того.

Ясними і веселими очима дивили ся на світ божий. Не знали темних, суворих богів, що напосідають ся на щасте чоловіка. Вище всього славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонцї, в теплї, в буйній ростинности, в усім житю природи. ПрокопіЙ оповідає про Антів і Словен своїх часів, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посилає світло і блискавицю. Здасть ся. його називали Сварогом. Пізнїйшими часами ріжні прояви сили того свого світлого бога називали ріжними йменнями. Іменем Хорса і Даждь бога. себто подателя всього добра, називали сонце. Іменем Перуна грізну силу громовинну, що гремить і бушує в бурю. Огонь називали Сваро-жичем, сином великого Сварога, небесного світла й огня соняшного або блискавичного. До старших богів належав також Велес або Волос, „скотїй бог", оборонець худоби. Всі вони звали ся богами—се слово означає добро, благо (звідти такі слова як богатий, збоже, і убогий— такий що не має добра), а далї значило подателя всього доброго. Ті боги й по заведенню християнства зістали ся в віруваннях нашого люду, тільки покрили ся йменнями святих християнських: так ріжні вірування з Перуна перейшли на Іллю, з Велеса на св. Власія, і таке иньше. Але окрім таких головних богів давнїй Українець бачив наоколо себе силу всяких живих істот; мабуть їх звали бісами, і се імя тодї не значило чогось доконче злого, і тільки потім християнські духовні зробили з тих бісів пекельних злих духів. Предки наші думали, що сї сотворіння живуть в болотах, лісах, полях, джерелах, і їх шанували, давали їм жертви, щоб не шкодили. Про се згадують духовні в перших віках християнства, що люде дають жертви бісам, болотам і криницям, молять ся в лісах і коло води. Богато з того заховало ся і до наших часів—перекази про водяників, русалок, лїсовиків (або по-лісунів); і тепер в деяких місцях ставлять ріжну їжу на криницях. Але в теперішнім помішали ся вже вірування про тих старих бісів з духами померших, дідьків (себто духами дїдів), що живуть по хатах і дворах; топельницї мавки змішали ся з давніми русалками, і таке инше.

Осібних храмів, осібних жерцїв, щоб тим богам служили, не було. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе й за свою сімю. Арабський письменник IX віку переказує нам молитву предків наших під час жнив: беруть, каже просо в кірці, підіймають до неба й молять ся: „Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку". Молили ся десь в тихім місцї, над водою, де чоловік найживійше відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли богів були рідкі, мабуть по більших тільки містах.

Про житє людське вірили, що воно не кінчить ся з смертю: по-мерші живуть далї, можуть зявляти ся між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерти. Ховаючи покійника, разом з ним клали ріжні річи домашні, убивали худобу домашню, а часто тряпляло ся дав-нійшими часами, що й жінка-вдова убивала себе на могилї. Арабський подорожник описав, як бачив похорон приїзжого купця з наших країв в 922 р.: його богато убрали в найкраще убраннє, посадили в його човнї, розіпнявши над ним шатро, положили коло нього його зброю, ріжну їжу й пите. Спитали його невільниць (мабуть їх привіз на продаж, як то бувало), чи котра не схоче з ним умерти, щоб жити з ним разом і з душами родичів у гарнім зеленім саді, себто раю. Одна згодила ся і її вбили в день похорону та положили з мерцем. Кинули туди ж в човен двоє коней, дві корови, собаку, півня й курку, порубавши то все на части. І потім все те спалили, а на тім місцї насипали могилу.

Се оповіданнє підходить до того, що справдї знаходять в старих українських могилах ЇХ—Х вв. В одних сторонах у нас ховали небіжчика, закопуючи в могилї, в иньших палили і засипали землю, або спаливши на иньшім місцї, складали потім недогарки в горнець і насипали над ним могилу. Разом з небіжчиком засипали чи палили ріжне добро його. На могилї справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) ріжні гри справляли (се звалося „тризна"), при тім досипали могилу. Небіжчикам ставили їжу на могилї, або й при щоденнім обіді кидали страву (як се ще й досї ведеть ся на Полїсю). Житє чоловіка за гробом представляло ся як точнісеньке продовженнє його житя на землі.


14. Сїмя, рід і громада


Київський літописець, описуючи старі українські племена, хвалить ся, що тільки його земляки Поляне мали добрий обичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг. Иньші ж племена каже він, жили, як звірі: у Деревлян, у Сїверян і иньших не було „браченья", правильного шлюбу, а хапали собі жінок коло води, або на ігрищах, що справляли ся між селами: хапали собі жінку, хто з котрою умовив ся, і мали по дві й по три жінки. Але по правдї кажучи у всім тім не було великої ріжницї між Полянами й иньшими племенами.

Не тільки тоді, а й довго потім як заведено вже християнство, вело ся так, що богатші й значнїйші люде мали по дві жінки й більше (духовенство старало ся завести бодай, щоб одна жінка, вінчана, вважала ся головною). Сво-бідно й легко розводили ся, відправлючи жінку, а натомість брали иньшу. Жінкам же годило ся бути вірними своїм чоловікам, і вірність українських та й взагалі словянських жінок славила ся по світу.

Жінку брали або в формі купна, нїби чоловік купував собі жінку, або викрадав, хапав її. Колись дійсно тим способом собі добували жінку, але в сім часї се був обряд тільки—так от і лїтописець каже, що хапали собі жінку на ігрищу, хто з котрою змовляв ся наперед, Се так як і досї ще в весїльнім обряді нашім рід молодої стереже дївчини, а бояре молодого її силоміць добувають і з нею тікають: Приладь, приладь, Марисуню, до столу, Обступили боярчики довкола, Кіньми грають, двір рубають, Шабельками витинають, Марисунї шукають.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати ««Ілюстрована Історія України»» автора Грушевский М.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПЕРША ЧАСТИНА. До засновання київської держави“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи