Кость Блакитний, отаман Степової дивізії

Сестри Віра та Паша Бабенки, за словами очевидців, йшли на розстріл, співаючи «Ще не вмерла Україна»…

Через зраду Андрія Зірки був розкритий і Центральний Український Повстанський Комітет у Києві, все керівництво якого було виарештуване.

«Так была, — пишуть чекісти, — ликвидирована попытка петлюровцев организовать грандиозное восстание на Украине, причем большую роль в зтой ликвидации сыграла Екатеринославская губЧК».[29]

Перенесення дати повстання на 1 червня мало для Степового-Блакитного фатальне значення… Зрадник видав місцезнаходження отамана.

Будинок, в якому знаходились Кость Блакитний та Лютий (Ялисей Черевик), був оточений. Але товаришам з боєм вдалося прорватися.

Кравченко, колишній повстанець, а тепер зрадник, намагався зупинити Блакитного, «крича ему, что повстанцы не правы, что они заблуждаются, что Чека — не такой страшный орган, каким его рисовали, что ЧК не стремится вовсе истреблять как можно больше людей, как они раньше думали».[30]

Кравченко вигукував: «Дивись, адже я працюю, і ти будеш працювати разом зі мною». Але Степовий не зупинявся і продовжував — разом з Лютим — відстрілюватись.

«Подвернувшийся по пуги бегства Степового какой-то красноармеец, будучи возбужден стрельбой… выстрелил из винтовки й попал убегавшему Степовому в спину. Степовому была тут же сказана первая медицинская помощь, с целью остановить кровоизлияние, но усилия спасти его жизнь сказались тщетными, и он умер, произнеся слова: «Вмираю за рідну Україну». Лютый же убежал в горы, а так как дорога в горах ему была хорошо знакома, то он и скрылся».[31]

Все це відбувалося на очах у молодшого брата отамана — Федора, який згодом описав героїчну епопею Степової дивізії у книжці «В Херсонських степах».

Федір свідчить, що потрапивши в оточення, отаман застрелився. Останніми словами Костя Блакитного були: «Як буде Україна вільною, передайте привіт!».

«Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що, — буквально за кілька днів до смерті сказав Кость братові. — Смерть не така страшна, як хтось думає. Але померти ні за цапову душу — дуже страшно… За таку смерть нащадки проклянуть… Я тільки раз поклявся перед нашим жовто-блакитним прапором — вмерти за нього. Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки, і я її колись знайду».[32]

Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув в бою за Україну.

Три дні окупанти не дозволяли поховати Костя Пестушка. На четвертий день його батько, Юрко Пестушко, пішов до комісара просити дозволу поховати сина.

«— Хорошого же ты сынка воспитал, — з насмішкою промовив комісар.

— Я певен, що ваші батьки також не знають, де ви є і що робите, — похмуро відповів батько.

Комісар дозволив поховати Костя, але на другий день його відкопали і повезли до Кривого Рогу. Батько також поїхав. Труну в Кривому Розі відкрили, труп Отамана сфотографували, а потім дозволили батькові забрати сина і вже вдруге могили Костя не чіпали».[33]

Закінчую цю розповідь словами одного з упорядників книги «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії» Григорія Гребенюка:

«Нинішній молоді — зросійщеній, урбанізованій, розбещеній — потрібен український ідеал.

Таким ідеалом є Кость Блакитний.

Щедро обдарований природою фізично і духовно, освічений, хоробрий, чистий серцем — він до останнього подиху залишився відданим нашій праматері — українській землі.