Розділ «Епілог»

Паралельно зі страшними репресіями москалі продовжували відбирати у людей продовольство і фураж. На початку 1920-х років ненаситні «брати» вивезли з України величезну кількість хліба. Тільки в період з 1 вересня по листопад 1920 року в селян було відібрано 21 мільйон пудів хліба.[1019] Але не все продовольство довезли до Московщини, адже хлібороби де могли руйнували колії, зупиняли поїзди, відбираючи своє.

Незважаючи на неврожай в Україні, Москва не звільнила поневолений народ від так званого продовольчого податку, як це зробила стосовно селян Поволжя, де також почався голод. Попри неврожай у Кременчуцькій губернії, московську продовольчу програму тут було виконано блискуче. Відібравши все що можна, «сєвєрниє братья» урочисто рапортували Леніну і один за одним висилали ешелони в Москву та Поволжя. Маріонетковий харківський уряд навіть нагородив Кременчуцьку губернію червоним прапором — за те, що місцеві керівники успішно видерли у хліборобів набутки їхньої праці. Більше того, озлоблений непоступливістю українських селян, Кремль вирішив переселити в Україну «крєстьян с голодающіх областєй Росії». 23 серпня 1921 року це питання Совнарком «обговорив»… І в Україну потяглися ешелони з московською татарвою. Більшовики хотіли вирішити проблему, як вони казали, «бандітского района», змінивши в ньому населення — хліборобське українське на розбійне московське.

Політика переселення росіян в Україну здійснювалась і раніше. Колись цим ревно опікувався царський генерал Вавілов. Відтак у деяких українських селах росіяни складали чималий відсоток.

Поруч із політикою заселення «юга Росіі» «крєстьянамі», царі заохочували українських хліборобів виїжджати в Сибір та на Далекий Схід. І сотні тисяч наших братів, яких привабили обіцянками надати фінансову допомогу та великі наділи землі, покинули Батьківщину і розсіялися на безмежних просторах Росії…

Комуністичний режим уже не стільки заохочував, як насильно депортував сотні тисяч українців з «неблагонадійних» районів за Урал та в Казахстан. У 1920-х роках Кремль розпочав в Україні «социалістічєскіє стройкі», на які спрямував мільйони росіян і русифікованих «інородцев», бо, бачте, місцевої робочої сили не вистачало.

Хоч на початку 1920-х років українське селянство масово вимирало, Москва і Харків кричали на весь світ тільки про голод у Поволжі. «Про голод на Україні — ані слова, ніби на Україні його не було». Більше того, в Україну масово завозили московську сарану і розміщали в селах «за допомогою збройної сили і гармат».[1020]

Лише у грудні 1922 р. більшовики визнали, що в Україні голод. На 2-му Всеукраїнському з’їзді рад Мануїльський коротко заявив, що «п’ять українських губерній уражено на смерть».[1021] Це нехотя підтвердив і Хаїм Раковський. Але це не спинило московського грабунку, навпаки, активізувало його. В повітах почали запроваджувати нові сесії «продревтрибуналу». Так, у Єлисаветградському повіті було організовано дві додаткові сесії. Всього ж у повіті «на повну котушку» працювало «чотири сесії продревтрибуналу, розбиті на 12 груп», — повідомляв 19 грудня РОСТ з Єлисаветграда.[1022]

Чекісти, серед яких домінували недружні нам євреї, нещадно нищили тих, хто, не бажаючи вмирати голодною смертю, ховав хліб. Канадський журналіст Остап Терлецький сповіщав, що тільки в одному з придніпрянських повітів на початку 1922 року було розстріляно шість тисяч чоловік.[1023]

Москва здійснювала етноцид, нахабно запевняючи приречених у любові, «слов’янській єдності» та «інтернаціональній солідарності».

Чи зробимо ми, українці, належні висновки з нашої історії, чи збагнемо нарешті ганебну роль Росії в нашій долі? Чи далі, як дурні діти, будемо тішитися московською «протекцією» і «ласкою»?..