Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД (6.ХІІ.1919 — 5.V.1920)»

…Деникінці залишили нас на місці й підпомагали, але й вони багато не мали. Тиф почав розкладати і їхню армію, а большевики напирали щораз більше з півночі. Ціла добровольча армія подається на південь і наш корпус дістає наказ податися за нею в околицю Балти — Бершаді — Ольгополя. Дня 29 грудня відходить наша бригада через Брацлав до Тульчина. Курінь — слабі й виздоровці — їдуть на підводах".

Висновок:

Таким чином рядова старшина У.Г.А. є в переконанні, що, лише з мотивів фізичних, армія пішла шляхом іншим, чим її сестра — армія Наддніпрянська — й уважала це положення неприродним і тимчасовим.

Мені ж пощастило переконатися в тому, наскільки правдиві були чутки, що певну негативну ролю в цьому відіграли німці-штабівці, в руках яких, властиво кажучи, перебувала вся оперативна й організаційна частина вищих штабів армії.

Можливо, що не прийшов ще час розвязати це питання в повній мірі, проте смію зафіксувати навіть і тепер, що таке поступування Вищої Команди У.Г.А. може й одповідало інтересам "реальної політики"; але морально старшину й козацтво Галицьке не задовольнило, не одповідало їхньому політичному світоглядові.

Що загальному національному ділові цим було нанесено чималу шкоду, теж говорити не приходиться.

Дальші події лише ілюструватимуть цей висновок.

Полковник Долуд, висланий до Вінниці ще з Любара, щоб унормувати наше відношення з Галичанами для проходу Наддніпрянської армії через район їх розположення, вертався до нас через Хмельник.

По вирушенню нашої армії в похід і коли розпочався відступ добровольців, у Правительства У.Н.Р. виникла думка знову схилити Галицьку армію до спільних акцій із нашою армією. З цією метою до Вінниці було виряджено делегатів Уряду: М. Левицького й П. Феденка. Вони бачилися з полковником Долудом і йому, як відпоручникові армії, запропонували передати мені запрошення вислати на цю нараду уповноваженого представника від Дієвої армії. Такими представниками було виряджено з відповідними інструкціями полковників Никонова й Вишнівського та поручників Веремієнка й Макаренка.

15 грудня представники від нашої армії в місті Липівці бачилися з Головою Ради Міністрів І. Мазепою й одержали від нього останні інформації. 24 грудня вони взяли участь у Вінниці в спільній нараді політичних і військових представників Наддніпрянської й Галицької України й, нарешті, підписали умову нової злуки армій Наддніпрянської й Галицької в одну, з визначенням мене як головного команданта сполучених армій. Збоку Галицької армії умову цю було підписано отаманом Лисняком і четарем (поручником) Палієвим. Проте умова ця здійснена не була через різні обставини. З них найголовнішою було фактичне розєднання нас большевицькою червоною армією, що в грудні врізалася клином між нами; ми рушили на схід, до Дніпра, а Галицька армія, спинившися на місці, опинилася в дуже критичному стані — в смузі між Большевицькою та Добровольчою армією.

З0—31 грудня Галицькі частини залишили Вінницю, а 1 січня в ній заклався "Галицький Ревком" на чолі з доктором Гірняком. Це привело Галицьку армію до нового договору з москвинами ж, але цілком протилежного табору.

Договір із червоними знов поділив формально українське вояцтво, проте кожна група залишалася вірною своїй національній ідеї й шукала спільного виходу з тяжкого положення [58].

Командування Армії У.Н.Р. довідалося про Вінницький договір (від 24 грудня) лише 14 січня 1920 року й прагнуло щиро до звязку з Галицькою армією; воно вже мало певні думки для дальшої спільної акції. В наказі по армії від 16 січня, ч.18, с. Наливайка (на південь від м. Умані) значиться:

"Галицька армія. Відомостей про неї не одержано через брак звязку. Для налагодження його післано двох старшин: одного в район Балта — Бірзула, другого в район Хощевате — Гайворон. Галицька армія помимо того, що мала всі можливі засоби для налагодження звязку з нами, дотепер його не налагодила".

Пізніше Командування одержало відомості, що Галицька армія так і не наважилася вийти на шлях активної боротьби.

В наказі, що видано по Армії У.Н.Р. перед переходом нею річки Синюхи (19 січня 1920 р.), ще додано:

"По неперевірених ще відомостях Галицька армія знаходиться на своїх старих місцях… звязку з нею немає. Частина армії була оточена большевиками й була приневолена підняти червоний прапор".

Розгром 3-ої дивізії під Животовим 26 грудня 1919 р.[59]

"Командуючий армією генерал Омелянович-Павленко, маючи певні відомості про силу того відділу і знаючи, що з ним не зможе справитися Залізна дивізія, вніч з 25 на 26 грудня тричі надсилав інформуючі накази й у них категорично наказував до 4-ої години ранку 26 грудня залишити м. Животів, щоб дати шлях тому, занадто сильному полкові, що насувався з північного сходу.

Але наказ той виконаним не був, і тільки о 12-ій годині 26 грудня дивізія вирушила з м. Животова в напрямку на південний схід, без мір охорони — навіть із небезпечного лівого крила — збоку Тетієва; наслідком того деникінська кіннота заатакувала колону головних сил цілком несподівано, і наші не мали часу не тільки розгорнутись у бойовий порядок, а й прийняти ту атаку. Піхота вперто боронилася і в більшості була порубана та дісталася до полону разом із усіма обозами, кулеметами та артилерією.