Розділ «І. ЛЮТНЕВИЙ ВИБУХ: УКРАЇНСЬКЕ ВІДЛУННЯ»

Про типові для селян настрої говорив мешканець села Мостище на Київщині: "Коли прокотилось повідомлення, що повалено царя, всі з полегшенням зітхнули. Село ожило. У кожного в очах світилась надія на краще, як врешті прийшло. Будуть земля, випаси, воля"[56].

Обстановка загального революційного піднесення сприяла достатньо швидкій зміні владних інституцій в державі в цілому, на периферії в тому числі. На вирішально-впливову роль з перших же днів почали претендувати ради. З 2 по 9 березня ряди робітничих депутатів були створені в Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Одесі, Миколаєві, Нелепівці, Рутченково, Юзівці, Павлограді, Мелітополі, Макіївці, Шостці, Великому Токмаку, Полтаві, Сновську, Вінниці, Херсоні, Єлисаветграді, Олександрівську, Конотопі, Бердичеві, Житомирі. В наступні дні — в Слов'янську, Сумах, Козятині, Лохвиці, Кривому Розі, Микитівні, Пирятині, Лебедині, Ніжині, Новгород-Сіверському, інших містах і селищах. Паралельно виникали ради солдатських депутатів, які невдовзі в більшості об'єднувались із радами робітничих депутатів. Нерідко відразу формувалися об'єднані ради робітничих і солдатських депутатів. Дещо пізніше почали виникати ради селянських депутатів.

Особливою інтенсивністю відзначався процес створення рад у Донбасі. На повітовій конференції рад у Бахмуті 15–17 березня було представлено 48 рад Донбасу. Загалом на кінець червня в Україні функціонувало понад 250 рад робітничих депутатів (частина з них були об'єднаними з радами солдатських депутатів). Близько половини з цього числа були ради Донбасу[57].

Одночасно з радами робітничих і солдатських депутатів в Україні, як і в інших регіонах країни, створювались владні структури Тимчасового уряду. Як і в центрі, вони уособлювали в собі передусім імущі класи — буржуазію й поміщиків. Політичні партії останніх підтримували угодовські партії, зокрема меншовики й есери, що видавали себе за виразників інтересів значно ширшої маси населення — середніх підприємців і земельних власників, робітників, селян.

Засилля цих партій у радах з перших же днів революції створило сприятливий грунт для практично безконфліктного оформлення на місцях урядової вертикалі. Уже 1 березня було сформовано Київський губернський комітет громадських організацій, 2 — Харківський, 3 — Катеринославський, а в кілька наступних днів вони з'явилися повсюдно. Водночас за розпорядженням Тимчасового уряду на місцях засновувались офіційні державні органи — губернські й повітові комісаріати. Природно, на відповідальні посади в них призначались особи, вірні чи, принаймні, лояльні петроградському уряду. А працювали комісаріати при прямій опорі на "громадські комітети". Не випадково нерідко голови цих комітетів ставали комісарами.

Отже переплетіння двох владних інституцій, що не лише номінально, а реально несли в своїх руках можливості для впливу на суспільство й у намагалися їх реалізувати, отримало своє масове продовження й оформлення на місцях, в тому числі — в Україні.

Водночас, уже перші повідомлення про демократичні зрушення в центрі, миттєво підхоплені на місцях, викликали в українському середовищі природний сплеск схвалення і сподівань на близьке торжество справедливості. З одного боку, виявом того ж всеохоплюючого демократизму, а з іншого — інстинктивним бажанням самим наблизити розв'язання назрілих проблем національного розвитку стали блискавичне пробудження визвольного руху і такі ж миттєві кроки з метою введення його в організаційне річище, надання йому певного організаційного стимулу.

Один з найдіяльніших керівників Товариства українських поступовців Є. Чикаленко згадував пізніше, що в тривожні лютневі дні Рада ТУПа, яка до того засідала раз на тиждень, вирішила збиратися щовечора в клубі при "Просвіті", уважно слідкувати за подіями і оперативно приймати відповідні рішення. На той час до Ради, крім Є. Чикаленка, входили А. Вязлов. А. Віленський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Прокопович. А. Ніковський, Л. Черняхівський, О. Андрієвська. Постійно запрошували й Катерину Грушевську, яка тримала чоловіка, який перебував у Москві, в курсі справ. Уже тоді було намічено секретарів у різних галузях діяльності і вирішено скликати з'їзд ТУПа, а потім Всеукраїнський конгрес.

Якби намічене реалізувалося, то Товариство українських поступовців, очевидно, висунулось би на роль керівника всього українського руху. Однак життя внесло свої корективи. Є. Чикаленко описує події наступним чином: "На друге ж, чи на третє засідання в Клюбі прийшли: І. Стешенко, Д. Антонович та О. Степаненко, як представники якихось десяти соціялістичних організацій, але на наше запитання не могли перечислити тих організацій, бо очевидно тоді ще такого числа соціялістичних організацій не було.

Вони рішучо заявили, що вважають свої організацій рівноправними з ТУПівською і вимагають, щоб в Раду увійшло від кожної їхньої організації по стільки ж делегатів, скільки є членів ТУПівської Ради. Незважаючи на наші доводи, що ТУПівська Рада є тільки Виконавчий Орган безпартійної організації, яка має свої громади майже по всіх містах України, в які входять і поодинокі соціялісти, вони стояли на тому, що вони являються делегатами теж від всеукраїнських соціялістичних організацій, і коли ми не згодимось прийняти їх, то вони заснують свою окрему Раду, і пішли на нараду до Педагогічного Музею. Щоб не розбивати сил і не витворювати двох центрів, ми рішили з'єднатися з тими "делегатами від соціялістичних організацій", і таким чином повстала Центральна Рада"[58].

Отже, усвідомлення відповідальності моменту (можливо ще й не на абсолютному, більше — на чуттєвому рівні), прагнення єднання зусиль на доленосному рубежі зумовило надзвичайно оперативні організаційно-політичні рішення проводу українського руху.

Уже 3 березня 1917 р., тобто в той час, коли Тимчасовий уряд ще шукав варіант прибрання до своїх рук владних повноважень в країні, з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП) у київському клубі «Родина» відбулися збори представників українських організацій. За повідомленням «Киевской мысли» в них взяли участь близько 100 осіб. Поряд зі «старою гвардією» — тупівцями — на зборах були присутні представники щойно народжуваних національних організацій — переважно зі студентської молоді. Зборам була запропонована ідея створення організації спеціально для координування українського руху. Логічною була і пропозиція, як її найменувати — Центральною Радою. Тут цілком узгоджувалось підкреслювання особливо функцій, особливої ролі, які належало виконувати новостворюваній інституції (центральна) з історичною, національною традицією (найвищі, найповажніші колективні, представницькі органи називались, здебільшого, радами).

Характерно, що намагання тупівців перебрати на себе зверхні функції не знайшли підтримки в учасників зборів. З ініціативи Д.Антоновича й інших учасників зібрання новий орган було вирішено формувати як коаліційний, з представників усіх національних організацій, хоча деякі з них перебували лише в зародковій стадії.

Наступного дня відбулися ще велелюдніші збори, які поповнили комітет Центральної Ради.

Так виникла організація, якій судилося відіграти видатну роль в історії Української революції, в історії України. Звісно, для цього Центральній Раді потрібно було ще деякий час для організаційного становлення, для самоусвідомлення свого призначення, вироблення платформи. Однак, перший крок було зроблено саме 3–4 березня 1917 р. і тому від цього рубежа слід вести відлік її існування. Це зовсім не заперечує того, що наступні кроки були по-своєму надзвичайно важливими, вагомими. Так, 7 березня було сформовано президію Центральної Ради та голів комісій при ній.

Головою Ради заочно було обрано Михайла Сергійовича Грушевського — безумовно, найавторитетнішого і найвпливовішого на той час громадського українського діяча, видатного вченого-історика. Особливу популярність йому надавала багаторічна послідовна боротьба за відродження української державницької традиції, наукове відтворення історії українського етносу, українського народу. Приступивши до виконання обов'язків Голови Ради з поверненням до Києва у березні 1917 р., М. Грушевський{1} не полишав їх до останнього дня існування цього органа.

Заступниками голови були обрані Ф.Крижанівський — кооператор, згодом лідер Української трудової партії, та Д.Дорошенко — тупівець. Товаришем голови став Д.Антонович (український соціал-демократ), писарем — С.Веселовський (український соціал-демократ, скарбником — В.Коваль (кооператор, пізніше український трудовик). Майже відразу Д.Дорошенко відмовився від своєї посади і взагалі — участі в Центральній Раді (9-10 березня) і його заступив В.Науменко (15 березня). До приїзду з Москви М.Грушевського фактично керував роботою Ради Ф.Крижанівський, але в момент вступу в свої права Голови Центральної Ради (13 березня) — склав свої повноваження.

В.Науменко, судячи з усього, до виконання обов» язків заступника Голови Ради так і не приступив. Тому всю організаційну роботу вів Д.Антонович{2}.

Варто зазначити, що жоден з причетних до започаткування Центральної Ради, активних її учасників, а потім істориків не наводив точної дати утворення Центральної Ради. Є. Чикаленко, М. Грушевський і П. Христюк вказують на перші числа березня, а В. Винниченко взагалі пише про березень.

У пізніших дослідженнях наводиться кілька різних, точніших дат утворення Української Ради: 3–4 березня, 7 березня, 9 березня. Гадається, це природно. Жодна політична структура революційної доби не оформлялася одномоментно, переживала свої етапи становлення, розвитку, трансформацій. Тому, мабуть, дискутувати з того приводу, чия дата точніша, просто не варто. Значно раціональніше розглядати зародження Центральної Ради як процес, який, розпочавшись 3–4 березня 1917 р., зайняв певний хронологічний відтинок часу, і тоді потреба в суперечках, апелювання до авторитетних джерел і авторів відпаде сама собою[59].