Розділ «ВСТУП»

… Героїчна збройна боротьба українського народу за свою національну державність у 1917-1920 рр. закінчилась трагічною поразкою. Чотири держави розділили Україну. Східні землі захопила Радянська Росія (створивши маріонетку - Українську Радянську Соціалістичну Республіку), Західну Україну (Галичину, Волинь, Полісся) окупувала Польща, Буковиною і Бесарабією заволоділа Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина.

Жорстокий терористичний режим запровадила на окупованих українських землях більшовицька партія. В результаті форсованої колективізації, яка проводилась насильницькими методами, багато тисяч українських хліборобів було виселено в Сибір і на Крайню Північ. Особливо страшним злочином комуністів проти українського народу став штучний голод 1932-1933 рр., в результаті якого за гинуло близько 7 млн. чоловік. Для організації цього нечуваного геноциду на пост секретаря ЦК КПУ з Москви був спеціально скерований Павло Постишeв, якого Сталін жартівливо називав ГЛАВголод.

Сталін та його сатрапи С. Косіор, а дещо пізніше і П. Любченко, М. Хрущов організували масові репресії та знищення національної свідомості української інтелігенції, що відродилася у 20-ті роки: велика частина усіx репресованих і знищених тоталітарною більшовицькою системою письменників-українців.

На Західній Україні польські окупаційні власті проводили послідовну політику асиміляції українського населення. Тільки у львівській кураторії кількість шкіл з українською мовою навчання зменшилась від 2435 у 1922/23 роцi до 457 у 1934/35 роках. Марними були спроби громадськості створити і свій навчальний заклад у Львові, де після ліквідації українських кафедр в університеті Яна-Казиміра протягом кількох років функціонував підпільний університет: на 65 кафедрах навчалось близько 1 500 студентів. Його було ліквідовано шляхом поліцейських репресій. Після цього тодішній польський уряд запропонував українцям заснувати свій університет в Станіславі, однак його жителі склали колективний протест, доводячи, що це польське місто і ніякого українського університету там не потрібно. Навчатись у польському університеті Яна-Казиміра могли лише ті українці, які мали польське громадянство і відслужили в польській армії. У результаті такої національної політики частина української інтелігенції у польській державі становила 1 %, проте й у цих людей були малі шанси отримати місце праці. За даними на 1931 р., неписьменних на Волині було 59, а в Галичині - 39 процентів населення. І все ж центром національно-визвольного руху залишилась Галичина, а «Українським П'ємонтом» - Львів. Греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким ревно плекала у віруючіх любов до Бога і України. Молодечі організації «Луг», «Сокіл». «Пласт» не дали загинути національній ідеї і готували молодь до нових визвольних змагань. Товариство «Просвіта» ширило в селах мережу читалень. Польсько-український конфлікт ще більше загострився в середині 20-их років, коли на Західну Україну ринула хвиля осадників - польських військових колоністів, яким окупаційна адміністрація віддала найкращі земельні угіддя. Протестаційний опір українського селянства придушувався грубою військовою силою.

Особливо жорстокою була пацифікація, «втихомирення», яка тривала 10 тижнів. Під час неї арештували сотні українців, спалювали десятки українських сіл.

Румунські правителі Буковини і Бесарабії також не визнавали існування українського народу. Вони намагались втілити її життя ідеї «Великої Румунії», збільшити чисельність своєї нації за рахунок «румунізації» українців, застосовуючи проти тих, хто чинив опір, систему поліцейського терору. За роки окупації на споконвічній українській землі - Буковині було закрито майже всі українські школи, В Чернівецькому університеті у 1939/40-их роках з 1553 студентів лише 85, або 3,5 % було українцями.

Порівняно легше було становище українців на Закарпатті. Однак і тут відбувалася замаскована політика «чехізація».

Незважаючи на розмежування своїх історичних територій, український народ піднявся на боротьбу за соборність і самостійність України. В авангарді цієї боротьби стала створена 1920 р. у Празі Українська Військова Організація (її очолив Євген Коновалець, якого у 1938 році убив агент М. Єжова Яценко-Валюх). Взимку 1929 року на її основі у Відні створено Організацію Українських Націоналістів.

ОУН, головним тереном діяльності якої була Західна Україна, повела рішучу і безкомпромісну боротьбу проти польських окупантів. Про героїзм і готовність членів цієї організації до самопожертви свідчить збройна боротьба під час страшної польської пацифікації 1930 р.), бойова діяльність групи В. Біласа - Д. Данилишина, вбивство у 1934 році у Варшаві кривавого ката українського народу Б. Пирацького - польського міністра внутрішніх справ. Найбільшими ворогами української державності ОУН вважала на той час російський і польський імперіалізм. У цьому плані провідники ОУН шукали на міжнародній арені прихильників, які були готові дати моральну підтримку українському народові і визвольній боротьбі. У тодішній Європі тільки гітлерівська Німеччина відкрито готувалася до війни з Польщею і СРСР. Сподіваючись війни, Українські націоналісти прагнули, використати її виключно для того, щоб відбудувати самостійну державу. Однак плани гітлерівців щодо України підпорядковувалися їх основному зовнішньо-політичному завданню - розгрому Польщі, Радянського Союзу, поневоленню народів СРСР та інших країн, що розташовані на схід від Німеччини. Про це відкритим текстом говорилось у головних творах нацистів - книзі А. Гітлера «Майн кампф» і праці А. Розенберга «Міф XX століття».

ОУН (яка на час приходу Гітлера до влади нараховувала 3О тисяч членів) фашисти сподівались використати у боротьбі проти своїх потенційних політичних противників у політиці - Чехословаччини, Польщі, Радянського Союзу. Зважаючи на це, підступний фюрер не скупився на щедрі обіцянки керівникам національно-визвольного руху. Перші ознаки тривоги щодо справжніх цілей Гітлера охопили українські політичні кола у зв'язку із справою Закарпатської України, яка постала після ліквідації Чехословацької республіки. 15 березня 1939 року у Хусті було проголошено створення самостійної і незалежної держави Карпатської України, її президентом став відомий громадсько-політичний діяч Закарпаття - Августин Волошин. Історична подія 15 березня викликала хвилю піднесень серед українців всього світу. В цій ситуації Гітлер під прямим тиском Москви і Варшави дав санкцію диктаторові Угорщини Гоуті на окупацію Закарпатської України.

Другим ворожим кроком Гітлера стосовно українства стало підписання пакту Молотова-Рібентропа, згідно з яким після розгрому Польської держави Західна Україна відходила до Радянського Союзу. У червні 1940 року на вимогу радянського уряду Румунія змушена була передати Радянському Союзові Північну Буковину і Бесарабію, заселені переважно українцями. Це був важкий удар по державницьких планах ОУН, яка не змогла в цей час чинити відкритий опір напасникам.

На окупованих радянськими військами землях більшовики розпочали масові репресії, які охопили від 10 до 20 % населення приєднаних областей. Репресовано було К. Студинського, П. Франка, інших визначних громадських західноукраїнських діячів. Розпочалась колективізація, яка проводилась у «кращих сталінських традиціях», народ все більше переконувався у правоті ОУН, що Сталін це «вовк в овечій шкурі». Однак у самій Організації Українських Націоналістів назрівав розкол. Її керівник Андрій Мельник (який зайняв цей пост у 1938 році після загибелі Є. Коновальця) ще сподівався на допомогу німців, які готувалися до війни. Проте зовсім інакше думав ще один популярний лідер ОУН С. Бандера та його прихильники М. Лебідь, Я. Стецько, Р. Шухевич, які ніколи недовіряли Гітлерові, добре пам'ятаючи, як ще у 1934 році гестапо співпрацювало з польською поліцією, допомагало їй у боротьбі проти українського підпілля. Подальші події 1938-1939 років остаточно переконали лідерів ОУН у тому, що в боротьбі за відновлення Української самостійної держави треба розраховувати тільки на власні сили.

Конфлікт між Бандерою і Мельником призвів 10 лютого 1940 року до остаточного розколу ОУН. Бандерівці (а цей термін народився саме тоді) об'єдналися в Організацію Українських Націоналістів (революціонерів), провівши у березні 1941 року великий збір. У його постанові було сказано:

«1. ОУН бореться за Суверенну Соборну Українську Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу, незважаючи на всі територіально-політичні зміни, які виникли на терені Східної Європи.

2. Єдиним шляхом до досягнення наших цілей Українська революція в московській імперії СРСР у парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом «Воля народам і людині».

З такою програмою ОУН вступила в складну історичну епоху, коли розгорталася смертельна боротьба двох кривавих диктаторів Й. Сталін і А. Гітлера за світове панування.