Розділ «ЮРКО ТЮТЮННИК — ОТАМАН І ГЕНЕРАЛ»

Написані «по гарячим слідам», вони є своєрідним документом тієї буремної епохи. В автора гостре перо й пильне око, чіпка на важливе пам'ять. Усе це дало йому можливість зафіксувати на папері кожну дрібку важливих фрагментів нашої історії.

Ось лиш кілька витягів із цих споминів, які переконливо засвідчують, що читати Історію України без брому неможливо, «Ми слухняно йшли за своїми провідниками, А наші провідники любили Росію. Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи не булаа любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо, підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя… Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ…

Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про «загальні здобутки революції», про «єдиний революційний фронт» та про «врятування всієї Росії», аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх «довір'ям до кінця»! Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про «братнє співжиття» з москалями, і в тому дійсно «криється найбільша небезпека» нашого визволення…

Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами!, І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів…

Ми мали сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час, минав; умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців… Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку І платили інтересами цілої нації… Росіяни великі митці обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок…»

Якшо цю розлогу цитату-матрипю накласти на сьогодення, то можна переконатися, що велемудрий Екклезіаст таки мав рацію: «Що було — те й буде». А надто для України, чиї політики не хочуть знати свого минулого...

Олег РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук