Розділ «Частина друга Репресії Другої Речі Посполитої»

— знищив самоуправління, віддавши його в руки своїх помічників і криміналістів, підриваючи авторитет польського самоврядування в очах місцевого населення;

— при призначенні старост керувався політичними переконаннями замість моральних вартостей і професійності кандидатів, чим привів до скандальних процесів і підриву авторитету польської влади;

— поширював радикалізм у суспільних організаціях, особливо у ВЗМВ, Кременецькому ліцеї і народних університетах, організованих при ліцеї;

— підготовлював основу для терористичної і сепаратистської діяльності українських політичних організацій і тим самим спричинився до відриву польських земель від Польської держави.

«Це є докази, — продовжував автор, — що діяльність пана воєводи Юзевського завдає Польщі шкідливих наслідків». Текст закінчувався датою «серпень 1937 р.», а в «постскриптумі до видання І» було зазначено, що книжка з'явиться у січні 1938 року. Таким чином, книга ставала актом звинувачення у політичному злочині, належало тільки вписати відповідний параграф Карного кодексу. Названо також адресата: «Маршалку Польщі, Едварду Смігл-Ридзу, охоронцю кордонів Польщі під час миру і війни, присвячую — Ст. Красіцький». Це була гарантія, що найвищий командуючий звинувачення прочитає і винесе вирок. Юзевському залишалось тільки поїхати до прем'єра і подати у відставку.

Красіцький не уточнив, які це цінності мали тодішні службовці на Волині, тому варто цю прогалину заповнити. Ось під час процесу 56 комуністів у 1934 р. в Луцьку Окружний суд запросив свідком віце-старосту повітової адміністрації у Сарнах Маріана Ткачука. Коли свідок з'явився у залі засідань, звинувачені зустріли його криками: «Вбивця! Кат! Ґвалтівник!» Виявилось, що перед тим Ткачук був передовиком державної поліції, працював у Луцькій в'язниці і «був передовим» у катуванні в'язнів. Звинувачувана Роза Спекулянт посвідчила[43], що під час допиту з допомогою вартового він зняв з неї одяг, закував у наручники і зґвалтував. Іншого в'язня — Степана Бойка, закатованого у процесі слідства, Ткачук завіз і скинув до річки Стир. Вісті із в'язниці дійшли до сейму і дочекались депутатського запиту. Звинувачення досліджував сам прем'єр і трохи розігнав персонал в'язниці. Тоді викинули і Ткачука. Аби, однак, не залишили служаку без хліба, призначивши його віце-старостою. Це не був винятковий випадок. Можливо, що призначення надсилали з Варшави, наслідки ж зосереджувались на Юзевському.

Що пропонував Красіцький?

Для виправлення помилок Юзевського належить негайно приступити, — писав реформатор зі Стратина. — Землі вже бракує, не можна стягати більше осадників для розчинення «густого українського соусу». Тепер треба здобувати міста, переселяючи з заходу польських купців і ремісників, будувати нові підприємства, вербуючи робітників із західної Польщі. Затримуючи українізацію церкви і школи, розбити дощенту самоврядування і адміністрацію, заміняючи робітників пропольським елементом. «На Волинській землі нічого не треба робити, тільки полонізувати, полонізувати і ще раз полонізувати!» Незважаючи на переселення до Азії, на охолодження національного запалу Соловками і Сибіром, незалежна Україна відродиться. Але ця Україна, незалежно — 10-, 20- чи 60-мільйонна — ніколи не буде і не може бути союзником Польщі, треба також зробити все, щоб вона була якнайменша. Отже, треба пересунути кордони Польщі на Схід, викинути Україну за Дніпро. Реалізацію цього завдання треба накинути на все польське суспільство, особливо залучаючи католицьких місіонерів. Треба залучити до роботи і Ватикан, щоб він ставився до православ'я як до поганства поміркованого клімату і дав польському духовенству гроші на боротьбу.

«Коли місце схизми на сході займе римо-католицька церква, сміливо можемо дивитись у завтрашню міць, маючи впевненість, що коли після мирної підготовки території в ім'я Ісуса Христа почне діяти меч, то його завоювання визнають найвищі авторитети. Не закінчились, а швидше повертаються хрестові походи, а якщо і не повертались, то мусимо накинути світу цю необхідність, починаючи боротьбу знову, стаючи знову польським підмурівком християнства з певними корективами, яких навчила нас історія» (с. 100).

Відчуваючи, однак, що таке мислення може комусь видатись ординарним, автор наперед займає захисну позицію:

«На закид, що східна політика повинна бути чесною, бо самі були роками у неволі, не маємо права гнобити меншість, — відповідаю, що є різниця між нищенням свідомого народу, з історичною і культурною традицією, і політикою, метою якої є перетворення сірої маси у свідомий народ. І не поможуть тут слізні протести прекраснодушних типів чи кар'єристів, які оригінальним підходом, порядністю за чужий рахунок — майбутньої Польщі — хочуть вирішувати проблеми національних меншин всупереч природним правам еволюції, перевіреним історією…» (с. 70).

Невідомо, кому було потрібне відновлення публікації у 1939 році. Юзевського вже на Волині не було, у повітрі стояв сильний запах пороху, Гітлер затверджував плани ударів на західні міста Польщі, а у постскриптумі до II видання Красіцький писав далі про необхідність маршу на схід, «бо іншої дороги тим часом немає», про потребу полонізації «в чисто польському і латинському дусі», про запровадження григоріанського календаря і латинського алфавіту для українців, про те, «що їх було якнайменше, щоб якнайменше простору залишилось для їхнього сепаратизму. Нема навіть часу на з'ясування, треба негайно приступати до беззаперечної полонізації східних земель. Не маємо вже часу на дискусію над східною проблемою, вже запізно. Запізно на двадцять років!»

Читач отримує враження, що автор збожеволів на ґрунті анти-українськості. Польський фашист бачив гітлерівський меч над шиєю, але це ще збільшувало його ненависть до українців. Ось його мислення: опікшись на придбанні у Гітлера самостійності Карпатській Україні, українці можуть кинутись у наші, польські обійми, щоб отримати можливість походу на схід, під золоті куполи київських церков. Але ми такої можливості їм не дамо. «Не дамо, бо, охоплені німецькими кліщами з півночі, з%аходу і сходу (напевно, півдня? — MC.), не можемо бавитись у жодні східні проблеми (…), а українці повинні бути слабкими».

Вкотре підкреслюючи, що не можна втрачати жодної хвилини у процесі полонізації східних земель, автор разом з тим висуває пропозицію переселення українців до центральної Польщі. Не було вже часу на розробку цього наміру, польський уряд почав його розробку тільки через кілька років, очікуючи в еміграції в Лондоні на визволення країни. А тим часом автор доводив свою правоту: «Будучи внутрішньо сильними, творячи привілеї полякам на кресах і українцям у центральній Польщі, збудуємо монолітну сильну Польщу. Закінчивши етап консолідації, залишимо у заповіті нашим синам виконання великої мрії: Польща від моря до моря». Нижче якийсь читач дописав олівцем: «За п'ять місяців до 1.IX. 1939» — оскільки поряд з підписом автора була надрукована дата написання тексту: Стратин, 20 березня 1939 р.

Тоді минав рік від переведення Юзевського до Лодзі на посаду воєводи. Його місце в Луцьку зайняв Александер Гауке-Новак. Перекреслюючи 10-річний доробок попередника і можливість якої-небудь стабілізації стосунків у підлеглих волостях, новий воєвода реставрував запліснявілі теорії, що на волинській землі мешкають русини, а велика Україна є продуктом німецької політики (документ 40). Обіцяв подальшу екстермінацію під гаслом відновлення позицій, «втрачених внаслідок русифікаційної політики». Досконало орієнтуючись у проблемі, Юзевський застерігав, що «позиція ненависті до всього, що українське, викликає з боку українського населення позицію ненависті до всього, що польське», тому «певний мінімум толерантності не може бути перейдений без настання згубних для держави наслідків»[44], — але це був голос волаючого у пустелі. Слушність перестороги швидко підтвердилася з незначною, хоча болісною поправкою: наслідки були згубними не для держави, бо її вже не було, а для тисяч родин — польських на Волині і українських між Бугом і Віслою.

При Гауке-Новаку кров ще не лилась, але всі ознаки вказували на те, що вибух наближається невблаганно. Народ український Волині дуже швидко ставав нацією, ні в чому не гіршою від польської. Коли у двадцяті роки через Волинь прокочувались хвилі комунізму, то у тридцяті уже панував націоналізм. Не той агресивний, загарбницький, який малювали у чорних фарбах перед війною і після, а захисний, який бореться за право господаря на рідній землі, не займаючи ні метра чужої, насичений духом свободи, ворогами якої були майже всі поляки. Це не перешкоджало українцям наслідувати поляків, борючись за свободу в ОУН, так, як поляки боролись у ПОВ.

В архіві нових актів Варшави збереглись під час війни два томи анкет[45] з фотографіями і відбитками пальців волинської молоді, арештованої у 1939 році за звинуваченням у приналежності до ОУН. Слідчі органи пересилали ці анкети з Луцька до Варшави з метою відшукати в картотеці злочинців. У першому томі на літери А-Л зібрано анкети 95 осіб з повітів Луцьк і Горохів, кілька з Костопільського і одна зі Здолбунова. З Дубненського не знайшлося жодної, хоча відомо, що там були арешти. Другий том включає понад 100 анкет. Всередині є докази, що акти були у НКВД, тобто це були тільки залишки — в цілому могли налічуватись тисячі.

Бо діяльність ОУН розвивалась тоді у таких місцевостях, у яких за часів Юзевського панувала неосвіченість. Під загрозою втрати релігійної і національної ідентичності найшвидше дозрівала молодь, яка через ОУН включалась до боротьби з польським агресивним націоналізмом.

Не чекаючи, поки буде забитий у її духовну домовину останній цвях.

Документи 34-49