Розділ «Частина друга Репресії Другої Речі Посполитої»

Настанова бездоганна. Навернення серед польських мас залишається дуже популярним і гаряче ними підтримується. Польське населення ставиться до наверненого населення приязно і сердечно, доказом чого є різноманітні спільні розваги і відзначення.

6. Свято 3 травня

На території повіту в місцевостях, де відбувається навернення, були організовані відзначення 3 травня. Всюди у тих місцевостях брало участь все польське населення і навернені, влаштовувались урочистості й спільні патріотичні маніфестації.

В окреслений період жодних заворушень з причини навернення не було.

За голову /—/ Подзємський Ян майор

CAW3 DP1З13.3/2

А. Надбужанець

Холмське пекло

Після смерті Пілсудського українці на Холмщині, Волині й Підляшші дочекались сюрпризу: парцеляції польських земельних маєтків. Парцельована земля розподілялась осадникам з центральної Польщі, які оселялись біля наших, переважно змішаних сіл, де українці все-таки становили більшість. До цього часу українці не полонізувались, навпаки — поляки розмовляли українською, польські дівчата гаптували сорочки, фартушки та інші дрібниці, позичаючи взірці від українок, а господарі взаємно відвідували один одного на Різдво чи Великдень. (…)

У 1934 році польський уряд організував брутальну антиукраїнську акцію — руйнування православних церков. І то не тільки у Грубешівському, але й на Холмщині, Підляшші і Волині. Цим ганебним завданням було навантажено найнижчий рівень адміністрації — гмінних війтів. Нищителів рекрутували серед осадників, платили по 5 злотих, і тому охочих було більше, ніж потрібно. (…)

З демографічної точки зору українці мали значну перевагу над поляками. Майже у кожному селі була церква, тоді як костел припадав на 4–5 сіл. Багато українських православних церков поляки відібрали і переробили на костели. У Сагрині знаходилося управління гміни, але не було костелу, то відібрали гарну кам'яну церкву. Так зробили з іншими церквами, а ті, які їм були не потрібні, призначили до руйнування. План знищення реалізовувався послідовно, незважаючи на благання і сльози старих, жінок і дітей. Кам'яні церкви підривали динамітом, у дерев'яних підпилювали стовпи, накидали шнури, і переважно п'яні робітники тягнули, поки церква не завалиться. Українське православне населення намагалось захистити храми, ставали на коліна довкола церкви, молились і благали руйнівника, щоб пожалів справу прадідів. Така поведінка людей доводила польських бандитів до запеклості, вони брутально викидали вірних через паркан на вулицю, били їх і зневажали. (…) Так на Холмщині знищено 64 церкви.

Про «християнську любов» «суперкатолицької» Польщі і її духовенства досконало свідчить історія села Набруж у Грубешівському повіті. Не пам'ятаю дати, але це було у травні в четвер. Поліція почала зганяти гумовими палицями українців з навколишніх сіл до костелу в Набружі, щоб «перехрестити» їх у римо-католиків. їх гнали як худобу з сіл Пасіка, Моложів і Тучапи. Дехто з гнаних встиг вдома трохи попоїсти, інші їли у дорозі, сподіваючись, що завдяки цьому ксьондз не дасть святого причастя, після якого вони вже стали б римо-католиками. Але це не допомогло: на заяву, що вони не натще, ксьондз відповідав: «Не шкодить — пан Бог добрий, то все пробачить!» Приймаючи це «причастя», люди голосили, що хвилювало навіть поляків. Якась полька голосно запитала: «Боже — що вони роблять з цими людьми?» Українець, що стояв збоку, відповів спочатку польською: «Кінець світу буде чи не буде, але…» і завершив українською: «але кінець Польщі буде, і то швидко!»

Потім ксьондз вийшов на амвон з проповіддю: «Брати і сестри! Ви бачили, з якою радістю і сльозами в очах цей народ приймав наше польське причастя. Ваша римо-католицька віра є справжньою вірою, і ніхто Вам уже не скаже, що ви є русинами. Амінь! Так виглядав добровільний перехід православних українців у римо-католицьких поляків». (…)

Мешканці села Пасіки вирішили пізніше піти до церкви і висповідатись від примусового гріха переходу в римо-католицьку віру. Коли йшли через ліс нашого землевласника, з кущів вискочив поляк з нашого села Владислав Казюк і почав бити палицею по головах. Особливо потерпіли старі, жінки і діти, які не встигли втекти. Чотири підводи напівтрупів відвезли до шпиталю в Грубешеві. Незважаючи на те, що поляк вимазав лице сажею, люди його впізнали, він тепер живе в місті Аделаїда в Австралії. Це було перед нашим Великоднем.

На сам Великдень прийшла черга і на українців з нашого села М'ягке. Війт прислав священикові листа з вимогою відправлення Великодньої служби польською мовою і з погрозою: в разі непослуху він буде заарештований і перевезений до в'язниці. Але наш дідусь Кусьмій не зрадив вірних і відправляв Службу Божу українською. На службу прийшли молоді поляки у шапках і, штурхаючи людей ліктями, з голосними розмовами почали протискатись до вівтаря, щоб почути, яїсою мовою проводитиметься Служба Божа. До цього часу їх ніхто не бачив у нашому селі. Коли народ молився і співав «Христос Воскрес!», польська банда зносила палиці і піки, готуючись до бійки. Запланувала і організувала її поліція. Розуміючи, що українське населення віддане своїй вірі, церкві й священикові та може дати відсіч нападникам, влада створила боївку, яка б за допомогою ножів, палиць і пік зробила прохід у церкві, щоб уможливити арешт священика.

Після закінчення Служби Божої священик вийняв з кишені листа і сказав до людей: «Отримав листа від війта з вимогою відправлення Служби Божої польською мовою. Але я не зрадив вірності рідній батьківській мові, якою розмовляли і молились мої предки, не зрадив вас, хоча знаю, що чекає менё арешт і ув'язнення. Не зламайте і ви тієї вірності, тримайтесь міцно батьківської мови і Христової віри, а милосердний Бог завжди буде з Вами. Поляки знущаються з нас, невинних. Знущаються вже перед своєю смертю. Польща стоїть на солом'яних ногах, скоро вони підігнуться, і вся Польща впаде. Моліться, дорогі брати і сестри, щоб милосердний Бог прискорив цей час. Я вас не забуду, буду за вас молитися всюди, куди мене не закине доля».

Перед дверима церкви стояли два постерункові — Заремба і Варшава з багнетами при карабінах відповідно до статуту.

Настрій був гнітючий. Дівчата не починали хороводу. Люди стояли з опущеними головами, зі сльозами на очах, з ненавистю до убраних у темно-сині мундири поляків, які стояли при дверях і чекали на священика, щоб його арештувати. Біля церкви стояла група близько сорока поляків. Один із них, Бронек Казюк, брат того бандита, який бив людей з Пасік, підскочив до 18-річного хлопчини Василевського і закричав: «Василь, йдемо боротись!» Той здивувався: «Бронек, ти що, здурів? Боротись у новому костюмі?» Бронек, мужчина після армії, схопив Василя і кинув у калюжу. Василь, з якого стікало болото, виліз з калюжі і запитав: «Бачиш, що з мене зробив? Ти знаєш, як я тяжко працював на цей костюм?» А обидва хлопці походили з бідних родин, працювали на фільварку. Бронек підскочив до Василя: «Що не подобається тобі к… твоя мати?» — і вдарив кулаком у ніс. Потекла кров. Василь знітився: «Бронек — за що?!» і полетів додому поскаржитись братам. На це поляки чекали — прилетить брат, розпочнеться бійка. Середнього брата десь не було, тільки старший Роман, що мав дружину і двоє дітей. Підлетів до Бронка з голими руками, бо не хотів битись. «За що ти Василя побив?» — Тут підскочив довгий Бацила і три рази вдарив Романа ножем у плечі. Вдарений упав, з рота полилась кров, наші хлопці кинулись на бандитів, але беззбройні падали один за другим, порізані ножами, порубані лопатами, з порозбиваними головами. Поліція посміхалась, збоку спостерігаючи за перемогою своєї банди.

Я мав тоді 16 років. Побачивши побиття, сів на землю і трясся зі страху. Відчуваю страх і сьогодні, коли це все згадаю. Найгірші звірі не зробили б того з людьми, що зробили польські бандити. Довкола лунав крик і плач жінок, дівчат, плач дітей. Прибігла дружина Романа і почала голосити: «Що ти кому зробив, що тебе так побито? Люди кохані, дайте швидко воза, бо поки до лікаря їх довеземо, то вся кров зійде!»

Коли священик вийшов з церкви, то дільничний Заремба хотів накласти наручники, але на захист стали жінки. На допомогу кинулась поліція. Священика у наручниках привезли до найближчого постерунка, потім відіслали етапом з постерунка на постерунок, аж до окружної комендатури, але так і не відомо, чи довезли його туди, чи десь по дорозі його ліквідували, бо люди пізніше шукали по різних установах, в лісі, але сліду не знайшли.