Розділ «* * *»

— Йдіть у село і забирайте хліб, який ховають від вас куркулі!

Голод, як кажуть, не тітка, і злюмпований робітничий клас із задоволенням прийняв це «чудове» гасло і поринув у село грабувати до-недавно віднайденого свого союзника, брата-селянина. Навесні 1918 року було терміново сформовано збройні робочі продовольчі загони, чисельність яких до осені перевищила 40 тисяч багнетів. Вони грабували село сумлінно, начисто. У разі потреби залучали й регулярні військові частини.

Ленін особисто керував цим грабежем, давав місцевій владі найсуворіші вказівки, директиви, вимагав їхнього негайного виконання:

«Розстрілювати змовників і тих, які вагаються, нікого не запитуючи і не допускаючи ідіотської тяганини…[7]

…Повісити (неодмінно повісити, щоб народ бачив) не менше 100 відомих куркулів… забрати від них весь хліб, призначити заручників. Зробити так, щоб на сотні верств навкруги народ бачив, тремтів, знав, кричав — душать і задушать куркулів. Телеграфуйте про одержання і виконання [8].

Під личиною «зелених» (ми потім на них усе звалимо) пройдемо на 100–200 верст і перевішаємо куркулів, поміщиків, попів. Премія 100.000 руб. за вішальника» [6].

Не минуло й півроку, як більшовики почали війну проти селянства, яке дало їм владу. Ця війна тривала безупинно аж до 1954 р., тобто майже 40 років.

Село запекло пручалося юдо-більшовицькому грабежу, убило тисячі «продотрядовців». Однак сили були занадто нерівні і хліб викачували й викачували вщент. Голод, масова голодна смерть охопили сільські регіони насамперед України, Кубані, Поволжя.

Коли ходаки з українського села, що вимирало, прийшли за допомогою до Лейби Троцького, цей вилупок обурено сказав їм:

— Так хіба ж це голод?! От коли я доб'юся, щоб ваші матері їли своїх дітей, тоді й буде справжній голод! Тоді й приходьте! [9]

Знайшли в кого просити допомоги нещасні. Адже для більшовицьких вождів-нелюдів, мерзоти, у якої рука не здригнулася нишком розстріляти помазаника Божого — царя, разом з родиною дітьми, прислугою й доктором Боткіним, сіромахи-селяни були не людьми, а гноєм.

І селянам нічого не залишалося, як захищатися від цієї юдо-більшовицької звірини, нарощувати свій збройний опір. Тоді, по суті, і розпочалася чотирьохрічна громадянська війна, що злилася з білим рухом та інтервенцією Антанти.

Але і після чотирьох років війна селян з більшовиками не тільки не стихла, а й набрала нових обертів. По всій країні спалахнули масові збройні селянські повстання, насамперед у найзаможніших сільських регіонах, де більшовицький грабіж, репресії були особливо жорстокими, — на Україні, Кубані, Дону, Тамбовщині, на Поволжі. Вони почали поширюватися і у військових частинах. Повстав Кронштадт, після того як його моряки, селянські сини, побували під час відпусток у рідних вимираючих від голоду селах. На Тамбовщині на сторону селян перейшли військові підрозділи під командуванням Антонова.

Для більшовицької верхівки справа набрала настільки небезпечних обертів, що вона почала подумувати про втечу з країни, якщо не вдасться придушити селянство. На цей випадок Ленін, Троцький, Зинов'єв (Апфельбаум), Каменев (Розенфельд), Менжинський, Дзержинський, інші партбонзи перерахували на свої рахунки в іноземні банки величезні валютні суми.

Найбільш завбачливим серед них виявився голова ВЦВК, «всеросійський староста» Свердлов (Янкель Мойсейович Гаухман). Через багато років після його смерті (помер у 1919 р., у віці 34 роки за таємничих не цілком відомих дотепер обставин) у кремлівському складі знайшли його особистий величезний сейф. Він виявився вщент заповненим коштовностями, ювелірними виробами, золотими монетами, закордонною валютою. У ньому також знайшли цілу купу закордонних паспортів — його, членів родини і найближчих родичів. Усе це було приготовлене, очевидно, на випадок, якщо доведеться чкурнути.

А наразі більшовицькі вожді спрямували на придушення селянського повстання всю міць Червоної Армії, каральних органів, партійно-радянський актив. Кронштадтське повстання утопили в крові матросів, яких косили кулеметами, артилерією.

Під час придушення «антонівщини» Тухачевський і Антонов-Овсієнко застосували отруйний газ. За укриття «бандита» або зброї, хазяїна садиби розстрілювали на місці, родину виселяли, будинок спалювали. За підтримку, допомогу повстанцям у селах розстрілювали кожного десятого мешканця, репресували родини, чинили звірства, які потім, в роки Вітчизняної війни фашистські карателі застосовували проти мирного населення на окупованих територіях: вони все-таки не наважилися, на відміну від більшовицьких карателів, застосовувати гази. Схожі «заходи» проти повсталих селян застосовували по цілій країні. Наприклад, для придушення селянських бунтів у Хакасії, командир, відомий згодом як дитячий письменник Аркадій Гайдар власноручно розстрілював до 19 полонених «бунтівників» щодня.

Однак ці звірячі репресії не вирішували проблеми, а лише посилювали ненависть селянства до більшовиків, зміцнювали опір хлібозаготівлям. Село перестало засівати свої поля: бо й так більшовики відберуть врожай. Засівали лише невеликі ділянки для вирішення сімейних нестатків. Але забирали і це. Фактично «дану» у 1917 році селянам землю більшовики відібрали, точніше, селяни самі їм повернули, як непотрібну.

Більшовицький грабіж, репресії спричинили таку руїну, запустіння села, його ріллі, нив, якого не було ніколи впродовж усієї минулої багатотисячної історії. Навіть монголо-татар-ську навалу за масштабами завданих збитків ніяк не можна порівняти з жахами юдо-більшовицької навали.

Зрештою стало зрозуміло і більшовикам: у таких умовах без армії, зброї, крові хліб у села не візьмеш, та й брати незабаром буде нічого. І це змусило їх відступити і почати нову політику у відносинах із селянами — НЕП, замінити «продрозверстку» «продподатком». Тільки після цього село вгамувалося, селяни відклали зброю, взялися за плуг і швидко нагодували країну. Тоді закінчився голод.