Розділ «Частина II. Документи і матеріали»

Потривало цілий день, заки військові частини сіли на дніпрові кораблі та у вагони. Цієї цікавої їзди не можу описувати із-за браку місця. Никопіль ми взяли легко одною сотнею (1 сотнею УСС), яка й залишилася там як залога. Решта пішла на Олександрівськ. Ми дізналися від наших розвідчих частин, що там стоїть сильна московська залога. Німці наближалися з півночі; а ми на кораблях із півдня. Однак німці не зважувалися наступати на місто; вони казали, що чекали на збільшення артилерії тяжкими гарматами. Вони й нам відраджували наступати на Олександрівськ — але даремно! наші хлопці прямо горіли бажанням бою й перемоги. Ми мали тільки одну батерію легких гармат. На Великім Лузі ми висадили наші частини й поволі, обережно наступали на місто. Мушу підкреслити, що під час цілої операції населення помагало нам усіми силами, що було для нас — очевидно — дуже корисним, але про це пізніше. Ми угрупувалися перед містом, в лісах Великого Лугу. Я мав у розпорядженні 6.000 крісів і одну батерію та два літаки. Вони сповняли дуже добре розвідчу службу. Вони й кидали на всі три двірці Олександрівська бомби з успіхом; на станціях стояло багато московських транспортів.

Другого дня вранці почався завзятий бій, ворог кидав усе нові й нові сили. Підкреслюю, що ми почали бій, не чекаючи приходу німців із півдня. По перших зустрічах ми мусіли відійти назад на Великий Луг, а деякі частини на кораблі. Я стягнув тоді всі частини, які мав ще в розпорядженні й кинув їх на один вузький відтинок, так що я мав безумовну перевагу. Німецьку артилерію я прохав обстрілювати північну станцію, звідкіля ворог кидав на нас усе нові резерви, щоб в цей спосіб перерізати йому цей шлях. І справді німецька артилерія помогла нам. Ворог думав, що наступ буде з півдня і там задержав свої резерви. Ми проламали фронт і по тяжких боях обсадили південну станцію Олександрівська. Всі стрільці тоді визначилися! Хоробро боролися. Я не маю слів похвали, бо таких слів нема! Надзвичайно відзначився тоді четар Никифорук, родом із Снятина, зо своїми частинами.

По тім успіху москалі втекли в паніці та залишили багато полонених і воєнного матеріялу. На превеликий жаль і ми мали втрати, однак ми знали, що герої, які тоді впали, не впали даром!

В цих днях я бачив Січових Стрільців у тяжкім бої і мушу ще раз підкреслити, що вони всі надзвичайно хоробро боролися. І знов згадав я слова австрійського генерала в Жмеринці…

УСС залишилися залогою в місті. Перша сотня стояла окремо в Никополі, а четверта (гуцульська) сотня, найкраща з усіх, була відокремлена в Катеринославі. По тяжких хвилинах наступили гарні, мирні часи відпочинку. Тоді ми ближче пізнали місцеве населення й тамошні обставини.

Цивільна адміністрація до нашого приходу була в руках тамішніх українців, дуже гарних людей, а також і військова адміністрація. Ми ж уважали себе тільки за братів, які помагають населенню в устроєнні своєї влади. Так само, як і в Херсоні, і тут стрільці скоро стали улюбленцями населення. Зорганізували національний театр і кожного дня давали українські вистави. На них була майже кожного дня збірка всіх славних УСС-ів. Наша музика грала кожного вечора в городськім саді, де сходилася вся українська інтелігенція. Я з радістю згадую ці гарні дні вільного і справді українського життя!

Українці почали видавати часопис «Січ», в якім працювали теж два стрільці — Кметь і М. Заклинський. Всюди, де тільки було треба, ішли стрільці з охотою помагати братам у розбудові українського життя. Я діставав від команди австрійської армії різні «гарні» накази, як висилка карних експедицій на селян і т. і. Однак усі ці «цінні папери» йшли в мене одною дорогою — а то до коша, який стояв під столом у моїй канцелярії. Ясно також, що я у висліді такої поведінки мав величезні труднощі і що прийшло до того, що наша австрійська влада вважала мене за політично ненадійну людину. Ми стояли вже з 10 днів в Олександрівську, коли там прибула дивізія генерала Натієва, яка була українською національною частиною. Гетьманський переворот315 заскочив нас зовсім нагло й відкрито кажу, що і населення, і військо було з нього невдоволене від самого початку. Він так заскочив нас, що ми не могли вже нічого зробити.

Від того перевороту почалася для нас доба інтриґ, брехні й усяких труднощів. Всюди змінилися органи влади; багато українців уступило, а на їх місце посаджено москалів, чорносотенців, які давили всякий український національний рух. Рука-в-руку йшли з ними — вибачте за слово — дурні австрійські команди.

Першим кроком нової влади було усунення дивізії Натієва, що прибула була в Олександрівськ з Мелітополя, що був на південь від нас під німецькою владою. Мушу сказати, що ми жили дуже приязно з тим військом (Натієва) і що ніколи не було ніякого непорозуміння між нами. Ми часто влаштовували з козаками цієї дивізії прогульки — на Хортицю, до Великого Лугу і т. і. В цій дивізії був і третій кінний гайдамацький полк, а командантом його був полковник Петрів, що пізніше, в році 1919 був військовим міністром у Кам’янці-Под. Взагалі відносини були чудові: поміж стрільцями й козаками не було ніяких різниць — всі були українцями!

Коли згадаю ці часи, то з обуренням думаю про теперішню політичну пропасть, яка ділить галичан і наддніпрянців; я вважаю це страшним злочином, бо між обома частями нема ніякої різниці!

Німецька влада з дня-на-день все гірше виступала проти населення, а з нею спільно й австрійська влада. Тут стверджую, що знов поляки були в тому винуваті, бо майже всі розвідчі (розвідка й контррозвідка) частини генеральної булави австрійської армії були обсаджені старшинами польської народности.

Я й мої частини все обороняли місцеве населення й ішли проти австрійських військових влад та проти гетьманського уряду, бо ми ставили на перше місце Україну! Доноси до Відня, Берліна й до гетьмана збільшувалися щодня. Я з моїми частинами були оточені шпигунами німецькими та гетьманськими, бо і гетьман і німці боялися, що я зроблю переворот316.

Всі українські діячі, які боялися німецьких тюрм, утікали в район, де стояли УСС, бо вони знали, що між ними вони безпечні. І так багато їх ми сховали у нас. Дуже часто приїздили до нас українські діячі порадитися з нами про ситуацію і про це знали різні шпигуни, які оточували нас і через те почалася нова кампанія проти нас. Раз мене покликали до Відня, до тодішнього шефа генеральної булави Арца. Він вручив мені може зо сто доносів на мене і на УСС-ів з питанням, що я на це скажу. Я взяв ці «бумажки» й сказав, що перегляну їх та дам мою відповідь. Я справді переглянув ці папери та спалив їх. Моя відповідь Арцові була коротка, лаконічна: «Брехня!» Потім я виїхав назад до УСС-ів. Так ми стояли може півтора місяця в Олександрівську, аж нагло ми дістали наказ від’їхати до Єлисаветгорода. За два дні ми заїхали туди через Катеринослав де й виконували службу залоги. Тяжко приходилося нам прощатися з нашими приятелями і — мабуть — їм теж було тяжко на серці.

Як тільки ми виїхали, гетьманський комісар закрив наш український часопис «Січ», а наших двох редакторів (стрільців) замкнув до тюрми. Я скоро дізнався про те від наших селян і вислав «грубу» депешу до австрійської команди, яка залишилась в Олександрівську, щоб вона негайно випустила стрільців на волю. І справді — це помогло; за два дні вони були в мене в Єлисаветгороді й розказували мені, як там тепер гуляють чорносотенці. Все це влаштував був австрійський військовий суддя (авдитор) д[окто]р Бляйхер з Перемишля, завзятий вшехполяк. З цим типом я особисто мав неприємну справу. Цей чоловік прийшов переслухати мене, як свідка в одній справі й вперто говорив про «русінів», а ніколи про українців. Я так обурився, що сказав йому в очі, що не дамся переслухати таким хамом і викинув його за двері. Наслідок був такий, що австрійська команда прислала мені «айнен штренґен фервайс», себто строгий виговір; це був для старшин рід кари, бо це вписувалося в кваліфікаційну листу і в наслідок цього старшина не міг скоро авансувати.

Єлисаветгород — це великий фабричний город. Було там багато робітників і австрійська військова влада остерігала нас перед ними. Але ми скоро переконалися, що це були гарні люди й ми жили з ними у дружніх відносинах. Тоді ми були під командою 7 австрійської дивізії, яка дуже ворожо відносилася до нас — з отаких причин: Командантом її був старий генерал, який у нашій справі зовсім не орієнтувався, так само не орієнтувався й у військових справах. Але зате він, хоч уже старий, любився в одній московці (казали, що це була навіть якась княгиня, але це байдуже!) і ця пані кермувала ним. Я поїхав до Відня, де й удалося мені добитися, що його відкликали. Але його наслідником був мадяр, зовсім не кращий. При дивізії був начальником розвідки — природно — жид-поляк, пан Епштайн, який усю свою роботу зосередив на інтригах проти УСС-ів. І того хама я висадив, а на його місце призначено щирого українця, поручника Кізюка з Бучача. Тоді нам стало краще. Так само при вищій команді — корпусі був наш чоловік, сотник Федитник.

Мушу заявити, що обидва вони нам дуже помогли й що я багато завдячую їм, а зо мною й УСС. Всі доноси, які вони діставали на нас, вони пересилали мені, замість того, щоб відсилати їх до австрійської начальної команди. Обидва щирі українці, добрі старшини й дуже віддані народові.

Тоді вже був у нас д[окто]р Володимир Старосольський317, що його стрільці і я дуже любили. В Єлисаветгороді були тільки наші бойові частини, а недалеко стояв ще Кіш УСС і Вишкіл, які приїхали з Галичини під командою д[окто]ра Н. Гірняка, зг[о]л[овно] Гриця Коссака. Я мав тоді плян збільшити бойовий стан УСС-ів і тому утворив новий курінь, командантом якого став д[окто]р Володимир Старосольський. Я все працював спільно з ним і нам на спілку вдалося врятувати життя деяким українцям, які вже були засуджені на смерть.

Цей новий курінь — на жаль — довго не існував. Команда австр[ійської] 7 дивізії довідалася зо звітів про стан, що я утворив нову частину УСС-ів, яких вона взагалі вважала «небезпечними». І скоро прийшов наказ розформувати цей курінь. Як же тепер вдоволити обі сторони? Отже ми на папері розформували цей курінь, але в дійсності ми поповнили ним старі частини УСС-ів, так що стан був більший, ніж це дозволено, але на папері, в звітах все було в порядку.

Гуцульська сотня УСС-ів, що стояла в Масляниківці (село біля Єлисаветгорода) зорганізувала малий театр, в якім грали тільки самі аматори УСС. Він давав вистави в одній стодолі два рази в тижні. Тоді ціле село було приявне, а по виставі були танки і наші хлопці весело танцювали з тамошніми дівчатами до ранку. Якщо вранці була служба, то всі, що танцювали до ранку, добре її сповняли; з того дрібного факту видно, яке добре було це військо.

Чимало стрільців я на власну руку відкомандовував по різних губерніях України, щоб вони організували школи. Четар Микола Саєвич і сотник Дмитро Вітовський були з цим завданням на Поділлі і на Херсонщині й вони справді мали багато успіхів.