Розділ «Частина II. Документи і матеріали»

Незадовго німці розпочали похід на Україну. Хоч я знав, яку вони політику поведуть на Україні, одначе мимо того тішився, що Україну займають вони, а не Австрія, з тої простої причини, що з Австрією прийшли б на Україну поляки, смертельні вороги українського народу.

В півтора місяця опісля вмаширували на Україну також австрійські війська, головно по хліб і щоб не дати німцям занадто вкорінитися. Зараз повстали між обома центральними державами великі непорозуміння на Україні із-за обсаджуваних територій та із-за команди.

З австрійськими військами вступили на територію Української Держави також Укр. Січові Стрільці. Була це добровільна українська формація, яка повстала в Галичині з початком війни, щоби боротися проти Росії, як гнобительки України. Сю українську формацію в Австрії переслідовано від початку, бо Австрійський уряд, — зрештою слушно, — підозрював цю українсько-галицьку формацію, що вона бореться не за центральні держави, тільки за українську справу. Якраз тим симпатична була для мене ця українська формація. Їй постійно грозило розв’язання зі сторони Австрії, до якого я всіма силами старався не допустити. Лекше було мені це робити, відколи на престол вступив молодий цісар Карло. Але зовсім легка не була моя робота, бо на Укр. Січових Стрільців приходили вічно доноси до Головної Австрійської Команди. Доноси ці робили ріжні австрійські офіцери від низьких до високих, а особливо поляки з ріжних сфер. В Головній Австрійській Команді стояли цілі паки таких доносів найріжнішого змісту. Референти постійно вносили на розв’язання.

Розв’язання Українських Січових Стрільців було б дуже прикре для українського народу в Галичині, бо це було тоді одиноке українське національне військо. Щоб не допустити до того розв’язання, постарався, щоб мене іменовали командантом українського легіону. Коли доноси й тоді не уставали та й Укр. Січовим Стрільцям грозило дальше розв’язання, заявив я шефові генерального штабу Арцові, що я особисто з цілим українським легіоном піднесу повстання проти Австрії, при чім я і вони добре знали, що за Ураїнськими Січовими Стрільцями підуть всі українські полки австрійської армії. Це помогло — і Українським Січовим Стрільцям дали спокій. Бодай на якийсь час.

Команду над Українськими Січовими Стрільцями обняв я дня 1 квітня 1918. Вони стояли тоді залогою в Копані під Херсоном (На Великій Україні). Я приїхав безпосередньо перед їх наступом на м. Херсон, який був в руках більшовиків. Приняли мене дуже добре, бо вже знали, що я не думаю робити жодної австрійської політики, тільки чисто національну. Раненько 26 квітня розпочався наступ на м. Херсон. Ми пішки йшли 5 годин з Копані до Херсону, де мали наступати як резерва правого крила 11-ої дивізії. О годині 2-ій по полудні вступили ми до Херсону, не беручи участи в бою, бо не було потрібно. Херсон — гарне місто, положене при устю Дніпра до Чорного моря на великій рівнині. Кругом степи. З Херсону поплили Українські Січові Стрільці кораблем до Нікополя над Дніпром (Це «Великий Луг»). Там остала перша сотня як гарнізон під командою (покійного вже) сотника Никорака. Инші частини Січових Стрільців поплили дальше кораблем до Олександрівська (на Лівобережжі), який здобули тяжким боєм від російських більшовиків. Там стояли ми гарнізоном два місяці. Від там робив я зі старшинами Січових Стрільців часті прогулки на близьку «Січ» (на Хортицю, Царицинський Кут, Кічкас і Біленьке).

З усіх місцевостей давнього Запорожжа найбільше вражіння робила на мене околиця «Вовчого Горла», особливо вечером, як заходило сонце. Я їздив туди дуже часто, не раз день по дневі. Один вечір перебув я там з покійним полковником Вітовським299, пізніш секретарем війни ЗОУНР.

Територія давнього Запорожжа має несподівано свідоме українське населення. Я розмовляв з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться тим, що він з вольного козацького роду.

В тім часі була там розвинена організація «Вільного Козацтва» під проводом члена У. Ц. Р. Отамана Олівера, з яким я гарно жив. Ця організація могла мати коло десяти тисяч членів. Була це майже виключно кавалерія з добрими кіньми, мали й броневики, які забрали у відступаючої російської армії. «Вільне Козацтво» було проти гетьмана, а за Центральною Радою. Також в тім часі прийшла з Мелітополя (коло Криму) до Олександрівська бригада генерала Натієва300, з роду грузина, який одначе дуже сприяв Українській національній справі. Він також був проти гетьмана, а за Центральною Радою. Був це симпатичний чоловік і мав також симпатичного шефа штабу, родом з Полтавщини, якого фамілію я забув. Пізніший військовий міністр Петров301 був у Натієва командиром третього гайдамацького полку і стояв в Царицинськім Куті, де я й познайомився з ним і близько жив з його полком. В тім полку служили й улани з мого полку, які втекли з Австрії. Я їх там пізнав. Ми зустрічалися й говорили.

В Олександрівську стояли також 1 — й і 2-й запоріжські полки, в яких теж служили галицькі офіцери, м. и. Юліян Чайківський з Чортківщини, що тепер служать у С. С. (група Коновальця). В тих кругах обертався я два місяці. Мої УСС дуже близько жили з тими групами й разом робили прогульки на «Січ», разом там виставили хрест і т. и. З тих причин мав я багато від гетьманських доносів до німців. Німці обставили мене аж 10 шпіонами. Неприємності мої збільшувалися ще тому, що я не виконував наказів робити карні експедиції.

Весь час мого командування над Українськими Січовими Стрільцями йшла боротьба проти мене зі сторони німецької Головної Кватири, обох міністрів закордонних справ (німецького й австрійського) та австрійської Начальної Команди. Всі доноси на мене збіралися у німців у Київі, котрі через німецького посла Мума302 і мого особистого неприятеля австрійського посла Форгача303 (бувшого міністра) висилали ті доноси в Австрію. Гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб мене усунули. Мене раз у раз завзивали до Відня й до Німеччини, де мені за моє поведения грозили відняттям команди, розв’язанням УСС і т. и. Я на все те відповідав також погрозою, про яку вище згадував.

З тих інтересних для мене часів пригадую собі такий епізод. В Звенигородськім повіті селяне, невдоволені гетьмансько-поміщицьким режимом, зробили повстання під проводом селянина Шевченка304, з яким я також знався. Повстанців тих було коло 6000. Німці й австрійці одержали наказ здавити це повстання. Я становив тоді полудневу групу австрійського війська і мав крім УСС (коло 2000 людей) ще 3-й Тернопільський батальон 115 полку, дві сотні з другого батальону 203 полку, дві батареї, одну компанію мадьярських стрільців й одну компанію піонірів — все (крім мадьярської компанії) українські частини з Галичини. Я одержав наказ взяти участь в здавленню повстання й постановив не виконати наказу. Своє угруповання в тій цілі послав до дивізії; виставив полеві сторожі, але навіть не рушився з місця. У сусідньої групи майора Лянга інтервеніював я, щоб не палив збунтованих сел. Повстанців повідомив я про рух німецьких сил, які надходили з півночі. Повстанці зустріли з боєм німців, які мали в тім бою значні втрати, але повстанців не розбили. Ті подалися назад і розійшлися зі зброєю. Тільки Шевченка якось німці впіймали. Держали його місяць в тюрмі і в кінці випустили, побоюючися його популярности, а може й мого знайомства з ним. Від тоді число німецьких шпіонів коло мене подвоїлося, про що аж опісля довідався я з актів австрійської вищої Команди. Ніхто з німецьких вищих офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця.

Доноси все більшали, а зміст їх ставав що раз більше ненависний. В кінці закинули мені, що я своїм поведениям з селянством підготовляю грунт більшовизмові в народі й війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї відсутності при УСС мали їх розв’язати. Ще перед тим на ті всі доноси вислав я шефові генерального штабу — признаю се імпертінентське[12] вияснення, за яке одержав на письмі догану (котру мені в цілости вписали в мою офіцерську кваліфікацію в цілі опізнення мого авансу; я був тоді сотником). У Відні завізвали мене до цісаря, який подав мені до перегляду цілий пак доносів зі словами: «Я знаю, що це все неправда». Я забрав ті акти, перечитав і кинув у піч. Я був тоді дуже неспокійний, бо від УСС раз у раз приходили то депеші, то кур’єри з донесеннями, що їх хочуть розв’язати. Я відповів їм, що нема небезпеки. З Відня покликали мене через міністерство закордонних справ до Берліна до цісаря Вільгельма. Я знав, що дві неділі опісля поїде до Німеччини цісар Карло з Буріяном в важних політичних справах, про які не можу ще тепер писати з особистих причин…

Цісар Вільгельм був тоді в своїй головній кватирі в Спаа (Бельгія), де я поїхав за ним. Спаа — це мале купелеве містечко, дуже гарне. Було це в серпні 1918, вечором, як я надзвичайним поїздом приїхав до Спаа. Може це троха дивне, але я без зацікавлення зближався до німецької Головної кватири. Застав я там великий лад і порядок, який кидався в очі відразу. В одній з віл мешкав цісар Вільгельм, до якого мене покликано. В місті я бачив пруську гвардію. Представлялося ще добре, але один старшина німецького генерального штабу сказав мені, що на фронті не добре. На другий день о 12 годині в полуднє визначено мені авдієнцію. Німецький цісар прийняв мене досить холодно. Питав про Україну, мої вражіння з того краю. Я отверто заявив, що теперішня господарка окупаційних армій і політика Гренера305 — Скоропадського доведе до катастрофи. В його невиразній відповіді виразне було тільки те, що йому моя присутність на Україні не бажана (що зрештою в часі мого повороту через Берлін державний підсекретарь Баер виразно мені заявив і просив мене, щоби я не вертав на Україну. Я відповів Баерові, що це моя річ і що він незадовго довідається чи я поверну, чи ні). Зі слів цісаря Вільгельма міг я ще винести, що він більше вірить Тренерові, чим мені.

Мимо такого прийняття покористувався нагодою, щоб утруднити Буріянові ціль його подорожі.

Німецький цісар зробив на мене вражіння німецького студента з самопевністю виступу, з якого пробивалася очевидна манія величини. В мові і поведению безтактний, сильно разив. Я його тоді бачив вперше, і мабуть в останнє.

Того самого дня був я у Гертлінга306. Це старенький чоловік, літ понад 60, дуже симпатичний. Я представив йому докладно, що німецькі війська роблять на Україні. Він відповів, що ті справи до нього не належать. Я й тут старався приготувати Буріянові «мягке крісло», як-то кажуть. Що це мені удалося, заявив мені опісля сам гр. Буріян, який по моїм повороті до Відня з обуренням закидав мені це. Я спокійно відповів йому, що я тільки інстанціонував в справі зміни політики на Україні, але безуспішно. Він сам відповів мені зі злобою, що після звітів Форгача нема ніякої України. Це мене так обурило, що я навіть не попрощався з ним і вийшов з салі.

Ще блище до фронту, чим цісар Вільгельм, сидів Людендорф307 (при оперативнім штабі німецької начальної команди). Я був і у нього на третій день по візиті у цісаря Вільгельма. Людендорф чоловік середнього віку, твердий, маломовний і з виглядом, дуже зарозумілий в противенстві до Гінденбурга (у нього я був того самого дня), який робить вражіння дуже симпатичного старого батька. Коли я скінчив оповідати Людендорфові про те, що виробляють німці й австрійці на Україні, він не відповів ні слова. Зате про инші питання висказувався живо. Та тих справ описати ще не можу.

В переїзді через Берлін задержався я кілька днів за для знакомих і вернув до Відня. Тут побув я два дні й хотів їхати. Та мене знов завізвали до шефа штабу Арца, який знов доручив мені цілий стос доносів на УСС. Я взяв їх з собою, щоб мати що читати по дорозі. До Львова перечитав я з половину тих актів і написав острий лист до Арца, заперечуючи правдивість усіх доносів. При тім відіслав я йому всі акти.

УСС застав я вже в Єлисаветграді, а частинно в Масляниківці (під самим містом). Там почав я формувати новий курінь всупереч волі австрійських військових влад. Та кінець кінців мені наказали розв’язати цей новий курінь УСС, а людей послати до вишколу. Я вислав до вишколу тільки 40 людей, а решту розділив по своїм сотням, які стали фактично подвійно сильні. Так крутив я аж до мого виїзду, який вкінці перепер гетьман. До того часу вспів ще перевести заборонений мені набір в околицях Вижниці (Буковина), при чим помогав мені отаман д[окто]р Н. Гірняк308. Щоб утруднити догляд над собою й над УСС, перенісся я з ними до села Черняківки, до якого шлях дуже не вигідний: інспекції з дивізії припинилися.

Там перебував я до 6 жовтня 1918 р. В тим дні по наказу вищої австрійської команди мусів я разом з УСС виїхати на Буковину й зі штабом й вишколом став у Чернівцях, кіш — у Вижниці, а сотні на границі і частина їх у Бесарабії. Гуцульська сотня стояла в селі Чагор коло Черновець.