Розділ «Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр»

Михайло Омелянович-Павленко та генералітет Армії УНР збиралися випередити радянські війська й атакувати першими, щоб заволодіти стратегічною ініціативою і спробувати пробитися убік Києва. Але Симон Петлюра, зв’язаний таємними домовленостями з Йосипом Пілсудським, заборонив наступати. Отже, армія мусила чекати 11 листопада та атаки радянських військ.

Перший наступ червоних було здійснено кількома кінними групами: проти 2-ї Волинської, 4-ї Київської та 6-ї Січової дивізій. У запеклому нічному бою українські частини зазнали великих втрат, особливо — 6-та, багато вояків якої потрапили в полон до 60-ї радянської стрілецької дивізії{249}.

Під тиском червоних військ Армія УНР мусила відступати убік польського кордону, що на той час проходив по р. Збруч. 21 листопада, після запеклих боїв, Українська армія була інтернована на польській території. 2-га Кулеметна бригада 1-ї Кулеметної дивізії (створена незадовго перед тим із запасових військ) перейшла Дністер та інтернувалася в Румунії. Загалом до цієї країни потрапило 75 старшин, 800 козаків, 120 коней, 4 гармати{250}.

Доля старшин і козаків, що опинилися в більшовицькому полоні, склалася трагічно. Зі слів стрільця 2-ї сотні 50-го куріня 6-ї Січової дивізії Івана Клячковського, полоненого 11 листопада 1920 р., усіх таких, як він, спочатку етапували до Харкова, а потім мали вивезти на Кольський півострів та на Соловецькі острови у Білому морі, де на той час розташовувалися два табори для військовополонених різних білогвардійських армій. Усіх їх протягом лютого-березня 1921 р. було розстріляно місцевою ЧК{251}. Іван Клячковський 27 січня 1921 р., по виїзді з Харкова, утік і незабаром перетнув радянсько-польський кордон, а потому з’явився у розпорядження командування Армією УНР{252}.

Інтернування та ліквідація Армії УНР, доля українських вояків

На території Польщі українські війська були інтерновані у кількох таборах, а саме: Каліці, Олександрів-Куявський, Вадовиці та Ланцут. Разом із Армією УНР до Польщі пішла і певна кількість цивільних осіб: державних службовців, членів родин тощо. Так, за польськими даними від 26 грудня 1920 р., усього було інтерновано 3266 старшин, 11 229 підстаршин і козаків, 984 держслужбовці та цивільні особи{253}.

Ненайкращі умови життя і зимова погода з мокрим снігом призвели до хвороб в армії. Ось статистика Головної військово-санітарної управи, за перші чотири місяці інтернування:

Усього в армії УНР — 14 260 вояків та урядовців, у тому числі:

у таборі Каліш: 2-га дивізія — 1746 вояків, 3-тя дивізія — 2479 вояків;

у таборі Олександрів (4-та та 6-та дивізії) — 3450 вояків;

у таборі Вадовиці: 1-ша дивізія — 2337 вояків, Окрема кінна дивізія — 1261 вояк;

у таборі Ланцут (5-та Кулеметна дивізія, Юнацька школа, центральні установи тощо) — 2987 вояків.

З них перебуває у шпиталях — 1 198 осіб, у тому числі:

хворих на цингу — 561, хворих на туберкульоз — 400, хворих на венеричні хвороби — 564, інвалідів — 192, померло — 20{254}.

Опинившись у таборах інтернованих, частина вояків скоро розчарувалась у поляках і вирішила на власний розсуд шукати кращої долі або можливості продовження боротьби. Чимало старшин та козаків — із числа найбільших ворогів радянської влади, дезертували з таборів і попрямували на батьківщину для організації партизанської боротьби (приміром, так вчинила група старшин і козаків 1-ї Запорізької дивізії). У той же час вояки-галичани, вважаючи поляків окупантами своєї батьківщини, втекли до Чехословаччини — у табір інтернованих бійців Української Галицької армії у м. Німецькому Яблонному (зокрема, цим шляхом пішли 6 старшин і 6 козаків панцирного потяга «Запорожець»).

Легкодухі вояки — старшини та козаки переважно з числа колишніх червоноармійців та білогвардійців — з Армії УНР почали переходити, відповідно, до більшовицьких або до білогвардійських таборів інтернованих і військовополонених, що також розташовувалися на території Польщі. Таким чином чисельність Дієвої армії УНР дедалі зменшувалася і за станом на вересень 1921 р. становила{255}:

У листопаді 1921 р. добровольці з 3-ї Залізної, 4-ї Київської та 6-ї Січової дивізій здійснили останню спробу підняти повстання в Україні проти радянської влади, Армії УНР на чолі з генералом Юрієм Тютюнником. Але Другий Зимовий похід, Т. зв. Листопадовий рейд, закінчився поразкою частин Тютюнника під с. Міньки: близько 250 вояків загинуло, ще 517 потрапило в полон і з числа останніх 359 було розстріляно під м. Базар 22 листопада 1921 р.

Старший лейтенант флоту УНР Святослав Шрамченко, Філадельфія, 1950 роки (фото з приватної колекції)

Після провалу Другого Зимового походу тільки невеличкі групи та поодинокі вояки намагалися продовжувати збройну боротьбу й підпільну діяльність на радянській території. Зокрема, кілька разів на чолі невеличкого загону до Радянської України проривався сотник Гальчевський-Орел, останній раз — у 1925 р. Протягом 1922–1927 рр., а також у пізніші часи в Радянській Україні нелегально перебували колишні начальник розвідчого відділу штабу Армії УНР сотник Олександр Шпилинський, начальник оперативного відділу Генерального штабу УНР полковник Борис Сулковський, співробітник розвідчого відділу сотник Василь Недайкаша та ін.

Уже в 1922 р. збройна боротьба на рідних землях завершилася. Молоді старшини, юнаки та козаки почали тікати з таборів, перетинати польсько-чехословацький кордон і діставатися до Праги та Подєбрадів. Тут українська військова молодь вступала на навчання до Українського педагогічного інституту чи до Української господарської академії, по закінченні яких перекваліфікувалася у педагогів та інженерів і отримала посади у Чехословаччині та Польщі. Щонайменше 350 випускників Української господарської академії були вояками Армії УНР, причому майже 300 з них — старшинами, а один (Олекса Алмазов) — навіть генералом (підраховано за списками випускників, вміщеними у монографії С. Наріжного «Українська еміграція» (Прага, 1942).