Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

З вами на світі, книжки, солодко жити було.

Ви мені скарб найдорожчий, ви слава моя щонайбільша,

Ви повсякчасна любов і раювання моє!..

(Переклав Микола Зеров)

Сприятливий громадсько-моральний клімат, що оточував інтелектуальне життя, підштовхуючи обдаровану особистість до активності, не міг не викликати резонансу і в сфері образно-художній, тим більше, що головні функції мистецтва, як їх тоді розуміли – docere, delectare, movere (навчати, приносити втіху, зворушувати) – були ідеально співзвучними пропагандистському пафосу служіння на оздобу отчизни. Власне з цього внутрішнього імпульсу почалося перетворення "культури в Україні" на "українську культуру", здійснене впродовж другої половини XVII ст. на теренах Козацької держави. Усвідомлення індивіда часткою свого народу й своєї вітчизни стало ніби цементуючою основою для власних культурних цінностей, на які "чуже", привнесене могло нашаровуватися, не деформуючи їх.

Власне у такий спосіб українське художнє життя перетворилося на самостійну частку всеєвропейського бароко. Це сталося тим природніше, що барокова естетика вже не була новинкою: дослідники датують її проникнення в ареал культурної спільноти Речі Посполитої (а, отже, й України) останньою чвертю XVI ст. Під знаком бароко київська шкільна література жила з 20–30 років XVII ст., а в руську книжкову графіку елементи барокової стилістики увійшли ще раніше. Проте лише на самий кінець цього століття барокізація української культури, виокремившись у своєму козацькому варіанті з надр польсько-білорусько-литовського річища, набуває самостійних формальних ознак (показово, що на цей же час виразно виокремлюється і обличчя польського, або "сарматського" бароко).

Найвиразніше барокові мотиви дали себе відчути в пам'ятках архітектури, а також книжкової графіки. Першому сприяло те, що з останньої чверті XVII ст. Гетьманську Україну охопив справжній будівельний бум. Фундаторами й меценатами храмів уперше стали "нові багаті" – гетьмани і старшина, на чий кошт споруджено чимало архітектурних перлин, почасти збережених донині. За пожвавленням церковного будівництва стояла не тільки економічна стабілізація, але й глибоке, а разом з тим наївне релігійне почуття нової еліти, яка відносини з Богом моделювала на суто земний кшталт, намагаючись свої гріхи (а їх у честолюбної і корисливої старшини за життя накопичувалося чимало) відкупити матеріальними пожертвами, а зробивши це, заспокоювалась у щирому переконанні, що обов'язок перед Богом виконала як слід.

Посилення побожності знайшло своє зовнішнє втілення, як колись у середньовічній західноєвропейській готиці, у рухові вгору – вертикальному устремлінні українських церков, відміченому ще Павлом Алеппським серед характерних місцевих рис: майже про всі бачені ним храми говориться, що вони високі, високі й величні, з високими банями, з високими апсидами. Ця новація є особливо характерною, оскільки конструктивна модель храмів, як і давніше, спиралася переважно на хрещато-купольний приземкуватий варіант, запозичений, на думку дослідників, з традиційного дерев'яного будівництва. Знаменуючи появу нових естетичних смаків, з'являється ліпний настінний декор, вікна оздоблюються колонками і фронтонами, а фасади пишно орнаментуються. Ці граціозні прикраси, поєднані зі стрімким рухом храмів угору, складає найприкметнішу рису напрочуд гармонійного церковного будівництва тих часів.

З вершинами барокової книжкової графіки кінця XVII – початку XVIII ст. пов'язані три видатні в історії українського мистецтва постаті – Олександра і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського. Перші були, ймовірно, братами; вчилися у майстерні граверів Кіліанів в Аугсбурзі, а розпочинали самостійний творчий шлях в друкарні Віленської академії (разом з ними у 80-х роках XVII ст. тут почав працювати і чернігівець Іван Щирський). У 1688 р. Олександр Тарасевич переїхав до Києва; невдовзі тут же бачимо і Леонтія та Івана Щирського (Олександр постригся в ченці у Києві, а Щирський – у Чернігові). Леонтій Тарасевич між 1689 і 1693 рр. повторно працював у Вільні, а далі знову в Києві, де й помер перед 1710 р., ймовірно, теж прийнявши чернецтво. Перу цих трьох майстрів належить величезна кількість першокласних з погляду рисувальної техніки і абсолютно барокових за типом образного мислення графічних творів, сповнених зашифрованого асоціативного змісту і пишної алегоричної театральності.

Врешті, величезну пропагандистську роль у засвоєнні нових естетичних смаків відіграло письменство. Особливо прислужилися до цього три головні змістові потоки: 1) світський розповідно-публіцистичний, представлений прозою Граб'янки й Величка, про що досить широко оповідалося вище (безсумнівно бароковим був погляд обох авторів на історію як на грандіозне повчальне дійство, де кожна битва – патетична, кожний образ – засимволізований, кожна дійова особа – ідеал або антиідеал, не кажучи вже про сам стиль оповіді, що плине потоком непередавано-барвистих риторичних акордів); 2) світський панегіричний та емблематичний, котрий у типі алегорій та символів найближче перегукувався зі своїми польськими взірцями, ба – навіть мова багатьох панегіриків та емблематичних віршів, тобто римованих пояснень до гербів і алегоричних зображень, і надалі залишалася польською чи латинською; нарешті, 3) духовний, представлений житіями святих, духовними віршами і проповіддю (цей потік письменства функціонував майже виключно староукраїнською мовою, апелюючи до побожного руського читача).

Високі зразки духовної літератури кінця XVII – початку XVIII ст. вкупі з козацькою історичною прозою засвідчують, що українська культура як національний феномен оформилася власне в цей час, з поєднанням внутрішніх імпульсів та світоглядно-естетичних віянь привнесеної ззовні бароковості. Зокрема, особливо яскравий вияв це знайшло в новому чуттєво-емоційному ставленні індивіда до Бога, вираженому через розповсюдження метафізичної поезії. Зразків її збереглося багато, однак неперевершеним класиком слід визнати видатного теолога й письменника Данила Туптала, що увійшов до історії літератури під іменем Димитрія Ростовського. Народився Туптало 1651 р. у м. Макарові під Києвом у родині козацького сотника; студіював у Києво-Могилянському колегіумі, а з 1668 р. під іменем Димитрія постригся у ченці; проповідував і займав ігуменські пости по різних монастирях, з 1702 р. був поставлений митрополитом Ростовським за межами України; помер 1709 р., згодом канонізований як святитель. Духовна поезія Димитрія Ростовського, маючи за мету (як і всяке віршоване слово тих часів) дати читачеві зразок наслідування досконалого та почитання божественого, насичена новим для українського письменства, пронизливо особистісним мотивом екстатичної любові до Бога.

Не менш яскраво новації відбилися і на проповідницькому жанрі тогочасної української літератури, представленому багатьма талановитими постатями, серед яких особливо вирізняється ректор Києво-Могилянської академії, теолог-полеміст Йоаникій Галятовський та його молодші сучасники – Антоній Радивиловський, Лазар Баранович, Димитрій Ростовський і Стефан Яворський. Згідно з бароковою теорією проповіді, промовець мусив вразити слухача, активізуючи його увагу (звідси схильність до риторичних ефектів, і парадоксів). Першовідкривачем такого типу красномовства в Україні був, без сумніву, Галятовський.

Зазирнувши у майбутнє, не можна оминути увагою, що барвиста пишномовність і буйний, побудований на паралелізмах синтаксис Граб'янки, Величка і барокових проповідників ще не раз відгукнуться в українській літературі – від російськомовного Миколи Гоголя до власне української прози XIX–XX століть.

Завершуючи цей огляд, варто зазначити, що в ньому не ставилася мета охопити в деталях усе духовне й мистецьке життя козацької доби. Опускаючи ті чи інші його аспекти, автор прагнув не згубити за деревами уявлення про ліс, тобто не втратити з поля зору головну суть культурного процесу. В часи Руїни і Мазепинства завершила своє формування власна модель нової культури України-Русі. Її прологом був "поворот обличчям на Захід" в гуртку вчених-острожан, а завершальними штрихами – творчість бароково-барвистого, наскрізь ідеологізованого Самійла Величка та бароково-екзальтованого у побожності Димитрія Ростовського. Завдяки кривавому вирові воєн перші паростки "українськості", яка претендувала лише на рівне право голосу в спільноті Речі Посполитої, перетворилися на усвідомлене право козацького народу пишатися своєю вітчизною і жертовно служити їй – шаблею, пером, мистецьким витвором… Так на карті Європи з'явилася ще одна національна культура. Вбираючи характерну для тих часів стильову домінанту європейського культурного простору, Україні судилося "високі" зразки власної культури зодягти в шати естетики бароко. Простонародний же ідеал, переймаючи химерне плетиво "високого" барокового орнаменталізму, водночас утвердив цілком самодостатній образ бравого, незалежного, волелюбного козака – символу національної вдачі.

Кажуть, що звички і смаки, закладені в дитинстві, людина зберігає на все життя. Власне тому, мабуть, у світосприйнятті українців залишили такий глибокий – аж донині – слід сформовані в часи козацьких воєн ідеї, символи, естетичні уподобання.

Розділ VІ

УКРАЇНА XVІІІ СТ. МІЖ РІЧЧЮ

ПОСПОЛИТОЮ І РОСІЙСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ

§ 1."Коліївщина" чи "пророцтво

Вернигори"? – дилема українсько-польських взаємин у Речі Посполитій