Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

Місце ж для символу сарматського квазіреспубліканізму, прочитаного по-козацькому, було відшукано ідеальне – у Січі, відділеній самою природою від терену кривавого зіткнення задніпрянців з правобережцями, огорнутій ореолом козацької "старовини". Можливо, тому що його книги, на відміну від твору Граб'янки, сучасники не знали (окрім автографа, зберігся єдиний список Величкового і понад 50 – Граб'янчиного тексту; Граб'янка був уперше виданий друком 1793, а Величко – аж 1848–1864 рр.), ідея Січі як найвищого символу українськості практично не знаходить аналогів у думці XVIII ст. Натомість уже від "Енеїди" Котляревського, потрапивши на сприятливий ґрунт романтичних, а далі народницьких візій, образ Січі-символу завойовує ледь не весь український духовний простір, остаточно стираючи бар'єр, який у реальній історії завжди розділяв двох антагоністів – козацтво низове (Січ) і козацтво городове (Військо Запорозьке в конкретному значенні).

“МИ” і “ВОНИ”, або нові образи сусідів

Народження цілісного образу вітчизни, в якому етнічна територія вперше стала ототожнюватися з тереном поширення устроєвого (козацького) ладу, тобто державою, а народ набув ознак політичної спільноти, яка увібрала все розмаїття прошаркових груп і навіть індивідуальних типів – від вірних синів, котрі служать благу вітчизни, до блудних синів, що по недоумству їй шкодять, логічно виокремлювало Україну-Русь у колі сусідів. Радикальні зовнішньополітичні зміни, які перекроїли кордони Речі Посполитої, вирвавши козацьку територію з традиційного польсько-литовсько-руського і перемістивши в інший – московський – політико-географічний контекст, теж вимагали свого осмислення. Тому, власне, на другу половину XVII – початок XVIII ст. припадає формування нового погляду на так званий бар'єрний простір, заселений людьми, що живуть по той бік українського кордону, взаємодія з якими або зазнала цілковитої зміни (поляки, росіяни), або суттєво уточнилася (татари), або загрожувала життєвим інтересам козацького народу (турки). Стереотипи, закладені в часи Руїни і Мазепинства, так само як і згадані вище ідеї, надовго пережили свій час.

У центрі цих візій, як і давніше, лишалися поляки, однак колишній ворог-лях специфічно роздвоївся, що досить влучно може бути проілюстроване метафорою Самійла Величка, котрий називав козацько-польські війни боротьбою проти братів, але разом з тим і ворогів наших – польських савроматів. Живучи в режимі поступового "відщеплення" від польського світу, українці Гетьманщини (про яких тут іде мова) ніби балансують між двома почуттями, залежними від сфери індивідуальних емоцій. Для людей старшого покоління, чия молодість припала на Хмельниччину, Польща й надалі асоціювалася із задавненими кривдами. Наприклад, гетьман Іван Мазепа писав:

Спершу зірки б опинилися на небі, а небо переоралося плугом, ніж Україна змогла б коли-небудь повернутися до Корони Польської, і козацький народ, що має од віку ненависть до польського, з'єднався б з Річчю Посполитою. Jak świat światem nie będzie Kozak Polakowi bratem, обпікшися на воді лядського побратимства.

У людей післяхмельницького покоління такої емоційної нехоті до ляхів не відчувається, а антипольські пасажі нераз мають характер швидше формальної риторики, ніж особистого почуття. До таких належить, зокрема, і Літопис Самійла Величка. У ньому знайдемо цілий набір риторичних інвектив у бік відщепенців ляхів, однак власних емоцій за ними не чутно, навпаки – швидше проступає щось близьке до ностальгії за минулим. Так, він називає преславними в Європі обидва народи – і свій, і польський, а також недвозначно проймається їхньою міжусобицею, що наклала на них великі страти і шкоди, і про їхнє взаємне кровопролиття. Остаточний розрив Польщі й України Величко фіксує у двох "промовах", буцімто виголошених Богданом Хмельницьким напередодні, а Яном Казимиром – після укладення Переяславської угоди. Показовий не стільки зміст, скільки елегійна тональність цих "промов" (Величко справді був блискучим стилістом):

Хмельницький

Панове поляки, здається мені, що відтепер розлучимося ми з вами назавжди – ми будемо не ваші, а ви не наші. Цієї собі шкоди ви ніколи не зможете винагородити, а ми самі ніколи до того не схилимося, оскільки не від нас почалося це лихо, а, власне, від вас. Не маєте ви шкодувати за тим, що погубили і втеряли по своїй добрій волі або через нерозум і легкодумність.

Ян Казимир

Панове браття, дійшли ми через непогамований гнів і нашу впертість до того, що втратили Україну, як золоте яблуко, втратили світ очей наших, втратили й навічно відчужили від себе добрих молодців козаків, братів наших, завдяки зброї й сторожі яких довго ми заживали в тиші й спокої і були страшні всім іншим нашим ворогам…

На існування у післяполтавські часи настроїв, подібних до Величкового, вказує невеликий вірш, складений учнем піїтики Київської академії Андрієм Герасимовичем близько 1719–1720 рр. Наш школяр гостро картає якихось таємничих ляхолюбців (отже, такі були), котрі надмір ляхів хвалять, ба – не можуть вимовити без хвал лядських ані слова, і весь їхній дух, вся охота адресуються к ляхом: там вони знаходять і мудрість, і цноту.

Цей наївний віршик свідчить про симптоматичне явище – ляхи "відійшовши лишились" зв'язковою ланкою України з давнім польсько-білорусько-литовським цивілізаційним простором, витвореним за часи співжиття в Речі Посполитій. Виявляючись у тих чи інших формах, його присутність в українській культурі протриває ледве не до кінця XVIII ст., тобто до остаточної переорієнтації духовного життя Києва й Гетьманщини на Росію (а точніше – до затухання "козацької" культури).

Не менш складним був баланс взаємин української спільноти з росіянами. Аж до остаточного стирання різниці в політичному укладі, тобто до ліквідації гетьманату й решток автономії, що потягло за собою розчинення "козацької" культури в російській, москаль лишався і політично, і культурно "чужим" для українця. Панегіричні пасажі в бік добронравного й добросердого отця й добродія нашого Його Царської Пресвітлої Величності та його богохранимої православної держави жили в одній площині свідомості, а буденне сприйняття москаля як істоти, небезпечної вже своєю інакшістю – в іншій. Відтак ставлення до росіян у післяхмельницьку добу позначене глухою недоброзичливістю, помноженою настороженим неприйняттям нового – дивного й незрозумілого – московського світу.

Побутова нехіть до дурної Москви, вихлюпнута під чаркою чи в необережному слові, була річчю звичайною, тим-то легко потрапляла на сторінки доносів. Паралельно збереглося чимало свідчень інтелектуального осмислення дій царського уряду як шкідливих Україні. Показово, що згадані, сказати б сьогоднішньою мовою, аналітичні документи виходили з різних козацьких груп – і анти-, і проросійських. Характерним прикладом першого може послужити лист Дорошенкової старшини 1670 р. до сотника, козаків і поспільства м. Лубен. Головну причину розбрату в Україні старшина вбачає у таємному лукавстві Москви, нагадуючи:

…кожен з вас пам'ятає, як багато гетьманів у недавні часи було учинилось в Україні, отчизні нашій, за допущенням московським; як багато за їхнім приводом виведено з отчизни нашої чесних людей; як багато крові невинних душ з народу нашого було розлито… як багато і по цей час братії нашої… перебуває на московському засланні у неволі; те все діялось на наших очах і за нашої пам'яті… Москва нацьковує народ наш і Військо Запорозьке, щоб ми один другого різали…

У тексті Величкового Літопису в цілому проросійського, ми раз у раз натрапляємо на дошкульні антимосковські випади (схоже, сам автор не віддавав собі в цьому звіту, і його обмовки були підсвідомі). Наприклад, описуючи несимпатичного йому зрадника Виговського, котрий привів до розору матір нашу Малоросійську, Величко водночас кваліфікує дії його опонента Цюцюри, вірного Москві, як богоненависну братовбивчу службу. Ще один приклад: зрадницький виступ Брюховецького проти царя й воєвод у підсумку названо з'єднанням для оборони й порятунку вітчизни, а до уст запорозького кошового Івана Сірка Величко вкладає пророчі слова про захопленого в полон січовиками Мазепу, що той нашій вітчизні надалі згодиться (варто пригадати, що Літопис писався уже після полтавської катастрофи, коли з церковних амвонів лунали прокляття гетьманові). Промовистими є й такі вкраплення до переліку діянь Петра І, наведеному в оповіді про його сходження на престол:

Розорив був Запорозьку Січ… Полякам віддав тогобічну Україну… знищив і вельми уярмив усіх малоросіян, як шляхетського козацького чину, так і посполитих.

Пункт про уярмлення українців дослівно збігається з деклараціями численних антимосковських партій, для котрих пасажі про московське ярмо і про наміри Москви починити своїми холопами й невольниками козаків є одним із загальних місць, починаючи від Івана Виговського і завершуючи Пилипом Орликом.

Розповсюдженість настроїв такого змісту можна проілюструвати характерним прикладом: коли на початку 1709 р. Петро І запитав київського воєводу, чи немає між ченцями Братського монастиря (тобто професорами Києво-Могилянської академії) підозрілих промазепинських симпатій, той відповів, що в усьому Києві є тільки одна людина, прихильна Москві – Феофан Прокопович. Навряд чи в цьому було особливе перебільшення. Старшина і духівництво служили царю не без ревності: задля вищої мети – оборони України, заради кар'єрних міркувань, заради можливості вивищитися над загалом чи вислужити маєтки, однак за фасадом службової ретельності истинных сынов Российского отечества до кінця XVIII ст. ховалася прохолодна відчуженість до росіян – людей, що представляли московський лад.

Отже, по один бік зовнішнього бар'єру за українським кордоном був (ближчий чи дальший) "свій", тобто слов'яно-християнський світ. З іншого ж боку лежала земля агарянська, населена, як переконували церковні публіцисти, одвічним ворогом християнина – турком і татарином. Чи збігалися реальні образи мусульманських сусідів з церковними ідеологемами? Щодо сприйняття турка, схоже, збігалися. За доказ може слугувати те, що українське письменство тих часів не знає турка-людину, лише певний абстрактний символ зла. Турки – це пси, скверні варвари, люнатики (натяк на мусульманський півмісяць), враги креста, чия кров разом з дощем мусить сходити во ад, і це є праведно, бо сам Бог і Божа Мати благословляють християн ко брані з невірними.