Історія України-Руси. До року 1340

Одна згадка — що Ярослав Осмомисл перед смертию зібрав до себе „зборы вся” 54), натякає, що по більших містах парафії складали ся з більшого числа сьвящеників.

Монастирська управа була перейнята з грецьких монастирів чина Теодора Студита, як сьвідчить автор лїтописного оповідання і як зрештою показує порівняннє з Студийською уставою; тільки адмінїстраційна схема на Руси була простійша: число урядників зменьшено 55).

На чолї управи стояв ігумен в мужеських, ігуменїя в жіночих монастирях. Вони вибирали ся самими чернцями з братиї або і з стороннїх людей, часом навіть ще непострижених 56); про се вибираннє маємо докладні звістки, принаймнї що до мужеських монастирів. Окрім ігумена управа монастиря складала ся ще з таких урядників: церковного порядку доглядали еклєсіарх, деместики (начальники хорів) і паламарі; господарську управу мали економ і келар — начальник маґазинів 57) і кухнї; поодиноких галузей господарства доглядали тивуни — мабуть чи не з монастирських холопів; окрім того згадуєть ся „вратарь”, що доглядав монастирської брами. Такі відомости маємо про Печерський монастир, що служив взірцем для иньших, мабуть не тільки мужеських, але й жіночих монастирів 58). В жіночих, здаєть ся, окрім ігуменїй, звали ся ігуменами сьвященики — монастирські духовники 59).

Про джерела церковних доходів маємо відомости теж не богаті, і то головно тільки про самі катедри.

Перше джерело доходів, яке згадуєть ся, — се княжа десятина. Про неї говорить лїтопись, оповідаючи про заснованнє київської катедри Володимиром: він дав її десятину „від свого майна й від своїх городів” 60). Сей не досить ясний вираз т. зв. Володимирова устава поясняє як десятину від доходів судових, торговельних і від господарських натуралїй. Се була десятина з Київської землї; але по всякій правдоподібности такі дотації уже за Володимира дістали й иньші епископи в своїх землях 61). На се маємо вказівку в грамотї Сьвятослава Ольговича 1137 р., грамотї, на щастє, вповнї певній; тут він каже, що від прадїдів (а прадїдом його був Ярослав) і дїдів його було уставлено, аби епископи діставали десятину „від даней, від вир і продаж і взагалї від усього, що іде на княжий двір”. Що така практика задержала ся й пізнїйше та стала загальною нормою дотації, показують звістки з поодиноких земель: маємо їх для землї Новгородської, Смоленської й Суздальської 62). Але при тім ми не можемо сказати, чи скрізь задержана була норма десятини „від усього, що приходить на княжий двір”, чи були в тім деякі відміни в поодиноких землях 63). Друга неясна точка — чи ся вся десятина ішла на удержаннє самої лише катедри, чи діставало ся з неї щось і иньшому духовенству, себто — чи вона дїлила ся якимсь способом між катедрою і бодай деякими виднїйшими церквами епархії. На можливість сього останнього вказує звістка (на жаль одинока) Несторового жития Бориса і Глїба, що на удержаннє вишгородської церкви Бориса і Глїба Ярослав визначив десятину з місцевих княжих доходів — повелЂ властелину града того даяти отъ дани церкви святою десятую часть 64).

Катедри, визначнїйші церкви і монастирі діставали від князїв і богатих людей нерухомі маєтности, або й самі (особливо монастирі) їx закладали. Так київська митрополїя мала десь у Київщинї город Полоний, „святЂй БогородицЂ градъ Десятиньный”, і ще десь (може в Переяславщинї — город Синелець); в Чернигівщинї знаємо ”сельце св. Спаса”, чернигівської катедри; Володимир Василькович у своїм тестаментї дав на володимирський монастир св. Апостолів село Березовичі 65). Але особливо значні маєтности мусїв мати Печерський монастир, завдяки загальному поважанню: уже XI в., скоро по заснованню, мав він свої села; можливо — сї перші села були засновані самими чернцями й ними оброблювані, але пізнїйше знаємо на певно що він діставав великі надання: так Ярополк Ізяславич дав йому всї свої маєтности — волости Небльську, Деревську і Лучську і села коло Київа, а його донька пять сїл з челядию 66). Взагалї-ж кажучи, церковні маєтности в сї часи не були дуже великі, бо й великих приватних маєтностей не було ще богато; досить сказати, що Ростислав, фундуючи смоленську катедру, при всїм своїм запалї до неї надав її лише два села, „землю” в третїм, два озера з сїножатьми і город, тільки всього.

Катедри, церкви й монастирі діставали також жертви грошима і дорогими річами. Про Ярослава сказано, що він, поставляючи „по градомъ и по мЂстомь” церкви й сьвящеників, давав їм „имЂния своєго урокъ” 67), себ то якусь постійну платню. Але се було можливо тільки, поки церков не було дуже богато. Поза тим церкви діставали жертви, особливо в тестаментах, або по душі. Про ту-ж Ярополкову доньку сказано, що вона за життя дала на Печерський монастир сто гривен срібла і пятдесять золота, а по тестаменту — все своє майно, а її чоловік Глїб Всеславич дав шістьсот грив. срібла і пятдесять золота 68). На росповсюдненнє звичая давати щось церкві по покійнику („по душі”) вказує звістне вже нам проханнє Льва Даниловича, аби Володимир Василькович дав Берестє на „свічу над гробом” Данила, або роспорядження Ростислава по смерти Вячеслава, коли він все майно його роздав на церкви, монастирі, старцїв, лишивши тільки дещо на поминаннє — „чимже надъ нимъ дЂяти на послЂдния дни, чимъ свЂчю и просфуру єго побдЂти” 69).

Оплати за спеціальні церковні служби вже тодї були значні, як можна судити з такси за поминальні служби божі подані у Кирика 70): на гривну рахуєть ся 5 служб, так що цїлий сорокоуст коштує поважну цифру 8 гривен! Але такі богаті заплати, як і лєґати, розумієть ся діставали ся головно визначнїйшим, міським церквам, та монастирям, звичайні-ж парафіальні церкви мусїли вже й тодї удержуватись дрібними доходами з парафіян, особливо тією хлїбною даниною, яку бачимо пізнїйше (XVI в.) по Українї 71).

Митрополичі й епископські катедри мали іще доходи з самого духовенства.

Не підлягає сумнїву, що митрополит діставав, і то досить значну платню від тих, кого він сьвятив у епископи (як з другого боку оплачував ся патріарху). Ся практика оплат за ставленнє епископа була перенесена з Візантиї (се т. зв. καδεδρατικόν), про звістний уже нам епізод, коли суздальський князь відкинув накиненого йому митрополитом епископа Суздальська лїтопись поясняє, що сього епископа митрополит був поставив за гроші, „на мздЂ” 72). Що се не був факт виїмковий, показує иньша з ріжних поглядів дорогоцїнна звістка з Патерика; ”пише минї, каже еп. Симон, княгиня Ростиславля Верхуслава (жінка Ростислава Рюриковича), хоче тебе (печерського монаха Полїкарпа) вивести (в ориґ.: поставити) епископом або в Новгород на Антонїєве місце, або в Смоленськ на Лазареве місце; хоч би, каже, прийшло ся й 1.000 гривен срібла видати, задля тебе й задля Полїкарпа” 73). Очевидно, що сї видатки на поставленнє епископа мали бути видані коли не виключно, то головно митрополиту і його клиросу, за поставленнє.

Епископи так само брали „ставлене” від тих сьвящеників і дияконів, яких сьвятили; се був давнїй і загально росповсюднений в Візантиї податок, а що між руськими епископами було чимало Греків, то він мав усї шанси досить скоро перейти й на Русь. Докладнїйші звістки про се маємо в постановах собора 1274 р.; з них довідуємо ся, що епископи брали т. зв. посошне (від ”посохъ”, жезл), ставлячи ігуменів, і т. зв. уроки від сьвящеників і дияконїв; так само „на мздЂ” ставили намістників і десятинників. Собор в дуже сильних виразах осудивши симонїю, не знїс одначе такси за ставленнє сьвящеників, а тільки обмежив нормою, уставленою митрополитом при його володимирській катедрі: крилошане мали брати за ставленнє сьвященика по 7 гривен, подібно як в Візантиї платили, нїби на покритє „видатків ставлення, по 7 золотих 74). Иньші оплати собор зносив 75).

Справа сих оплат потім піднята була знову, як я згадував, за м. Петра. Здаєть ся, інїціатором виступив тверський епископ Андрій, що посилав якогось мнїха Акиндіна в Царгород на звіди в сїй справі. Сей Акиндін, діставши відповідь, що всяка, хоч би найменьша оплата мусить уважати ся симонїєю (таку відповідь при звичайній візантийській практицї можна толкувати хиба як софізм, що звичайні оплати ставлення — се нагородженнє видатків, а не плата за ставленнє), звернув ся до тодїшнього в. князя Михайла з посланнєм, де накликує його, аби виступив против митрополита за практиковані ним побори. В. кн. Михайло дїйсно обжалував митрополита в симонїї, і патріарх візвав його на суд, але митрополит, очевидно, оправдав своє поступованнє 76).

Чи була перенесена з Візантиї до нас і реґулярна плата сьвященників епископам (т. зв. έμβατoίκιoν), не знати. Акти тогож володимирського собора згадують про т. зв. соборне, побиране епископами з духовенства, коли воно скликало ся на епархіальні собори, а також про панщинні роботи церковних людей- що їх змушують (насильє дЂюще) ходити на жнива, або косити сїно, або ходити з підводами (провозъ дЂяти). Акти дають знати при тім, що за невиконаннє сих обовязків провинники часом відлучали ся від церкви! Всї отсї надужитя собор заборонив на пізнїйше, але розумієть ся, се зовсїм не значить, що вони від тодї зникли дїйсно.

Страшне потрясеннє суспільного укладу, счинене татарським находом і татарською зверхністю, на церковнім устрою й житю безпосередно відбило ся розмірно дуже слабо. Розумієть ся, при масових нищеннях городів богато загинуло й духовенства, сильно потерпіли церкви й монастирі, але в відносинах до церкви Татари принципіально були дуже толерантні, Чінґізханова яса, себто збірник основних постанов Монґольської держави, наказувала повну толєранцію до всїх релїґій однаково; духовенство всїх релїґій мало бути вільне від всяких оплат і податків. Зрештою Татари, як взагалї погани, мали пошанованнє до кождої релїґії, як з свого боку вимагали від кождого пошановання до своєї релїґії (се й приводило від часу до часу до сумних пригод в родї смерти Михайла Всеволодича, бо християнська релїґія, як така, виключає всяке признаннє для иньшого культу, як неправдивого).

Відносини татарського правительства до руської церкви близше характеризують ханські грамоти (т. зв. ярлики) митрополитам. Найдавнїйший з них даний ханом Менґутемиром м. Кирилу (в р. 1267 або 1279 — дата може вказувати на той або сей рік). Покликуючи ся на постанови „перших царів”, себто давнїйших великих ханів, Менґутемир потверджує свободу всього духовенства — „поповъ и чернецовъ и всЂхъ богодЂльныхъ людей” від усяких податків і обовязків супроти татарського правительства й його аґентів, аби вони щиро й без журби молили ся за нього Богу: „не надобе имъ (до них не належить) дань, и тамга (мито), ни ямъ (давати коней), ни подводы, ни война, ни кормъ”, „не надобе имъ ни которая царева пошлина (податок на хана), ни царицына, ни князей, ни рядцевъ, ни дороги (на ріжних управителїв), ни посла (на ханських послів), ни которыхъ пошлинниковъ (збирачів)”, а хто б з тих аґентів що узяв від духовенства, має за то бути караний смертию. Разом з духовенством увільняють ся від податків їх родини невіддїлені. Їх земель і маєтностей урядники не можуть рушати, анї брати церковних людей і підданих на роботу. Віру руську зневажати забороняєть ся під карою смерти. Пізнїйша грамота Узбека окрім того ще потверджує право митрополита „судити и управляти” своїх людей у всяких справах 77).

Таким чином автономія церкви була вповнї забезпечена, й татарське правительство зовсїм не мішало ся в її внутрішнї справи.

Могли бути тільки хиба надужитя й здирства ханських урядників, против котрих, очевидно, були звернені сї грамоти, але розумієть ся, забезпечити від них не могли. Отже безпосереднїй вплив татарського чинника на церковну орґанїзацію був незначний. Посередно впливало загальне пониженнє культурного рівеня під впливом Татарщини в тих землях, що стояли в близькій залежности від Татар, себто у нас — на Поднїпровю, в столїтє між татарським приходом і литовською окупацією. В західнї наші землї сей вплив не сягав майже зовсїм.

На тім кінчу свій огляд устрою руської — православної церкви.

Окрім православних були, головно по більших, торговельних містах, ще громади й церкви католицькі 78). Одначе орґанїзованої католицької церкви, єрархії за весь сей час на Руси ще не було 79). Хоч бували католицькі епископи на Руси або для Руси, але вони зіставали ся все епископами in partibus, або мали характер місіонарів, без епархій і резіденцій 80).

З сього погляду особливо звертають на себе досї загадкові претенсії на такі права in partibus біскупів любуських. На чім властиво опирали ся претенсії сих далеких біскупів — з польсько-бранденбурського погранича, се досї пробують розвязати ріжними гіпотезами 81). Самі вони одначе, підносячи отсї свої „споконвічні” права в 1250-х рр. (перед тим про них не чувати) признавали, що в дїйсности своїх епископських прав в руських землях вони не виконували „через великість сеї землї, невірність її князїв і злобу осадників” 82). Такий номінальний характер їх єрархічні права мали й пізнїйше, а підносили вони їх лише супроти замірів пап ставити від себе таки епископів для руських земель, коли успіхи католицьких місій на Руси викликали такі пляни.