Історія України-Руси. До року 1340

Щоб зміркувати відносини громадського суду до княжого, не треба спускати з очей історичної перспективи; княжа адмінїстрація, а з нею й княжий суд розгалужував ся поволї: на початках княжі суди були дуже рідкі, в більших тільки центрах, і поволї з'являли ся в меньших. При такій рідкости княжих судів очевидно, що переважна маса справ мусїла рішати ся й кінчати ся в громадських судах; в княжий суд могли переносити ся тільки деякі більш круті справи, де сторони не задоволяли ся громадським присудом. Такі справи могли приносити ся княжим урядникам при їх об'їздах, як приносять скаргу Яну Вишатичу Білозерцї.

По за тим князь полишав громадським судам, мабуть, повну свободу і тільки висилав від часу до часу своїх аґентів — „вирників” або „ємцїв” (від „имати” — збірщиків) зберати вири й продажі, які мали йти до княжого скарбу з провинників. Такий збірщик в своїх об'їздах з'їздив на ґрунт до громади з своїм „отроком” та з писарем — „метальником” і зіставав ся тут на кілька день, збераючи вири; за сей час громада мусїла його годувати з кіньми і з цїлою компанїєю, й се було не малим стимулом для неї — спішити ся з збираннєм грошей. Щоб одначе ограничити надужитя, вже Ярослав обмежив побут збірщика найбільше до тижня і визначив таксу, чого міг він жадати від громади 3). Окрім удержання під час свого побуту в громадї, збірщик діставав певний процент з зібраних грошей від князя (від вири показано в таксї 20%, але правдоподібно процент міняв і залежав від ранґи особи того урядника, що їздив збирати) та певні грошеві плати від громади: „ссадная гривна”, 10 кун „перекладної” вирнику, а писарю — метальнику осібно.

З того що в фундаційній грамотї смоленської катедри дохід від вир князь рахує на певні з гори звістні цифри, висловлений був здогад, що громади, мабуть, відкупали ся певною постійною платою від обовязка давати вири (й продажі) 4), й се дуже можливо, що така практика дїйсно завела ся пізнїйше: нею можна пояснити, що пізнїйші громадські суди (литовсько-польських часів) були вільні від усякого мішання правительства.

Розгалуженнє княжої адмінїстрації в ширшім значінню того слова злучене було з обмеженнєм території громадських судів, хоч завсїди їм іще лишили ся значні простори. Де осїдав княжий аґент з правами суду, очевидно — переставали функціонувати зовсїм або майже зовсїм суди громадські: суджу з того, що в Руській Правдї ми не знаходимо нїяких натяків на координацію або конкуренцію суда княжого з судом громадським; з рештою се зовсїм зрозуміло: того вимагав і матеріальний інтерес княжих судів — не мати конкуренції з иньшими судами, та й люде, як то буває звичайно, мабуть волїли звертати ся по суд до зовсїм стороннього чоловіка.

Княжий суд правив ся або самим князем — такий суд Ізяслава про забитого Дорогобужцями конюха, згаданий в Р. Правдї 5), або його аґентами. Але сї аґенти уважали ся тільки заступниками князя і самостійного значіння не мали: Руська Правда майже не говорить про княжих судїв яко таких, тільки скрізь про князя яко судию, про суд на княжім дворі і т. и. 6). Одинокий раз про „князя і судиїв” іде мова в постанові про права закупа скаржити ся на „господина” 7), натомість в иньших разах очевидно те, що говорить ся про князя, належить розуміти про всякого княжого судию взагалї.

Сьому відповідає брак апеляції: всякий суд був княжим, хоч би й не правив ся самим князем, тому на нього й не можна апелювати. Се не виключає одначе можливости скаржити ся князеви на надужитя княжих аґентів у судї як і в адмінїстрації.

Можливо, що через таке слабе відокремленнє княжого судиї як самостійної інстанції ми й не маємо якоїсь технїчної назви для провінціональних судиїв: „судии” Р. Правди (в згаданім параґрафі) — се такаж загальна, не-технїчна назва, як і „судящии” в чудах Бориса і Глїба. Одинока конкретна згадка про „судию”, яку маємо — се призвище „Судїч” галицького боярина Доброслава з середини XIII в., але й тут питаннє — чи дїйсно ми маємо тут технїчну назву, титул. Хто сидїв в даний момент на „княжім дворі”, в його стольнім містї чи в провінціональнім, той і правив суд.

З оповідань лїтописи виходить, що княжий суд правили „тивуни”, себто частноправні аґенти князя 8). Але вони, певно, не були одинокими особами, що правили княжий суд. З усякою правдоподібністю можна прийняти нпр., що княжий суд мали посадники; маємо таку принагідну звістку з Суздальської землї, і вона має загальнїйше значіннє 9).

Роля княжого судиї на судї в богатьох точках не ясна, за браком відомостей. Правдоподібно, в рішенню справи брали участь поважані громадяне — „старцї”, знавцї звичайового права, як то бачимо в праві ґерманськім і в деяких словянських, але не маємо вказівок на те, аби участь репрезентантів громади мала якийсь орґанїзований і обовязковий характер. Бачимо, що процес був публичний, дїяв се „перед князем і перед людьми” 10), і в дусї тогочасного житя сю присутність людей мусимо уважати не зовсїм пасивною — вона мусїла, прошена чи не прошена, висловляти також свої гадки про шанси сторін й брати певну участь в рішенню, „винаходї права”, як характеристично називало ся се в пізнїйших віках, але далї таких здогадів ми йти не можемо.

Окрім самого судиї Руська Правда згадує ще низших судових аґентів. „Отроки” або „дїтські” висилали ся на ґрунт, нпр. для подїлу спадку (пізнїйше, в русько-литовських судах „дїтський” стає урядником, що відповідав возному польського права), а при судї сповняли ріжні обовязки — нпр. при ордалїях 11). „Мечників” в одній згадцї висилають збирати продажі, в другій звістцї вони разом з дїтськими переводять доказ ордалїями 12). І ті й сї помагали істцю в виконанню засуду 13), а певно — і в иньших потребах, та мусїли пильнувати порядку на судах, що не зовсїм було легко: характеристику пізнїйшої Псковської грамоти, де сторони ідуть у суд з купою приятелїв та силою лїзуть до судового покою, бючи „подверників”, — ми з усякою правдоподібністю можемо перенести й на давнїйшу українську практику. Неясне значіннє „ябетника”, звістного нам з одної лише згадки старшої Р. Правди — дослїдники уважають його чимсь в ролї нинїшнього прокуратора 14). Нарештї і на судї, як при подорожах вирників, грав певну ролю „метальник” або „писець”.

Усї такі низші судові аґенти були в службі судиї, належали до „боярської дружини” його, або виберали ся з молодшої княжої дружини. Вони діставали на свою користь деякі спеціальні оплати від сторін за свої функції, а окрім того плату чи удержаннє або від самого судиї, коли були його дружиною, або з судових доходів, коли були княжими.

Судиї, себто урядники з юрисдикцією ріжних катеґорій, мусїли діставати певну частину з судових оплат, а мабуть де що й від сторін. Той процент з вир, що Р. Правда вказує для вирників, дає певне понятє про участь судей в судових доходах (самі терміни вирника і ємця мають такий же загальний характер як і „судия”, і можуть себе з ним посполу покривати).

Далеко більше нїж про орґанїзацію суда дає нам відомостей Руська Правда про орґанїзацію й порядок процесу; хоч і тут де що зістаєть ся неясним або й зовсїм не відомим.

Що мусимо піднести на вступі як загальну прикмету — се більша пасивність, далеко меньша роля судиї в процесї взагалї, в порівнанню з теперішнїм.

І так слїдство переводила інтересована сторона сама, своїми силами: покривджений збирав сьвідків 15), сам шукав провинника або покрадених річей, сам провадив такі правні процеси, як „заклич на торгу”, „гоненнє слїда”, і „свод”. Правительственні аґенти й громади повинні були тільки давати йому певну поміч: посадник був обовязаний дати своїх отроків у поміч господину, що „сочив” або „гнав” свого холопа-утїкача 16); громада (вервь) обовязана була помагати гнати слїд на її території, коли не хотїла приймати вини на себе, і шукати злодїя або убийцю, коли слїди злочинця вели на її територію 17).

„Слїд гнали” тодї, коли в обставинах злочину були такі подробицї, що по ним можна було зараз таки „сочити” злочинця. „Гонить слїд” інтересований разом з сьвідками — „съ чюжими людьми и съ послухы”. Коли слїд губив ся на порожнїм місцї, „де нема анї села, анї людей”, справа пропадала; коли ж слїд провадив до оселї (села) або табору чи становища (товару), то вже сї люди, до котрих підійшов слїд, були обовязані взяти участь в розслїдї: або знайти злочинця, або відвести від себе слїд (отсочать отъ себя слЂду). Коли ж би вони не взяли участи в розслїдї, або силоміць прогнали від себе покривдженого, то вина спадала на них: вони мусїли дати відшкодованнє покривдженому і заплатити кару (продажу). Сей процес описаний в Правдї XII в. 18) в головних основах практикував ся на Україні ще в XVI-XVII в.

Коли щось було згублено або вкрадено так, що властитель не мав слїду злодія, він „закликав” або „заповідав” про свою страту на торгу „города”. Коли його страта не була вернена до трох днїв, той у кого страчена річ буде знайдена пізнїйше — хоч би він її купив, або виміняв, — не тільки був обовязаний її віддати, але платив кару 3 гривни (як за крадіж). Одначе заповідь мала силу тільки в границях округа того „города”, де вона була зроблена 19).

Коли властитель украденої або згубленої річи знаходив її у кого небудь, не зробивши заповіди, тодї наступав „сводъ” : „коли хто небудь пізнає загублене або украдене у нього: коня, одежу або худобу”, каже Р. Правда, „то не кажи: „се моє”, але: „поди на сводъ, гдЂ єси взялъ”, себто покажи, від кого ти се маєш. Коли таким чином дійдуть до винуватого, то той має відповісти й за иньші річи, що були покрадені або загублені разом з знайденими. Але таке слїдство аж до провинника вимагаєть ся тільки в самім містї; коли „свод” виведе слїдство за місто, „по землям”, то покривджений обовязаний вести його тільки „до трехъ сводовъ”: дійшовши до третього посїдача своєї річи, він має право зажадати від нього відшкодовання за неї, а той третїй має право вести слїдство до кінця, і тодї віднайдений провинник платить покривдженому за иньші страчені річи, третьому — заплачене відшкодованнє, а власти — кару. Коли шукають украденого челядина, то таке ограниченнє слїдства третїм сводом має місце однаково чи поза городом, чи в городї. Очевидно, що провинником признавав ся всякий, хто не міг повести свода далї — вказати від кого він здобув річ. Але як би такий, не знаючи від кого купив, мав сьвідків, що він купив то явно, „на торгу” — вивів митника або двох свобідних сьвідків, то він не уважаєть ся „татем”, не відповідає за иньше украдене, а тільки тратить гроші, заплачені за річ. За границї землї свод не переходив: коли свод доходив до границї землї, тут повторяло ся теж саме, як коли чоловік, довівши законність купна, не міг назвати продавця 21).

Ся процедура своду й ріжнородні казуси його, вияснені в Р. Правдї, служать характерним прикладом дуже значного розвою правної практики в ті часи.

Так само як покривджений сам переводив слїдство, його ж річею було умовити ся з противною стороною про форум і речінець суду, або відставити на суд свого противника силоміць. Правдоподібно, й тут він мав право жадати від власти помочи: в смоленській умові з Нїмцями інтересований має право взяти від тивуна дїтського для відставлення до суду обжалованого силоміць 22). Але завсїди се арештованнє противника зіставало ся на відповідальности інтересованого і мало в собі значне ризико: коли він не довів справи, мусїв платити значну кару — 3 грив. за арештованнє „смерда”, 12 грив. за княжого боярина 23). Правдоподібно, що вже тодї арешт можна було заступити порукою, що згадуєть ся одначе тільки в смоленській умові 24).