Історія України-Руси. До року 1340

Найбільшою простотою й свободою від візантийських шабльонів визначаєть ся анонїмна лїтописна повість про початок Печерського монастиря, писана якимсь сучасником Теодосия, у всякім разї не Нестором, як надписуєть ся се оповіданнє в пізнїйших патериках. Анонїмне сказаниє про Бориса і Глїба (т. зв. Якова) теж досить просте і реальне, але вже автор впадає в шабльони мученичих оповідань і попсув свій твір сими шабльоновими вставками, що дуже лихо пристають до його, зрештою досить реального оповідання.

В оповіданню Нестора про Бориса і Глїба реальні факти ще далеко сильнїйше притушовані шабльоновою фразеольоґією. Його Чтениє зістало ся першим взірцем „справдешнього” — уложеного по візантийським шабльонам жития на руськім ґрунтї. Воно починаєть ся від сотворення сьвіта, коротким начерком божого „домостроітельства”; Борис і Глїб змальовані по шабльонам сьвятцїв, так що нїчого живого в їх фіґурах не лишило ся; прикмети сьвятости вони показують вже від дитиньства і під ті конвенціональні мотиви підтягнені всі їх пізнїйші учинки; взагалї автор, очевидно, старав ся можливо винищити все реальне в своїм оповіданню, аби його герої як найменьше пригадували, що вони були Русинами XI в., а не з якої небудь „страни Каппадокійскія”. Але при тім всїм житиє зладжене досить складно і зручно. Більше реального змісту подає другий утвір Нестора — житиє Теодосия: автор мав таку масу матеріалу про свого героя, що вона опанувала його й не дала вповнї „обчистити” житиє з реальних подробиць; але при тім, як показали новійші спостереження, Нестор ішов теж за шабльоном — за житиєм Сави Осьвященного, беручи відти не тільки схеми, але й готові фрази й подробицї, і ними без скрупулів характеризуючи свого героя.

На кінець XI в., а по части може й на пізнїйші часи припадають деякі писання про св. Миколая — одного з найбільш популярних у нас сьвятих. Житиє його, що давнїйше уважало ся ориґінальним, показуєть ся перекладом з грецького, натомість ориґінальним треба уважати оповіданнє про перенесеннє його мощей до Бару, „похвалу” — властиво коротке його житиє, з моральною наукою при кінцї, і кілька чуд. Виразнїйші прикмети руського письма мають чотири чуда: чудо з ковром, чудо з отроком всадженим у вязницю, чудо з дитиною впущеною в Днїпро, чудо з Половчином. Перші два відгривають ся в Царгородї й описують ся якимсь руським подорожним, другі два — в Київі; на оповіданнях подорожного, правдоподібно, оперте й оповіданнє про перенесеннє мощей св. Миколая до Бару. Вони всї написані досить просто, чуда одначе автор пробує оживити драматизованнєм, подекуди посованим незручними промовами від писания. Хронольоґічні вказівки мають царгородські чуда (2-а пол. XI в.) й оповіданнє про перенесеннє (кінець XI в.); коли написані иньші — не знати; на особи авторів якихось вказівок витягнути не можна.

Повість про смерть Ігоря Ольговича мусїла істнувати в двох верзіях: одна написана в лїтописнім стилю, з певною полїтичною тенденцією — оправдати київського князя Ізяслава від закидів про участь в сїм убийстві, зладжена мабудь кимсь із його київських прихильників, друга — вже зроблена в шабльоновім аґіоґрафічнім стилю. В чистім видї не заховала ся анї перша анї друга — маємо їх скорочення в лїтописях Київській і Суздальській 4).

Повісти про печерський монастир Симона й Поликарпа написані нїби в формі листів: Симон, колишнїй печерський монах, пише до печерського монаха Поликарпа, заохочуючи його, аби був задоволений своїм станом, і для того підносить сьвятість і славу Печерського монастиря. Поликарп пише до свого ігумена печерського архимандрита Акиндина, нїби в відповідь на його запитаннє оповідаючи йому про печерських сьвятих. Одначе ся листовна форма досить нескладно звязана з самими повістьми (особливо другою), що від разу писали ся, очевидно, для людей стороннїх, з поза печерської братії — для публїки, як побожна лєктура, на взір візантийських патериків. Повість Симона складаєть ся зі вступу, зверненого до Поликарпа, й двох частин. У вступі він докоряє йому за його марність і складає панеґірик Печерському монастирю; в першій частинї оповідає про важнїйших подвижників монастиря, їх подвиги й чуда, в другій — про чуда, звязані з історією засновання самого монастиря. Повість Поликарпа, по коротенькім вступцї, зверненім до Акиндина, складаєть ся з дванадцяти оповідань про печерських подвижників, з моралїстичною закраскою, ще яснїйше зазначеною нїж у Симона. Обидві повісти написані зручно, складно, інтересно, не загромаджені бомбастом, сильно ворушать чутє й фантазію читача, й завдяки тому, невважаючи на свій чисто аскетичний, місцями — навіть хоробливо-аскетичний характер, мали незвичайну популярність на Руси, не тільки в церковних, але і в сьвітських кругах. В первістній осібности вони не заховали ся: дуже рано вони були злучені разом з лїтописною повістею про Печерський монастир, Несторовим житиєм Теодосия й деякими дрібнїйшими додатками в одну компіляцію під титулом Печерського Патерика; ся компіляція, дуже популярна від початку аж до нинїшнїх часів, дуже скоро витиснула самі послания: вони заховали ся тільки в Патерику, з ріжними редакційними змінами. Найстарші редакції Патерика маємо тепер з XV віка (числом три).

Староруська паломнича лїтература досї репрезентуєть ся головно тільки „Паломником Данила ігумена Руської землї”, що правда — утвором незвичайно популярним й інтересним. Се досить легко (розмірно) й інтересно описана подоріж в Палестину, зроблена десь між 1106-1108 рр.; по декотрим подробицям здогадують ся, що автор був Сїверянином, зрештою нїяких близших відомостей про нього не маємо. Завдяки досить легкому стилю, богацтву відомостей й масї апокрифічних подробиць вплетених в оповіданнє, Паломник сей тїшив ся широкою популярністю. Се безперечно найбільше популярний твір староруської лїтератури: кодексів його тепер звістно близько сотки; найдавнїйші кодекси одначе маємо тільки з XV в. 5). По за тим маємо подорожники мало звістні, або до України не належні, як подорожник Новгородця Антонія Добринї (Адрейковича) до Царгорода 6).

Історичне письменство, судячи по його останкам, мусїло бути богато розвинене, але до нас дїйшло виключно тільки те, що увійшло в лїтописні компіляції — головно в одну велику компіляцію, що принятим звичаєм per nefas зветь ся Іпатською лїтописею). Ся збірка — то правдивий архив нашого письменства, де переховали ся одинокі майже останки нашої старої історіоґрафії, слїди

- на жаль, часто дуже уривкові й слабі. Поза нею можемо виловлювати переважно тільки поодинокі дрібні останки в иньших компіляціях, сучасних, як нпр. Суздальська лїтопись, і пізнїйших — великоруських (особливо в т. зв. Воскресенський і Нїконівський) та польських (у Длуґоша) 7). З більших творів, включених в сї компіляції, можемо вказати нпр. стільки разів цитовану повість про баскака Ахмата і курських князїв — правдоподібно чернигівську 8). Крім того складали ся або доповняли ся руськими звістками та переробляли ся компіляції з всесьвітньої історії, але тут іще ріжні верстви сеї роботи і те, що належить в них сим часам і українським землям, не можна виріжнити з якоюсь докладнїстю 9).

Тим важнїйша для нас згадана українська збірка свійських лїтописей. Вона була зладжена, очевидно, на Волини, десь в останній четвертинї XIII в. її укладчик мав мабуть уже злучені до купи т. зв. Найдавнїйшу і „Київську” лїтописи і прилучив до них Галицьку з її волинським продовженнєм. Кожда ж з сих лїтописей перше нїж перейшла до сеї останньої компіляції, перейшла теж через руки цїлого ряда редакторів, а і в своїм основнім укладї складаєть ся з численних частин, з ріжнородних самостійних утворів, так що маємо тут цїлий архив нашої історіоґрафїї.

Я вже попереду 10) подав аналїзу першої частини сеї трильоґії — Найдавнїйшої лїтописи. Я вказав там, що її перша складова частина — т. зв. Повість временних лїт, зладжена десь у серединї XI в., була в другій половинї XI і на початку XII в. кілька разів продовжена, розширена й перероблена, і так з'явили ся одна по одній її остатнї редакції: одна новгородська й дві київські. Одна київська редакція була зроблена в 1116 р. Сильвестром ігуменом видубицьким (кінчила ся 1110 р.); друга трошки довша, зроблена була коло того ж часу незвістною нам особою 11). В склад лїтописи окрім запозичень з чужих джерел, вставок теольоґічного змісту, документів і переказів, увійшло й кілька самостійних писань історичного (або релїґійно-історичного) змісту — окрім самої Повісти временних лїт, що послужила основою сеї лїтописи, увійшла сюди повість про Володимира, житиє Бориса і Глїба, повість про початки Печерського монастиря, повість про війну Олега Сьвятославича з Мстиславом, історія про Волинську війну якогось Василя.

Основою Київської лїтописи послужили київські записки, що в певними змінами увійшли в склад і Суздальської лїтописи: в остатнїй слїд їх губить ся в серединї XII в. В Київській лїтописи вони теж не заховали ся в чистій формі — тут вони злучені з иньшими київськими й чужими записками, як то видко з відмін записок Суздальської лїтописи і з подвійних звісток та з иньших слїдів сполучення в самій Київській. Середину Київської лїтописи (від 1146 р.) виповнює простора повість про князюваннє в Київі Ізяслава Мстиславича, писана якимсь прихильником і товаришом його походів, але й вона поперебивана иньшими звістками; в значній частинї сї звістки ідуть з якогось джерела неприхильного Ізяславу, писаного, бодай в части, десь за Днїпром, мабуть в Чернигівщинї. Зі вставок годить ся піднести оповіданнє про убійство Ігоря, злучене з двох повістей про нього, як згадував я вище. В третїй четвертинї XII в. слїдно нову руку — якоїсь духовної особи спеціально прихильної династиї Ростислава, що мабуть вела київську лїтопись в сїй частинї; але пізнїйший редактор завів і сюди серію записок і осібних повістей українських і суздальських. Так за осібні сказания, до первісної лїтописи не приналежні, можна уважати оповіданнє про нахід Половцїв на „десятинний город” Богородицї під 1172 р., про вибір печерською братиєю ігуменом Василия під 1182 р., про похід Ігоря на Половцїв під 1185 р.; суздальське джерело виразно видко в оповіданнях про еп. Федорця (під 1172 р.), про похід Андрія на Новгород (1172), про смерть Андрія й дальші замішання в Суздальщинї (1174). Серія галицьких звісток почавши від р. 1173 мабуть також не належить до первісної лїтописи, а взята з якогось західно-українського джерела, так само і леґенда про третїй хрестоносний похід під 1190 р. Нарештї замикає Київську лїтопись звістна вже нам похвала Рюрику з нагоди поставлення стїни в Видубицькім монастирі, виголошена 1199 р.; її автор мабуть чи не був і останнїм редактором Київської лїтописи 12).

Більше одноцїльннй характер має Галицько-волинська лїтопись. Її вступна частина — оповіданнє про „великий мятеж” по смерти Романа, була написана в формі праґматичного оповідання, без років, якоюсь близькою Данилови особою, правдоподібно з Галичини, не скорше десь як в 40-х рр. XIII в. Де що змінена при дальших редакціях, вона одначе заховала більше меньш свою початкову форму; тільки в оповіданнях середини XIII в. помічаємо деякі постороннї звістки, внесені, очевидно, пізнїйшим редактором — пинські звістки, в звязку з котрими могли стояти й богаті відомости про подїї в. кн. Литовського та русько-литовську боротьбу, що виступають в середнїх десятолїтях лїтописи (особливо в пятьдесятих-сїмдесятих роках). Можливо, що маємо тут останки якоїсь лїтописи з півнїчної Волини, з сусїдства Пинщини і в. кн. Литовського; серед них слїди вступної повісти заникають на 1250-х рр.

Сїмдесяті й вісїмдесяті роки лїтописи виповнені знову инакшим матеріалом: се волинський двірський лїтописець, близький до двору кн. Володимира Васильковича і його наступника Мстислава. Його оповіданнє, здаєть ся, кінчить ся з роком 1289, і кінцеві записки лїтописи мабуть вийшли з під иньшого пера; пинські звістки під кінцевими роками знову могли б вказувати на північну Волинь. Сї дальші верстви лїтописи, за прикладом її початку, зроблені були також без років, аж до самого кінця; очевидно, волинський лїтописець продовжав уже готову галицьку лїтопись. Роки поставлені, зовсїм довільно і хибно, якимсь хронольоґізатором уже по злученню цїлої Галицько-волинської лїтописи з Найдавнїйшою і Київською, і то тільки в однім з кодексів. І тепер маємо хронольоґію лише в Іпатськім кодексї, а в иньших її нема 13).

Таким чином, навіть не рахуючи дрібних записок, що могли часом походити з ріжних побічних джерел, в нашій лїтописній збірцї ми, як бачимо, маємо результат роботи може яких кількадесяти людей з більше як двох столїть. Характеризувати на купу сю збірну роботу, як то часом роблено 14), було б те саме що нпр. характеризувати цїлу староруську лїтературу. Поодинокі письменники мали свої індівідуальні прикмети, ріжнили ся часом, рівенем осьвіти, школою, суспільною приналежністю, здібностями. Тому замість такої загальної характеристики зазначимо ріжні типи й напрями, а заразом і деякі спільні прикмети в сїм історичнім письменстві.

Передовсїм щасливою обставиною для нього мусимо ми уважати, що розвивало ся воно вповнї, або майже вповнї свобідно від грецьких шабльонів, що нпр. так тяжко покалїчили нашу аґіоґрафію. В староруськім письменстві зіставали ся незвістними візантийські історичні утвори в властивім значінню того слова — себто праґматичні працї з традиціями античної історіоґрафії, з штучною композицією. Звістні були головно переклади тільки таких хронїк як Никифорова, Амартольова або Малялї, що через свою простоту, — повну примитівність не могли дати нашій історіоґрафії нїчого крім хиба найзагальнїйших технїчних вказівок, котрих з рештою, з огляду на їх примитівність, історіоґрафія наша навіть і не потрібувала. І та християнська закраска, яку має вся наша історіоґрафія, могла бути піддана її загальним тоном нашої осьвіти й книжности, не запозичена з візантийської історіоґрафії. Отсїй своїй свободї від візантийського шабльону наша історіоґрафія завдячувала ті добрі прикмети, які її взагалї відзначують — свою простоту, сьвіжість, силу, сей армат житя, епохи, що віє від неї і робить її чи не найцїннїйшою частиною нашого старого письменства.

Безпосереднїй вплив лїтературних візантийських взірцїв можна підозрівати хиба тільки в повісти про галицькі замішання (вступній частинї Галицько-волинської лїтописи), з її принціпіальним не звязаним хронольоґією праґматизмом — як каже автор: „хронографу же нужда єсть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же воступати в задняя” 15),-з її риторичним стилєм з штучними дїєприкметниковими (партиціпіальними) конструкціями, з цїлими сценами в клясичнім стилю, в тім родї нпр.: „одинъ же воинъ управи десьницю свою, иземъ рогатицю ис пояса своєго, далече вергъ срази князя ятвяжьского с коня своєго, и летящю ему до землЂ изыде душа его со кровью во адъ” 16), або в описи Ярославської битви: „бывшю знамению сице надъ подкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ крилы своими и воспрометающимь ся на воздусЂ, яко же иногда и николиже не бЂ — и се знамение на добро бысть” 17). Але й се все могло з'явити ся наслїдком впливу книжної лєктури взагалї, наслїдком школи, а не спеціальним впливом якогось історіоґрафічного утвору. У всякім разї впливи сї дальше зверхнїх стилїстичних прикмет не сягнули й тут: самий зміст і кольорит лишили ся непорушеними.

Християнська закраска, як я сказав вище, була загальною прикметою нашої старої історіоґрафії; але у ріжних авторів вона виступає далеко не однаково. Маємо оповідання, що вийшли з рук монахів, як нпр. печерські записки, що стрічаємо в ріжних місцях на протягу Найдавнїйшої й Київської лїтописи; маємо частини, писані, безперечно, духовними особами, з сильно зазначеним релїґійним тоном, як остатня третина Київської лїтописи, з її побожними характеристиками Ростиславичів, з такими глубоко перейнятими теплим релїґійним почутєм епізодами, як описи смерти Ростислава Мстиславича 18) або Сьвятослава Всеволодича 19). Подібний характер має й волинський лїтописець сїмдесятих і вісїмдесятих років XIII в.

З другого боку маємо знову партії, що вийшли по всякій правдоподібности від людей сьвітських, або бодай по сьвітському настроєних. Тут християнська закраска сходить до minimum, як загальний відблиск християнїзованої суспільности, а автора далеко більше інтересують битви й походи як церковні справи. Такий характер, очевидно, мала повість про Ізяслава, використана в середнїй частинї Київської лїтописи: подекуди вона дає здогадувати ся, що автором її був якийсь участник походів, може хто з боярства. Нпр. під 1150 р. в описи битви під Київом читаємо: „Володимеръ же то видЂвъ, оже Кияне бЂжатъ, а сЂмо Чернии Клобуци за ны Ђдуть”; се „ны” — очевидно належить до Ізяславової дружини. Або під р. 1151 оповідаєть ся, що Ізяслав, почувши про знищеннє угорського полку, ”рече слово то акоже и переже слышахомъ: не идеть мЂсто к головЂ, но голова к мЂсту”. Подібний сьвітський характер має й повість про галицькі замішання.

Більшою або меньшою церковною закраскою не вичерпують ся ріжницї між поодинокими лїтописцями. Нпр. в другій частинї Найдавнїйшої лїтописи ми маємо повно записок про небесні знамения, чуда, дивовижі й т. и., — але даремно б шукали ми чогось подібного в згаданих оповіданнях про Ізяслава, або в цїлій Галицько-волинській лїтописи; очевидно, треба рахувати ся нам тут не тільки з віком, але і з чоловіком, й індівідуальні прикмети автора дають себе відчувати й тут, як де инде.

Як другу загальну прикмету нашого історичного письменства, поруч християнського сьвітогляду, треба зазначити його льояльність супроти князївсько-дружинного устрою: ми не маємо нїяких записок писаних зі становища противного княжій власти. Така льояльність не була одначе загальною прикметою нашої суспільности, й ся загальна прикмета нашої історіоґрафії поясняєть ся тим, що все наше історичне письменство (яке ми маємо) вийшло з кругів близьких або прихильних княжій власти й дружинї.