Розділ «Отаман Григор'їв»

Післяслово

Ми щойно познайомились з безславно-трагічним завершенням руху високолетного і зарозумілого отаманчика Григор'їва. Хай буде ця подія новітньої історії нашого визвольного руху повчальною всім тим дріб'язковим отаманчикам яких ще й сьогодні так густо в нашому середовищі, які ще й сьогодні несвідомо руйнують нашу націю, а зокрема еміґрацію. Ця отаманія на еміґрації зводить нанівець всі наші зусилля на національній, політичній, громадській і навіть релігійно-церковній ниві.

Ці амбітні отаманчики, часто-густо засліплені своїми вузько-партійними проблемами, дрібними осягами в свому волосному чи хуторянському загумінку, перешкоджають, ато й руйнують великі ідеї Соборности і Самостійности України.

Вони забувають, що для добра Соборности, Самостійности, Незалежности від чужого втручання, в ім'я великої ідеї України, часом треба поступитися своїми куцими політичними, партійними, громадськими чи й церковними постулятами, часто навіть помилковими чи й шкідливими.

Ми знаємо випадки з нашого еміґраційного життя коли існує добра, конструктивна організація яку слід тільки підтримати, але зразу ж знаходиться амбітний отаманчик і починає демагогічними покликами творити другу, з такими ж цілями організацію тільки для того щоб бути самому отаманчиком. І замість скріплювати нашу боротьбу з головним ворогом — з московським большевизмом, свідомо чи не свідомо цю боротьбу підважує.

Очевидно, в таких випадках безсумніву часто діє організована большевицька аґентура.

В 1917–1921 роках такі отаманчики як Григор'ів, Волох, Зелений, Божко, Говоров та безліч інших які ніби тоже боролись за Україну /я вже не згадую тих зрадників українців які відкрило пішли під московсько-большевицький червоний прапор і новели за собою збаламучену українську людність чим обезсилили нашу національну українську Армію УНР/ але за яку вони боролись Україну? Бо ж їхня боротьба приносила не перемогу а руїну.

Отаманія, мабуть наше лихо спадкове. Де великий князь Ярослав Мудрий боровся з цією пошестю і казав що в єдності сила. А славний наш гетьман Іван Мазепа писав що: ми самі себе звоювали. І чи не повторилось це саме з нашою новітньою визвольною боротьбою коли кожний з дрібненьких чи й більших отаманів хотів творити Україну під своїм проводом.

Чи не ганьбою себе вкрив командир Галицькою Армією Тарнавський у найбільш критичний стан Армії Ук. Н.Р. повів свою Армію до Денікіна, а коли Денікіна розбило то він перейшов до большевиків. То де ж та соборність, де ж те чесне лицарство. А ми все кричимо про єдність. А диктатор Пелрушевич, замість едности оголошує окрему Україну, Галицьку, Католицьку.

Ось чому ми не маємо Самостійної України, бо тягнемо воза як у тій байці, де спілкується лебідь, щука й рак.

І те саме діється сьогодні на еміграції, на наших очах. Одні до червоної Москви залицяються і валять носія державности УНР, другі танцюють перед Ватиканом, а є ще й такі отаманчики що зовсім нехтують боротьбу а закликаюль: Не трать куме сили, пускайся на дно.

А я скажу: Схаменіться!