Розділ «Роздоріжжя 1917-18 року»

В большевицькому війську зчинився неабиякий переполох. Два потяги що стояли на поготові, вирушили, але доїхавши до "барікади", повилазили на стовпи та шпали і зупинились. Команди ніхто не чув та й не було часу до неї прислухатися. Кожний спішив утекти з того пекла, покладаючись лише на свої власні ноги. Розпорошеній частині, що прорвалась понад залізницею через воду Інгульця, пощастило врятуватись втечею через село Цибилів Чорним лісом на ст. Знамянку. Друга частина в кількості до п'яти соток осіб, погла трупом на ст. Цибулевій та навколо неї.

Німецьке військо пішло далі через село Цибулів, Чорний ліс на ст. Знамянку і далі без ворожого спротиву до самого Кременчука. Большевицьке шумовиння притихло, а їх отаманчики подалися в підпілля.

Надходив квітень місяць. Між землевласниками про. йшов розголос, що до Києва скликається з'їзд землевласників, Кожна округа або група має вислати на з'їзд свого делегата чи делеґатів. В той час на хуторі рідного мого брата, відбулось зібрання землевласників цієї округи. Ініціятором був чоловік старшого віку тесть мого брата Нечипуренко Грицько. Присутніх було до двадцяти осіб, і тім числі і я. Нечипуренко говорив багато про тогочасні події, про молодих політиків цього військкового часу, за самочинність Ф. Неводничого та й інших розбишак. Говорив Нечипуренко і про вибір гетьмана, що має відбутися на з'їзді, і запевняв слухачів, що лише аж тоді настане спокій і лад в Україні. Були запитання: — як ми можемо привернути спокій і лад, коли більшість тієї чорної маси, що покинула війну, прийшла до дому зі зброєю в руках, та й робе що хоче? Не хвилюйтесь, сказав Нечипуренко, коли буде гетьман, то матимем допомогу і захист. Нам допоможуть німці: бачите як тепер все притихло і нема нам чого боятись, а навпаки, треба діяти. Німці беруть нас під свою охорону. Ми мусимо їм допомогти своїм хлібом, а за це вони зроблять нам лад. І запитав, чи ми з цим згідні. На це питання майже всі сказали; Згодні.

Я в той час мав працю не залізниці, чув різні промови багатьох ораторів, а часом і сам забирав слово, і ось тепер я вирішив подати свою думку, що не треба ставитись дуже вороже до цієї бідноти та малоземельних, що прийшов з війни і вимагає землі, мусить бути якась справедливість, бо сила не у нас, а в них. Німці чужі люди, як прийшли так можуть і відійти, а революція ще не закінчилась. Звичайно, мене тут висміяли, назвали "молокососом", який хоче старших вчити. На закінчення цих зборів написав я під диктат ухвалу такого змісту; Громада землевласників Олександрійського та Єлісаветградського уєздів висилає на з'їзд до Києва свого делеґата-землевласника Нечипуренка Григорія Мусійовича, уроженця села Цибулева, власника 60 десятин і просить прийняти до складу делеґації з'їзду як уповноваженого делеґата. Під ним документом поставило кілька присутніх осіб свої підписи. Нечипуренко взяв це уповноваження і сказав що назбирав більше підписів.

Слід підкреслити що Нечипуренко поїхав з села від невеличкої групки людей а виставляв себе делеґатом цілого села. Але організаторам З'їзду це було тоді виггідно. Таке фальшування ми маємо й сьогодні.

З Києва Нечипуренко повернувся повний захоплення і радощів. Негайно скликав збори на хуторі у брата, на які тепер зібралося майже вдвічі більше людей. Він з патосом переповідає про висліди роботи З'їзду, що відбувся 29-го квітня 1918 року в Києві на якому обрано гетьманом на всю Україну царського генерала Павла Скоропадського, великого землевласника і роду гетьмана Івана Скоропадського.

Не дуже щасливо почалось гетьманування Павла Скоропадського. Почав своє гетьманування Павло Скородський з підбору міністрів серед російського чи зросійщеного інтеліґентного середовища і це ноступовування зразу ж насторожило національно-свідоме українське населення. Прийшовши до влади за допомогою німецького війська заарештував Уряд УНР і цим озброїв проти себе ту частину населення що обирало і підтримувало Уряд УНР. Замість укріплення порядку гетьман наказав розпустити Синю дивізію, бо так наказало німецьке командування, і вояки цієї відважної Синьої дивізії одинцем впали жертвами большевицьких загонів. По селах гетьманат почав насаджувати своїх старостів та старшин і це викликало в селах загальне незадоволення.

В селі Цибулеві був старшиною Димняненко Федір Митрофанович, старшим поліцаєм Лінивий Микола з Краснопілля "Княжа". Був він великим противником большевиків, але йому не було з ким боротись проти них, бо мав він лише двох чи чотирьох помічників. Большевицька зграя ховалась в лісі Чуті і їх там ніхто майже не чіпав.

Внутрішня охорона Гетьмана була доручена донським козакам та вірменам, з яких були створені платні карні загони. Ці карні, добре платні, служаки не за ідею а срібнякові юди не боролись з большевицькими розбійниками і душогубами які ховалися в лісах, а верховодили над мирним населенням. Карні загони безкарно гасали на конях по селах і нагаями наводили гетьманський порядок з такою ж сваволею як і за часів царяту. За часів царської деспотії козацькі частини посилались на "Юг Росії" утихомирювати окрадене селянство яке повставало проти поміщиків яким царі після невдалого визволення Мазепи роздаровували українські землі з населенням. Поміщицькі землі десятками чи і більше тисяч десятин лежали навколо сел і горе тому селянинові що ступить на загарбану від нього царями землю. Ця гірка кривда в селянина чекала і пильнувала нагоди аби громом вирватись назовні. Така нагода трапилась в 1905 році, блиснула й згасла. І тому то з такою жадобою бідне селянство ловило большевицькі гасла; "Вся земля без викупу селянам". І з цим справедливим домаганням селян потрібно було рахуватись кожній владі яка брала до рук кермо Державою. Необхідні були негайні земельні реформи. Необхідно було виловити по чагарниках та лісах больщевицькі ватаги. Але так не сталося. Влісах гніздилися большевицькі розбішаки до яких радо прилучались інші анархісти, розбійники, аматори легкої наживи чужим добром і з цих груп скоро творилися цілі загони збройної сили на страх і лихо людям.

Трудолюбиве селянство що стояло осторонь революційних подій які біля кожного села бушували, займалось помаленьку господаркою і чекали на висліди.

Ті, що брали участь в революції, подались чи в ліс чи примикали до якогось війська. А тих частин було безліч з різними прапорами і гаслами.

Німці, що допомогли Гетьминові здобути владу, не забарились показати справжнє своє обличчя, вони ж бо прибули в Україну за хлібом та іншим добром. Вони послідовно село за селом оточували, накладали податки і самі ж забирали все що мало вартість і поживу; хліб, худобу, сіно і навіть солому.

Наближались жнива. В цей час прийшов у села гетьманський наказ повернути поміщикам усе розібране селянами майно і маєтках під час революції. Так само з урожаю половину відвезти на панський тік і скласти в стіжок так як велить пан.

Ось такі порядки вводив обраний селянами ясновельможний гетьман всієї України, ставленик німців.

Пули покірні цього наказу, а були й не послушні, Тоді до таких репресії. Карні загони мов шуліки влітали в село і скликали збори з попередженням суворого покарання тих які не прийдуть. Звісно, ті що розбирали маєтки давно ховалися в чагарниках. Але карати когось треба. Карні за. гони оточували зібраних, розскладали рядами та частували нагайками винен чи ні. Інших тягли на ослони чи бочки і частували шомполами, вимагали виявити винуватців. А де ж їх впіймати як вони всі були в лісі — відповідали. Така не справедливість зробила ворогами гетьмана навіть частину прихильників Гетьмана Павла Скоропадського. Спробувавши шомполів карного загону зразу ж подавалися в ліс до большевиків.

Неводничий Федір, що водив селян ділити землю, зібрав загін у лісах Чуті та Мотриному, до нього прилучився Коцур і Шостак. Це вже творилася неабияка сила. Жодні карні загони до тих лісів не заходили. Навпаки, вони здалека з острахом ці ліси оминали. Прийшла холодна осінь. Большевицькі ватаги з лісів почали нападати на села і хутори, ширився страх, терор і розбішатства. Грабункам і злодійству не було заковів і меж. В першу чергу нищили заможніх селян і прихильників гетьманської влади. Під лісом Чутою вимордовано родину Костінськіх з семи осіб, в селі Цибулеві забито Олійника Пантелея. Не мало погроз отримав мій батько та брат. І та екзекуція и оминула нас сталася пізніше.

Заможнійте селянство жало в постійному страху. Гетьманська влада слабшала а большевицьке шумовиння підносило що раз то вище свої голова. Наближався кінець жовтня, похолодало, упав маленький сніжок, вдень потепліло, а надвечір брав морозець. Одної такої ночі, большевицькі ватажки на чолі яких стояли: Ф. Неводничий, Г.Навроцький, Ф.Нечуйко та інші прибічники скликають таємні збори селян. Місцем того зборища призначено старий цвинтар біля дорога, яка йшла із села, од Церквн св. Покрови до Чутянського байраку, а далі на село Гутницьку. З неба облягала біла ніч. На цвинтарі зійшлося понад сотня осіб, переважно молодь та й ті що ділили та одержували землю.

— Бачите як гетьманська влада чеше нашого брата нагаями! — звернувся до присутніх Неводничий, — примусили пани не тільки повервути землю, а ще й половину врожаю віддати. А нагаї а зневага нашого селянина, он Іванченко Онуфрій вже тиждень лежить на животі так йому гайдуки списали зад шомполами. Та це ж щойно на початок, а далі всіх нас на шибеницю потягнуть. То що ж нам, чекати шибениці чи боронитися? — запитував молодь що напружено слухала і стискала кулаки. І почало, ся як в казані. Гнів і погрози з кожних уст.

— Товариші! — знову вигукнув Неводничий, — Тепер таких як ми повно в кожному лісі, і всі вони проти німаків та їхнього ставленика гетьмана. Ми маємо відомості, большевики з Москви направляють нам добре ідейно вишколених товаришів які допоможуть нам скинути гетьманське ярмо і здобути свободу. Тому, хто хоче здобути волю — готуйте зброю. Будьте готові до бою!

Тієї ж ночі інша зграя незадоволених під проводом ватажка Клавдія Клаповського зробила засідку і схопили старшину села Федора Дем'яненка і відібравши револьвера зі скрученими назад руками привели на гвинтар. Вивернувши кишені знайшли біля нього 15 тисяч українських карбованців та списки платників податку. Після цього над старшиною Дем'яненком почалась розправа.