Розділ «ГЕТЬМАН УКРАЇНИ ЕМІГРАНТ ПИЛИП ОРЛИК»

Проте новий голова французького уряду — кардинал Флері виявив ініціативу мирного полагодження конфлікту й домігся скликання європейського конгресу, котрий відкрився в Суасоні влітку 1728 р. Завдяки старанням Орлика українська проблема знову набула європейського масштабу. Хоча розмови стосовно України велися «поза засіданнями конференції», українському гетьману обіцяли допомогу Англія, Франція та Швеція.

Так, за Орлика заступився кардинал Флері, який разом з англійським, голландським та іспанським делегатами намагався переконати російського уповноваженого на конгресі графа Олександра Головніна в необхідності полагодити справедливу справу українського гетьмана. Але той рішуче заявив, що його уряд не може допустити дискутування на конгресі щодо української справи. Уряд і так прихильний до «козацької нації», всупереч постанові покійного царя дозволяє вибори гетьмана. Орлик — бунтівник і спільник Мазепи. Мова може йти лише про амністію, якщо він лояльно ставитиметься до Росії. Дипломати більше не наполягали.

Тоді гетьман безпосередньо звернувся до представників віденської коаліції. Голштинського герцога Карла Фрідріха, який був одружений на дочці Катерини І, він просить висловитися на його захист перед імператрицею. Зав'язує відносини з представниками Австрії, Ватікана та ордену єзуїтів, прагнучи через них вплинути на російський уряд і примусити його визнати за Орликом гетьманські права на Лівобережну Україну, водночас вплинути на Польщу з вимогою визнання нею автономії Правобережної України під його владою, а також відновлення козацтва. І зовсім фантастичним був проект окатоличення України заради одержання допомоги від Ватікану.

Та вже в наступному 1729 р. український гетьман-емігрант цілком позбавляється всяких ілюзій відносно можливості порозумітися з царським урядом щодо України. З цього часу й до останніх днів життя політика Пилипа Орлика має чіткий безкомпромісний антимосковський напрям. Найбільше він покладається на Францію й прагне використати її великий вплив на Туреччину.

З 1729 р. поряд із Пилипом Орликом стає його син Григорій. Після років навчання й військової служби він включається в політичну й дипломатичну працю свого батька, спрямовану на мобілізацію міжнародних сил для визволення України. З великою енергією й ентузіазмом молодий Орлик діє як дипломатичний посередник в українських справах.

Після Суасонського конгресу визріла ситуація, в котрій була закладена можливість загальноєвропейського збройного конфлікту. Йшлося про наступника тяжко хворого польського короля Августа II. Франція воліла, щоб ним був Станіслав Лєщинський — батько французької королеви. Швеція, зрозуміло, теж підтримувала Станіслава Лєщинського, який займав у минулому польський королівський престол значною мірою завдяки шведському королю Карлу XII. Урядові кола Польщі майже всі підтримували Станіслава Лєщинського. Серед його прибічників був і Пилип Орлик. Однак усі розуміли, що Росія ніколи не погодиться з цією кандидатурою.

Французький посол у Польщі де Монті влаштував таємну нараду у Варшаві, в якій взяли участь шведський посол Цюліх і прихильники Лєщинського — примас Польщі, коронний гетьман і київський воєвода, а також молодий Орлик. Останній зробив доповідь, у якій підкреслив місце козацької нації й Пилипа Орлика в майбутньому конфлікті. Учасники наради запропонували йому поїхати до Франції й поставити перед її урядом справу свого батька. Наприкінці 1729 р. Григорій «Орлик опинився в Парижі, де викликав у правлячих французьких державних діячів посилений інтерес до України. Крім того, йому була доручена спеціальна місія на Сході. Виконуючи її, Григорій мав змогу побачитися в Салоніках із батьком. Енергійні демарші Григорія Орлика перед турецьким урядом, спрямовані на звільнення українського гетьмана від примусового перебування в Салоніках, не мали успіху. Турецький уряд ретельно виконував вимогу царського уряду.

В лютому 1733 р. помер Август II. Вся Польща була на боці Станіслава Лєщинського як претендента на польський трон. Однак Росія й Австрія висунули іншу кандидатуру — сина покійного короля Фрідріха-Августа III. На його підтримку царський уряд вислав 40-тисячне військо. Станіслав Лєщинський, якого майже одностайно обрали у Варшаві польським королем, мусив тікати від царських військ до Гданська. Під військовим пресингом чужоземних збройних сил сейм мізерною кількістю учасників вибрав Фрідріха-Августа своїм королем.

Почалася європейська війна «за польську спадщину». Вона точилась упродовж 1733–1735 років, в основному на землях Італії та Австрії. Франція разом з Іспанією та Сардинією (іспанський король був дядьком французького короля, а король Сардинії — його братом) виступили проти Австрії. Франція домагалася від Туреччини оголошення війни Росії й водночас підтримувала українського гетьмана, вимагаючи від турецького уряду дозволу на те, щоб Орлик нарешті покинув Туреччину й відбув до Запорозького Війська. Але Туреччина не поспішала з оголошенням війни, а отже й із вирішенням питання про Пилипа Орлика.

Виконуючи спеціальну місію французького короля, Григорій Орлик літом і восени 1733 р. та взимку 1734 р. деякий час перебував у Криму, мав аудієнцію у кримського хана, провадив переговори з ханським урядом. Хан запевнив, що вони готові до війни, чекають тільки на указ султана.

Наприкінці лютого 1734 р. український гетьман дістав дозвіл покинути Салоніки. Пилип Орлик заїхав до Каушан — столиці буджацького салтана та літньої резиденції хана, з яким тут і зустрівся. Та головна мета гетьмана — бути й діяти разом зі своєю армією — вже не могла здійснитися. Влітку 1734 р. запорозькі козаки покинули свою Олешківську Січ, розташовану у володіннях хана, й перейшли під владу Росії, заснувавши так звану «Нову Січ» на річці Підпільній. Напередодні їхнього переходу, 23 квітня 1734 р., Пилип Орлик написав до запорозьких козаків листа із закликом відмовитися від свого рішення про повернення під владу Росії.

З великою експресією, палкими щирими почуттями, аргументовано, зі знанням міжнародної обстановки, зображуючи страшні картини поневірянь і страждань українського народу під ігом російського самодержавства, прагнув Пилип Орлик переконати запорозьких козаків виступити проти Москви, стати на захист України. Зрозуміло, що гетьман-емігрант за тривалий час перебування далеко від рідного краю, Запорозької Січі, позбавлений повноцінної інформації, не уявляв собі деяких нових реалій життя, а, головне, втратив свій вплив на козаків.

Лист запорожцям Пилип Орлик починає з повідомлення про європейську війну, перемоги французького короля та його союзників Іспанії і Сардинії над Австрією — союзницею Росії. Внаслідок цього Австрія втратила королівство Ломбардію, князівство Медіолан і Мантую, інші землі. Отже, склалася надзвичайно загрозлива для Москви міжнародна ситуація. Водночас вона сприяла виступу запорозького козацтва проти царизму за визволення України. Тому повернення запорожців під владу Росії Орлик вважав великою помилкою.

Гетьман нагадав запорожцям про присягу, яку вони прийняли, приєднуючися до Мазепи та Карла XII, щоб разом домогтися незалежності України. «Присягу, складену перед Богом на чесному Євангелії, зобов'язалися й одностайно та воднодуш пообіцяли не тільки свого життя, а й останньої краплі крові не шкодувати задля визволення Вітчизни від московської тяжкої тиранської підлеглості, а ще не вірити жодним обіцянкам Москви й не переходити на той бік, доки не закінчиться війна з нею, доки наша Вітчизна з усім військом і посполитим людом не здобуде своїх колишніх прав і вольностей і не звільниться з-під нестерпного московського ярма».

Порушення присяги призведе Україну до ще більших мук, страждань та неволі. «Пам'ятайте, ваша милість добрі молодці Військо Запорозьке, свою присягу, перед Богом та на чесному Євангелії складену, коли спільно зі мною зобов'язалися врятувати свою Вітчизну від тяжкого й нестерпного московського підданства, зжальтеся над батьками, братами, родичами й усіма вашими земляками, обтяженими стражданнями, здирством і нестерпним ярмом московського тиранського панування. А що найгірше, так це те, що вони не можуть бути вільними ні у веденні господарства, ні в підтриманні здоров'я, ані в житті, ані в дружинах, ані в дочках своїх од московських військ, повсюди, в містах і селах України розміщених постоями, і плакатимуть вони перед вами, ваші милості добрі молодці, й благатимуть бога про помсту, якщо ви своїм переходом до Москви кинете їх у ще більшу й тяжчу неволю. На вас і нас з Божою поміччю у визволенні вони завше сподіваються, як мене запевняли ченці з київських та інших українських монастирів, мандруючи юрбами через Салоніки на святу гору Афонську, та різні купці розповідали про плач людський. Не полиште-бо, ваша милість добрі молодці Військо Запорозьке, своєї коханої Вітчизни безпорадною й безнадійною».

У разі, коли запорожці встигли прийняти присягу царю, то вона як дворушно прийнята не несе на собі гріха, а отже є недійсною. «Тож знайте, ваша милість добрі молодці, що та присяга, якщо вже її виконали, нічого не важить і безгрішна перед Богом, оскільки спершу одностайно поклялися визволити Вітчизну, а тепер дворушно присягнули чи маєте присягнути на загибель тієї ж своєї Вітчизни. Та ж Москва, заручившись присягою ваших милостей добрих молодців, як їй заманеться, так і вчинить із нашою Вітчизною. Тому прошу ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке й заклинаю їх любов'ю до Вітчизни й тією ж присягою, яку вчинили перед Богом, обіцяючи боронити й битися за звільнення своєї Вітчизни до останньої краплі крові, щоб ви облишили свій намір, який мали чи маєте, перейти на сторону, ворожу собі й своїй Вітчизні, щоб не втрачали також сприятливої й щасливої години, що випала нам за таких великих і нездоланних сил виконати наші присяжні обов'язки. Коли ж матимемо таку нагоду, то чи дочекаємося її в потомні часи, якщо своєю непостійністю втратимо мить для визволення нашої коханої Вітчизни».

Застерігаючи запорожців від повернення під владу Росії, гетьман посилався на гіркий історичний досвід, коли царизм знехтував договором із Богданом Хмельницьким від 1654 р., а після поразки Івана Мазепи знищував автономію України, перетворюючи її на безправну провінцію Російської імперії. Автор згадує й про розквартирування царських військ в Україні, запровадження Малоросійської колегії в 1722 р., котра, по суті, здійснювала царський військовий окупаційний режим в Україні, про загибель десятків тисяч козаків у війні Росії з Персією, а також на будівництві фортець на Каспійському морі, Ладозькому каналі та в Петербурзі в 1721–1725 роках, про розправу Петра І з наказним гетьманом Павлом Полуботком і старшиною в 1724 р. тільки за те, що вони зважувалися відстоювати права України.

«Люди не послухалися доброзичливих і правдивих пересторог славної пам'яті небіжчика гетьмана Мазепи, довірившись неприязним і підступним московським запевненням, які в грамотах підписані та стверджені власною царською рукою й скрізь на Україні, в усіх містах і церквах, прилюдно читані, й Військо Запорозьке городове й низове, беручи самого Бога у свідки, було певне, як і весь народ, що права й вольності військові ніколи й ні в чому на віки вічні не порушуватимуться з московського боку, а всі військові й посполиті люди житимуть за таких же вольностей, у яких перебували з часів славної пам'яті небіжчика гетьмана Богдана Хмельницького. Як між тим Москва дотримала своїх присяжних обітниць, гаразд знати не лише вашим милостям добрим молодцям Війську Запорозьку, а й цілому світові. Спершу Москва справді догоджала нашому українському народові, обдарувала копійками всю старшину та значне військове городове товариство, вбирала їх соболями, роздавала їм маєтки, доки не здобула перемогу над шведами під Полтавою, а тоді свої війська на Вкраїні поселила всюди, в містах і селах, розмістила на квартирах так, що жодне житло — ані генеральної особи, ані полковника, ані попа, ані козака, не були вільні від тих московських постоїв.

Та невдовзі, як тільки Москва закінчила війну зі шведами та підписала з ними перемир'я, відразу ж свої присяжні обітниці, стверджені царськими грамотами, скасувала; всі вольності поламала, суди й свої кримінальні закони на Україні запровадила й установила, а наші військові знищила. Гетьманський уряд заборонила й скасувала, якусь свою Колегію з дванадцяти своїх осіб, а радше з дванадцяти скрутних мучителів, склала, в Глухові затвердила; вони ж із наших людей, мов із худоби, шкуру здирали, не дозволяли їм між собою розмовляти, мучили по-тиранськи, били батогами, розпинали на дибі, ламали ребра, смалили, мов поросят, зв'язавши, на вогні обливали киплячою смолою, вішали, стинали, четвертували та інші нечувані в світі муки нашому народові завдавали.

Нарешті, Москва, жадаючи не тільки знесилити Військо Запорозьке городове, а й винищити його, винайшла спосіб, як-то: копання якогось там у своїй далекій стороні каналу та спорудження фортець у Персії, й на ті такі віддалені місця по кілька десятків тисяч козаків указами заганяли; одних там тяжкими й невідомими роботами мордували, других морили голодом, а інших труїли гнилим, струхлявілим борошном, перемішаним із вапном і ящірками.